– Приспати.
– Що саме?
– Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно.
Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Він хворий?
– Ні.
– Кусається?
– Поки ні. Але буде. Подивіться на морду.
Я присів. Пес лизнув мені руку.
– То в чому проблема?
– Я платила за грифона. Мені впарили це.
– Це – живе.
– А я, по-вашому, мертва? – вона склала руки на грудях. – Мене теж обдурили. Чому всі жаліють собаку, а не людину, яка викинула гроші?
– Бо людина зараз просить убити того, хто її не обманював.
Жінка фиркнула.
– Не треба цього пафосу. Це собака, а не дитина.
– Для вас – так.
– Для мене це зіпсовані меблі, три пари туфель і сором перед гостями. Я хотіла маленького песика. Красивого. Щоб можна було взяти на руки, а не оце… – вона гидливо глянула вниз. – Подивіться на нього. Хто таке взагалі тримає вдома?
Пес сів і завалив голову набік. Одне вухо стирчало, друге висіло.
– Багато хто, – сказав я. – Просто не всі купують собі любов "по знижці на ринку".
– Ага. Звичайно. Бо в розпліднику треба віддати пів зарплати. Легко бути правильним за чужі гроші.
На ресепшені Міла перестала друкувати.
– Ми здорових не присипляємо, – сказав я.
– Тоді забирайте.
– Просто так не вийде. Пишете відмову, лишаєте паспортні дані.
– Ще чого. Щоб ви потім по групах рознесли? "Ось вона, бездушна тварюка"?
– А ви боїтеся не того, що робите, а того, що вас побачать?
– Я боюся, що мене знову хочуть зробити винною всі, кому зручно бути святими за мій рахунок.
У двері зайшов чоловік із котом у переносці. Зупинився. Глянув на нас. Не пішов.
Жінка це помітила й заговорила голосніше:
– Я не зобов'язана жити з собакою, яку не хотіла. Чула? Не зобов'язана. Якщо мені підсунули брак, я маю право відмовитись.
– Це не блендер.
– Та що ви чіпляєтесь до слів? Ви ж ветеринар, не священник.
– А ви не покупець у магазині. Ви господар.
– Господар? – вона коротко засміялась. – Господар – це коли я вирішую, що робити у себе вдома.
– Ні. Господар – це коли відповідаєте за того, кого тягнете додому, навіть якщо він виріс не таким "гарненьким".
Вона різко смикнула повідець. Пес пискнув.
– Не вчіть мене моралі. Ви його хочете врятувати? Рятуйте. За свої гроші. Чому я маю платити за чуже шахрайство?
– Бо шахрайство зробили вам, а вбити ви хочете його.
– Я хочу закрити проблему.
– Живе не "закривають".
– У вас, мабуть, дітей нема, – відрізала вона. – Інакше б знали, що не все, що заводять у дім, там лишають.
Міла підняла голову.
– Сильно сказано, – тихо сказала вона.
Чоловік із переноскою кашлянув:
– Та ви вже або лишайте, або не мучте.
– А ви мовчіть, – обернулась жінка. – Легко бути добрим, коли не у вас гризуть диван.
– Диван дорожчий? – спитав я.
– Якщо чесно? Так. Я на нього рік відкладала.
У кабінеті стало тихо.
Оце було те саме "жахливо… але".
Я відкрив карту, не дивлячись на неї.
– Добре. Приспати можемо. Подвійний тариф.
Вона одразу випросталась:
– Що?
– Свята. Плюс утилізація. Плюс зберігання до вивозу.
– За що?!
– За те, що вам незручно жити з наслідками своєї економії.
– Ви знущаєтесь?
– Ні. Я просто теж виставив ціну.
– Це шантаж.
– Ні. Шантаж – це коли собаку ведуть на укол за те, що він виріс некрасивим.
Чоловік біля дверей тихо присвиснув.
Жінка почервоніла.
– Ви зараз при всіх робите з мене чудовисько?
– Ні. Це ви при всіх торгуєтесь за вартість смерті.
Вона ступила до столу.
– Слухайте сюди. Я не багата, ясно? Я не можу купувати нові меблі щомісяця. Я одна тягну дитину. Я хотіла маленького собаку для доньки, а отримала потвору, яка жере хату. І так, я не хочу жертвувати своїм життям заради вашого гуманізму.
– Донька знає, куди ви його привели?
– Це не її справа.
– Тобто гратися – її, а вбивати – ваша?
Вона вдарила долонею по столу.
– Та досить уже цього слова!
Пес сіпнувся і притиснувся до моєї ноги.
Міла встала.
– Пані, або говоримо спокійно, або виходимо.
– Ой, почалось. Ще одна свята. Може, ти забереш? Чи героїзм у вас тільки язиком?
Міла зблідла.
– Я вже трьох взяла, – сказала вона. – І нікого не вбила, коли вони зіпсували шпалери.
Жінка хмикнула:
– Бо вам, мабуть, нічим більше жити.
– А вам, мабуть, заважає все, що не можна показати в сторіс, – сказав я.
Вона завмерла. Потім дуже тихо:
– Оце вже хамство.
– Зате правда.
Чоловік із переноскою раптом сказав:
– Та віддайте його комусь, і все.
– Кому? – вибухнула вона. – Кому він потрібен? Вам? Беріть! Давайте! Чого всі такі правильні, поки не треба занести когось до себе в дім?
Ніхто не відповів.
Вона зловила це мовчання і всміхнулась переможно, але гидко.
– От бачите? Рятівники.
Я витяг бланк.
– Пишіть відмову. Безкоштовно. Я передам у притулок.
– Ага, і ви його собі лишите, а потім продасте як "рятованого". Думаєте, я дурна?
– Якщо чесно? Ви зараз дуже стараєтесь це довести самі.
– Та пішли ви.
Вона зняла нашийник. Намотала на руку. Пса штовхнула носком чобота вперед.
– Забирайте цей подарунок долі.
Я нахилився до цуценяти.
– Спокійно.
– А якщо я не підпишу? – спитала вона.
– Тоді забираєте його назад.
– Ні.
– Тоді це залишення тварини в клініці. Ми викличемо поліцію.
– Через собаку?
– Ні, – сказав я. – Через людину.
Вона дивилась на мене кілька секунд. Потім вихопила ручку і так натиснула, що порвала бланк.
– Де ще?
Міла мовчки підсунула новий.
Жінка підписала, кинула ручку і вже біля дверей обернулась:
– Коли він комусь відгризе дитині лице, згадаєте мене.
– А коли ваша донька спитає, куди подівся її пес, що скажете? – спитав я.
Вона навіть не моргнула.
– Скажу правду. Що від некрасивих проблем треба позбуватись одразу.
І вийшла.
У кабінеті ніхто не рухався.
Міла перша видихнула:
– Стерво.
– Не все так просто, – озвався чоловік із котом. – Якщо її реально кинули з породою…
– То можна віддати, – сказала Міла. – Не вбивати ж.
– А хто заплатить за її "віддати"? Ви? – буркнув чоловік. – Усі добрі, поки без рахунку.
– То ви на чиєму боці? – спитала Міла.
– Я на боці тих, хто думає до покупки, – сказав він. – Але він по факту теж перегнув.
Він кивнув на мене.
Я вже не слухав. Фотографував пса, щоб скинути в притулок.
У цей момент двері знову розчинились.
На порозі стояла дівчинка років дев'яти, в шкільній куртці, рожева шапка набік, щоки червоні від морозу.
– Мама забула телефон, – сказала вона і побачила пса.
Пес рвонув до неї всім тілом, заскавулів і забив хвостом по шафі.
Дівчинка усміхнулась:
– Бублик!
За її спиною в коридорі різко зупинились підбори.
– Не чіпай його, – пролунало мамине. – Ми вже домовились.
Дівчинка обернулась.
– У сенсі?
Жінка зайшла, взяла телефон зі стійки й сухо сказала:
– У прямому. У нас вдома не буде того, що соромно показати людям.
Дівчинка подивилась на пса. Потім на матір.
І дуже тихо спитала:
– Це ти зараз про нього чи про мене?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
