На вигляд Барс був великим і пухнастим псом. Хоча натура собаки була м’яка і добра. Коли тітка Катя побачила його вперше, то запитала:
– Чим він харчується? Людським м’ясом? – і гримнула дверима.
Барс опустив голову і попрямував у місце, яке було призначеним для нього. На жаль, в отвір буди він не влазив, тому довелося лягти поруч. Тим часом Циган голосно гавкав на незнайомця, мовляв, я тут головний і не дам в обіду своїх господарів.
Утримання такого великого пса на своїй території має певні переваги: оточуючі оминали двір десятою дорогою. Хоча насправді Барс сам ховався від кішок, ворони чи інших сторонніх істот. Цигану доводилося гавкати за двох.
Тітка Катя згодом зрозуміла, яку ще вигоду можна отримувати від собаки. Після кожного розчісування у них залишалося дуже багато вовни, з якої жінка в’язала рукавиці та шкарпетки на зиму. Вся сім’я була зігріта шерстю Барса. Мабуть, її можна прирівняти до шкури ведмедя.
Щоправда, вуличні собаки завжди дивно реагували на людей, від яких також пахло псом. Проте це не впливало на продуктивність тітки Каті. Мабуть, якби господарі знали породу свого домашнього улюбленця, то вона б стала серйозним конкурентом для овець. Та поки ця інформація залишається в таємниці, іншим підприємствам не загрожує банкрутство.
Відколи з’явився Барс, місцевим кішкам доводиться постійно шукати своїх кошенят. Адже звір в пащі переносить їх у свою буду. Коли тітка Катя вперше побачила, що з його пащі звисає хвостик, то скрикнула:
– Жах! З’їв кошеня і навіть не подавився!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Та в буді на неї чекала несподіванка: там сиділа ціла сімейка пухнастих малят, які голосно нявкали. Жінці довелося відволікати Барса їжею, щоб матір могла звільнити маленьких заручників.
Наслідком цього стала низька народжуваність кошенят. А ті кішки, які наважувалися завести потомство, обирали для цього безпечні місця. Ще трохи і вони перетворяться на лелек, які будують свої гнізда на дахах будинків.
Індики також відсторонилися від пухнастого няньки і відкладали свої яйця в іншому кутку подвір’я. Не вистачало, щоб Барс висиджував їхніх малят і вчив їх їсти та робити перші кроки на землі.
– Кого? Філю? Не дам! Він мені як рідний!
На ці крики тітка Катя відреагувала лише пронизливим поглядом, мовляв, гаразд. Їй довелося піти в магазин за курятиною.
Індик Філя був шанованим членом родини. Та однієї ночі лисиця вирішила знищити його разом з сім’єю. Індик до останнього прикривав своє потомство і нападав на лютого ворога. Вберегти малюків вдалося, але сам Філя зазнав травм несумісних з життям. Увесь цей час Барс голосно скавулів і рвався на допомогу, але ланцюг стримував його. Однак гамір привернув увагу господині, яка, на жаль, не змогла нічого вдіяти. Індик, якого дуже любили, загинув героїчною смертю.
Після цієї події Барс багато вив, дорікаючи господарям за те, що він не міг врятувати Філю через ланцюг. Місцева поштарка і так недолюблювала собаку, а тепер і зовсім почала оминати це подвір’я. Проте пухнастий звір заслужив їх любов. Одного разу він увірвався з ланцюга і попрямував слідом за жінкою, яка мала віднести декілька листів у сусіднє село. Поштарка пішла дорогою, яка прокладалася через ліс.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Як тільки жінка оберталася і озиралася на Барса, він також припиняв рухатися. Його морда була незворушною, ніби він опинився у цьому місці зовсім випадково. Раптом з кущів вискочив незнайомець. Він накинувся на поштарку, але одразу був збитий з ніг пухнастим велетнем. Поки чоловік голосно кричав з переляку, не менш стривожена жінка бігла назад додому. Барс тим часом допитливо дивився на свою жертву:
– І чого ж ти так верещиш? Не з’їм я тебе.
Після цього вдячна жінка готова була вручити своєму рятівникові нагороду. Проте собаці було достатньо і її гостинців. А одного літнього дня Барс почав весело стрибати, коли побачив, що ми накриваємо стіл на дворі, а потім йдемо відстібати його з ланцюга.
Пес, відчувши волю, накинувся на стіл і проковтнув ціле смажене курча! Оточуючі не встигли отямитися, як все навколо було розкидане. Проте за зникле курча ніхто не сварив Барса, адже він заслужив цей делікатес.
Саме за те, що час від часу відпускали собаку, Барс любив нас з Оленкою. Однак купатися і розчісуватися він не хотів і завжди з осудом дивився на нас під час цих процедур. Пощастило, що у нього не було змоги зайнятися нашим перевихованням.
На жаль, Барса давно не стало. Ми з Оленкою також виросли. Зараз нашу душу гріють теплі спогади, а руки – рукавиці з шерсті пухнастого улюбленця.
А у вас є домашній улюбленець?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
