На вигляд Барс був великим і пухнастим псом. Хоча натура собаки була м’яка і добра. Коли тітка Катя побачила його вперше, то запитала:
– Чим він харчується? Людським м’ясом? – і гримнула дверима.
Барс опустив голову і попрямував у місце, яке було призначеним для нього. На жаль, в отвір буди він не влазив, тому довелося лягти поруч. Тим часом Циган голосно гавкав на незнайомця, мовляв, я тут головний і не дам в обіду своїх господарів.
Утримання такого великого пса на своїй території має певні переваги: оточуючі оминали двір десятою дорогою. Хоча насправді Барс сам ховався від кішок, ворони чи інших сторонніх істот. Цигану доводилося гавкати за двох.
Тітка Катя згодом зрозуміла, яку ще вигоду можна отримувати від собаки. Після кожного розчісування у них залишалося дуже багато вовни, з якої жінка в’язала рукавиці та шкарпетки на зиму. Вся сім’я була зігріта шерстю Барса. Мабуть, її можна прирівняти до шкури ведмедя.
Щоправда, вуличні собаки завжди дивно реагували на людей, від яких також пахло псом. Проте це не впливало на продуктивність тітки Каті. Мабуть, якби господарі знали породу свого домашнього улюбленця, то вона б стала серйозним конкурентом для овець. Та поки ця інформація залишається в таємниці, іншим підприємствам не загрожує банкрутство.
Відколи з’явився Барс, місцевим кішкам доводиться постійно шукати своїх кошенят. Адже звір в пащі переносить їх у свою буду. Коли тітка Катя вперше побачила, що з його пащі звисає хвостик, то скрикнула:
– Жах! З’їв кошеня і навіть не подавився!
Та в буді на неї чекала несподіванка: там сиділа ціла сімейка пухнастих малят, які голосно нявкали. Жінці довелося відволікати Барса їжею, щоб матір могла звільнити маленьких заручників.
Наслідком цього стала низька народжуваність кошенят. А ті кішки, які наважувалися завести потомство, обирали для цього безпечні місця. Ще трохи і вони перетворяться на лелек, які будують свої гнізда на дахах будинків.
Індики також відсторонилися від пухнастого няньки і відкладали свої яйця в іншому кутку подвір’я. Не вистачало, щоб Барс висиджував їхніх малят і вчив їх їсти та робити перші кроки на землі.
– Кого? Філю? Не дам! Він мені як рідний!
На ці крики тітка Катя відреагувала лише пронизливим поглядом, мовляв, гаразд. Їй довелося піти в магазин за курятиною.
Індик Філя був шанованим членом родини. Та однієї ночі лисиця вирішила знищити його разом з сім’єю. Індик до останнього прикривав своє потомство і нападав на лютого ворога. Вберегти малюків вдалося, але сам Філя зазнав травм несумісних з життям. Увесь цей час Барс голосно скавулів і рвався на допомогу, але ланцюг стримував його. Однак гамір привернув увагу господині, яка, на жаль, не змогла нічого вдіяти. Індик, якого дуже любили, загинув героїчною смертю.
Після цієї події Барс багато вив, дорікаючи господарям за те, що він не міг врятувати Філю через ланцюг. Місцева поштарка і так недолюблювала собаку, а тепер і зовсім почала оминати це подвір’я. Проте пухнастий звір заслужив їх любов. Одного разу він увірвався з ланцюга і попрямував слідом за жінкою, яка мала віднести декілька листів у сусіднє село. Поштарка пішла дорогою, яка прокладалася через ліс.
Як тільки жінка оберталася і озиралася на Барса, він також припиняв рухатися. Його морда була незворушною, ніби він опинився у цьому місці зовсім випадково. Раптом з кущів вискочив незнайомець. Він накинувся на поштарку, але одразу був збитий з ніг пухнастим велетнем. Поки чоловік голосно кричав з переляку, не менш стривожена жінка бігла назад додому. Барс тим часом допитливо дивився на свою жертву:
– І чого ж ти так верещиш? Не з’їм я тебе.
Після цього вдячна жінка готова була вручити своєму рятівникові нагороду. Проте собаці було достатньо і її гостинців. А одного літнього дня Барс почав весело стрибати, коли побачив, що ми накриваємо стіл на дворі, а потім йдемо відстібати його з ланцюга.
Пес, відчувши волю, накинувся на стіл і проковтнув ціле смажене курча! Оточуючі не встигли отямитися, як все навколо було розкидане. Проте за зникле курча ніхто не сварив Барса, адже він заслужив цей делікатес.
Саме за те, що час від часу відпускали собаку, Барс любив нас з Оленкою. Однак купатися і розчісуватися він не хотів і завжди з осудом дивився на нас під час цих процедур. Пощастило, що у нього не було змоги зайнятися нашим перевихованням.
На жаль, Барса давно не стало. Ми з Оленкою також виросли. Зараз нашу душу гріють теплі спогади, а руки – рукавиці з шерсті пухнастого улюбленця.
А у вас є домашній улюбленець?
