– Ти надовго? Чи просто провести і знову вернешся? – запитав у мене брат.
– Не знаю. – відповіла я, важко зітхнувши. – Треба ще до нотаріуса зайти. Усі питання з документами вирішити.
– Які питання? Навіщо до нотаріуса? – спохмурнів Данило. – У тебе свій дім, робота, достаток. Не те що тут у селі. А в мене нічого. Дружині скоро народжувати. Краще їдь собі спокійно, щоб не було сварок, – брат ще більше насупився. – Чуєш, тітко, вона, ще й спадщину хоче. Тільки після гибелі про матір згадала і одразу за спадок вчепитися хоче.
Данило встав з-за столу і пішов до тітки. Вони довго про щось перешіптувалися. Точно мене обговорювали.
Упродовж двох років мамі було дуже недобре. Я знала про це, підтримувала її фінансово, але не могла приїхати, бо з роботою ніяк не виходило. Я не мала змоги залишити роботу, щоб доглядати за нею. У мене своя сім’я і потрібно було її забезпечувати. До слова, я знала, що за ненькою є кому доглядати, тому й не кидалася у крайнощі.
А всі необхідні витрати лягали на мої плечі. Зате мій брат Данило і його дружина Людмила жили з мамою. В одному домі. Тому було б дивно, якби з ними поселилася ще й я.
Про гибель мами я дізналася випадково. Ніхто з рідних навіть не збирався телефонувати мені. Я просто натрапила на репост в соціальних мережах, який опублікувала наша далека родичка. Мені стало так прикро, що брат не розповів мені все своєчасно і я не змогла побувати на похороні. А я й досі надсилала гроші на ліки.
Брат каже, я живу в достатку, бо в місті великі зарплати. Мушу не погодитися. Я сама орендую квартиру, купую продукти, а половина коштів і взагалі йшла на маму. На власні потреби не залишалося зовсім нічого.
Коли я почала збирати речі, щоб переїхати в місто. А це трапилося 5 років тому. То Данило й сам хотів їхати зі мною. А потім почав зустрічатися з Людою. Остання заявила, що сама нікуди із села не поїде і його не відпустить. Довелося обирати. І Даня свій вибір зробив. Далі невістка завагітніла, тож про переїзд і йтися не могло.
Данило одружився, а дитина так і не народилася. Це вона його так до себе прив’язати хотіла. Але й після цього брат не хотів залишати дружину. тому жив у селі з власної, так би мовити, волі.
Я незворушно сиділа за столом, поглядаючи на тітку з братом. Думала, що й справді слід було частіше приїжджати до мами. Завжди відкладала все на потім, але воно так і не настало. Дарма я так. Зробила б по-іншому, то й проблем було б менше зараз.
Раптом хтось торкнувся мого плеча. Я озирнулася. До мене підійшла тітка. Вона обережно нахилилася до мого вуха і почала шепотіти:
– Не роби того, що задумала. Дай братові спокій. Залиш усе йому. Ми вже все вирішили з цим домом. Не треба псувати наші плани. Будь розумною дівчинкою. Їдь собі спокійно додому, якщо не хочеш проблем.
Я нічого їй не відповіла. Просто підвелася і вийшла з дому. Вони такі цинічні. Я ж хотіла побачитися з нотаріусом, щоб написати відмову від усього майна. І так залишила б усе братові. Але тепер, побачивши усе це, я так просто цю ситуацію не залишу.
Наступного ж дня і я і до нотаріуса сходила і в банку була. Зібрала всі необхідні документи, які засвідчували й мою участь у поділі спадку. Поки не знаю, що з цього вийде і як до цього віднесуться мої рідні. Зате прекрасно розумію, що разом із моєю мамою на той світ пішли і хороші стосунки в сім’ї. Тепер я сама за себе. Годі вже діяти на користь комусь. Час подумати про себе.
А як вчинили б ви?
