– Мамо, я вже буду їхати додому.
На маршрутці їхати приблизно пів години, а пройшло вже понад дві години. Телефоную ще раз.
– Я тебе слухаю.
На задньому фоні добре було чути незрозумілий шум та крики.
– Де ти є?
– Я скоро буду.
І одразу збив.
Телефоную ще раз. Тепер абонент поза зоною досяжності.
От скажіть мені, мами, скільки вам одразу приходить божевільних думок, коли з вами трапляється така ситуація?
А далі моя уява починає малювати мені найгірший сценарій – бійки, пограбування.
Потрібно швидко одягнутися і вибігати з квартири. А куди мені бігти? Чи стояти чекати на зупинці? Обійти всі під’їзди у нашому районі? Звернутися у поліцію? Чи зателефонувати його найкращому другу?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Починаєш все частіше підходити до вікна та розглядати перехожих. Де ж він пропав? Телефон тепер весь час в руках. Робиш дзвінок, потім ще один. Абонент недоступний. Продовжуєш далі чекати.
Одягаєш швидко будь-які джинси, кладеш в сумку паспорт, ключі. Тепер починаєш бігати по всій квартирі і шукати свій телефон, а потім нервово пригадуєш, що він у тебе весь час був у руках. Різко зриваєш з вішалки куртку. Головне – не заплакати. Боже, а я зранку на нього накричала за те, що він неохайно застелив свою постіль. І навіщо це потрібно було робити? Ніколи, ніколи, ніколи більше я не буду кричати та злитися на свого синочка.
Несподівано дзвонить домофон.
– Так?
– Це я, відкривай давай.
– Де ти пропадав?
– Мамо, ну не ображайся, відкривай двері.
Знімаєш з себе куртку і йдеш відкривати двері.
– Я його приб’ю – обіцяєш собі в думках.
Виходить неохоче з ліфта. Рюкзак за спиною, а кишені куртки підозріло вивернуті.
– Ти де так довго був?
– Мам, я вирішив затриматися в школі та піти на додаткове з математики.
– А мене не можна було попередити?
– Все трапилося дуже спонтанно, я не планував туди йти.
– А повідомлення мені написати коротке? Не додумався?
– Мам, ти ж знаєш, що вчителі дуже починають злитися, коли учні користуються на уроках телефонами.
– А коли ти мені зателефонував, хто біля тебе там кричав так голосно?
– А це безхатченки біля зупинки присіли випити. Я тобі хотів сказати, але в мене телефон розрядився.
– Я прийшов не з пустими руками, – дістає з кишені морозиво. І щиро усміхається.
Три роки тому, коли в сім’ї невистачало грошей, син йшов гуляти з друзями і брав з собою лише 50 гривень. Але завжди повертався додому з шоколадкою. Навіть не можу зрозуміти, як він примудрявся весь час заощаджувати. Завжди вручав мені її на порозі.
– Мамусю, це тобі.
Ось це – на все життя. Хотіла б я вміти, постійно себе так не накручувати.
А вам сподобалася розповідь?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
