– Ти надовго? Чи просто провести і знову вернешся? – запитав у мене брат.
– Не знаю. – відповіла я, важко зітхнувши. – Треба ще до нотаріуса зайти. Усі питання з документами вирішити.
– Які питання? Навіщо до нотаріуса? – спохмурнів Данило. – У тебе свій дім, робота, достаток. Не те що тут у селі. А в мене нічого. Дружині скоро народжувати. Краще їдь собі спокійно, щоб не було сварок, – брат ще більше насупився. – Чуєш, тітко, вона, ще й спадщину хоче. Тільки після гибелі про матір згадала і одразу за спадок вчепитися хоче.
Данило встав з-за столу і пішов до тітки. Вони довго про щось перешіптувалися. Точно мене обговорювали.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Упродовж двох років мамі було дуже недобре. Я знала про це, підтримувала її фінансово, але не могла приїхати, бо з роботою ніяк не виходило. Я не мала змоги залишити роботу, щоб доглядати за нею. У мене своя сім’я і потрібно було її забезпечувати. До слова, я знала, що за ненькою є кому доглядати, тому й не кидалася у крайнощі.
А всі необхідні витрати лягали на мої плечі. Зате мій брат Данило і його дружина Людмила жили з мамою. В одному домі. Тому було б дивно, якби з ними поселилася ще й я.
Про гибель мами я дізналася випадково. Ніхто з рідних навіть не збирався телефонувати мені. Я просто натрапила на репост в соціальних мережах, який опублікувала наша далека родичка. Мені стало так прикро, що брат не розповів мені все своєчасно і я не змогла побувати на похороні. А я й досі надсилала гроші на ліки.
Брат каже, я живу в достатку, бо в місті великі зарплати. Мушу не погодитися. Я сама орендую квартиру, купую продукти, а половина коштів і взагалі йшла на маму. На власні потреби не залишалося зовсім нічого.
Коли я почала збирати речі, щоб переїхати в місто. А це трапилося 5 років тому. То Данило й сам хотів їхати зі мною. А потім почав зустрічатися з Людою. Остання заявила, що сама нікуди із села не поїде і його не відпустить. Довелося обирати. І Даня свій вибір зробив. Далі невістка завагітніла, тож про переїзд і йтися не могло.
Данило одружився, а дитина так і не народилася. Це вона його так до себе прив’язати хотіла. Але й після цього брат не хотів залишати дружину. тому жив у селі з власної, так би мовити, волі.
Я незворушно сиділа за столом, поглядаючи на тітку з братом. Думала, що й справді слід було частіше приїжджати до мами. Завжди відкладала все на потім, але воно так і не настало. Дарма я так. Зробила б по-іншому, то й проблем було б менше зараз.
Раптом хтось торкнувся мого плеча. Я озирнулася. До мене підійшла тітка. Вона обережно нахилилася до мого вуха і почала шепотіти:
– Не роби того, що задумала. Дай братові спокій. Залиш усе йому. Ми вже все вирішили з цим домом. Не треба псувати наші плани. Будь розумною дівчинкою. Їдь собі спокійно додому, якщо не хочеш проблем.
Я нічого їй не відповіла. Просто підвелася і вийшла з дому. Вони такі цинічні. Я ж хотіла побачитися з нотаріусом, щоб написати відмову від усього майна. І так залишила б усе братові. Але тепер, побачивши усе це, я так просто цю ситуацію не залишу.
Наступного ж дня і я і до нотаріуса сходила і в банку була. Зібрала всі необхідні документи, які засвідчували й мою участь у поділі спадку. Поки не знаю, що з цього вийде і як до цього віднесуться мої рідні. Зате прекрасно розумію, що разом із моєю мамою на той світ пішли і хороші стосунки в сім’ї. Тепер я сама за себе. Годі вже діяти на користь комусь. Час подумати про себе.
А як вчинили б ви?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
