От скажіть мені, мами, скільки вам одразу приходить божевільних думок, коли з вами трапляється така ситуація?

— Мамо, я вже буду їхати додому.

На маршрутці їхати приблизно пів години, а пройшло вже понад дві години. Телефоную ще раз. 

— Я тебе слухаю.

На задньому фоні добре було чути незрозумілий шум та крики.

— Де ти є?

— Я скоро буду. 

І одразу збив.

Телефоную ще раз. Тепер абонент поза зоною досяжності.

От скажіть мені, мами, скільки вам одразу приходить божевільних думок, коли з вами трапляється така ситуація?

А далі моя уява починає малювати мені найгірший сценарій — бійки, пограбування. 

Потрібно швидко одягнутися і вибігати з квартири. А куди мені бігти? Чи стояти чекати на зупинці? Обійти всі під’їзди у нашому районі? Звернутися у поліцію? Чи зателефонувати його найкращому другу? 

Починаєш все частіше підходити до вікна та розглядати перехожих. Де ж він пропав? Телефон тепер весь час в руках. Робиш дзвінок, потім ще один. Абонент недоступний. Продовжуєш далі чекати.

Одягаєш швидко будь-які джинси, кладеш в сумку паспорт, ключі. Тепер починаєш бігати по всій квартирі і шукати свій телефон, а потім нервово пригадуєш, що він у тебе весь час був у руках. Різко зриваєш з вішалки куртку. Головне — не заплакати. Боже, а я зранку на нього накричала за те, що він неохайно застелив свою постіль. І навіщо це потрібно було робити? Ніколи, ніколи, ніколи більше я не буду кричати та злитися на свого синочка.

Несподівано дзвонить домофон.

— Так?

— Це я, відкривай давай.

— Де ти пропадав? 

— Мамо, ну не ображайся, відкривай двері.

Знімаєш з себе куртку і йдеш відкривати двері.

— Я його приб’ю — обіцяєш собі в думках.

Виходить неохоче з ліфта. Рюкзак за спиною, а кишені куртки підозріло вивернуті.

— Ти де так довго був?

— Мам, я вирішив затриматися в школі та піти на додаткове з математики.

— А мене не можна було попередити?

— Все трапилося дуже спонтанно, я не планував туди йти.

— А повідомлення мені написати коротке? Не додумався?

— Мам, ти ж знаєш, що вчителі дуже починають злитися, коли учні користуються на уроках телефонами.

— А коли ти мені зателефонував, хто біля тебе там кричав так голосно?

— А це безхатченки біля зупинки присіли випити. Я тобі хотів сказати, але в мене телефон розрядився.

— Я прийшов не з пустими руками, — дістає з кишені морозиво. І щиро усміхається.

Три роки тому, коли в сім’ї невистачало грошей, син йшов гуляти з  друзями і брав з собою лише 50 гривень. Але завжди повертався додому з шоколадкою. Навіть не можу зрозуміти, як він примудрявся весь час заощаджувати. Завжди вручав мені її на порозі.

— Мамусю, це тобі.

Ось це — на все життя. Хотіла б я вміти, постійно себе так не накручувати.

А вам сподобалася розповідь?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: