– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну?
– Купив. А що?
– Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи.
Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Це що?
– Виграш.
– Який виграш?
– Десять мільйонів.
Оля спочатку засміялася. Потім перестала.
– Не жартуй.
– Я й не жартую.
Вона взяла телефон, глянула ще раз, потім ще.
– Це… ті самі числа?
– Ті самі.
– Сім, чотирнадцять, двадцять один…
– Так.
– Які ти бачив уві сні?
– Так.
Оля повільно сіла.
– Я ж тобі вчора сказала: "Якщо вже вірити в маячню, то хоча б купи два квитки".
Максим знизав плечима.
– Але купив один.
– На свої гроші?
– На свої.
– Серйозно?
– А що?
– Максиме, ми вчора говорили про мамину операцію.
– Говорили.
– І ти сказав, що зараз не можеш дати навіть двадцять тисяч.
– Бо в мене їх не було.
– Зате на "сон" знайшлося.
– На квиток? Тридцять гривень? Ти зараз це серйозно?
Оля відклала телефон.
– Ні. Я серйозно про інше. Коли шанс був нульовий – ти ризикнув. А коли йшлося про реальну людину – ти включив калькулятор.
– Це мої гроші.
– Уже?
– Що "уже"?
– Уже "мої"?
Максим усміхнувся криво.
– А чиї? Ти ж не вірила в сон.
– Зате я вірила в нас.
– Не починай.
– Я не починаю. Я просто хочу зрозуміти, як з "у нас немає" за одну ніч виходить "це моє".
Він забрав телефон.
– Бо це і є моє. Я купив квиток. Я вгадав числа.
– Тобі наснилося.
– І що? Сон був мені, не тобі.
– О, прекрасно. Уже навіть містика в тебе оформлена на ФОПа.
Увечері в квартирі зібралися всі: Оля, її мати, брат Олі Ігор і двоє друзів, яких Максим сам же й покликав "відсвяткувати".
– Я одразу скажу, – почала мати Олі, – я не претендую. Мені не треба чужого. Мені треба дожити до операції.
– Ніхто не казав, що вам не допоможуть, – сухо відповів Максим.
– "Допоможуть" – це скільки? – спитав Ігор.
– Почалося, – Максим відкинувся на спинку стільця.
– Ні, не почалося. Почалося вчора, коли ти сказав Олі: "Ми не банк". А сьогодні в тебе десять мільйонів.
– І тому всі раптом вирішили, що я банкомат?
Оля різко поставила келих.
– Не всі. Тільки я – твоя жінка, з якою ти живеш п'ять років, і моя мати, яку ти називав "майже рідною", поки був бідний.
– Не перекручуй.
– А ти не ховайся за словом "мої", ніби тобі їх потом під шкіру залили.
Ігор пирхнув.
– Найсмішніше, що якби ти програв, вона б все одно була поруч. А ти виграв – і вже торгуєшся за людське життя.
Максим стиснув щелепу.
– Не треба маніпулювати операцією.
Мати Олі тихо сказала:
– Коли в людини з'являються великі гроші, вона швидко показує, ким була без них.
– Неправда, – різко кинув Максим. – Гроші просто знімають з вас маски. Поки я був порожній, усім було соромно просити прямо. Тепер у мене є – і ви вже сидите в черзі з відкритими ротами.
У кімнаті стало тихо.
Олин друг Артем нервово посміхнувся:
– Ну це вже жорстко.
Максим навіть не глянув на нього.
– Звучить жахливо, але найближчі – це перші люди, які починають рахувати не твої втрати, а твої гроші.
Оля повільно підвелась.
– А ти знаєш, що звучить ще жахливіше? Коли чоловік, з яким ти ділила оренду, борги і холодильник навпіл, раптом називає тебе "чергою з відкритим ротом".
– Я тебе так не називав.
– Ти сказав "ви".
– Бо ви зараз тиснете на мене.
– Ми просимо врятувати маму.
– Ви просите мене віддати частину виграшу, на який не маєте жодного права.
– Права? – Ігор уже не стримувався. – Тобто коли Оля два роки платила за квартиру, поки ти "шукав себе", це було не про право?
– Я все повернув.
– Кому? Чеками?
– Ігорю, закрий рот, – кинув Максим.
– А то що?
Оля подивилась на Максима довго, холодно.
– Добре. Дуже добре. Скажи при всіх одну просту річ. Ти даси гроші на операцію чи ні?
– Я подумаю.
– Ні. Або так, або ні.
– Я не люблю, коли мене ставлять до стіни.
– А я не люблю, коли любов перевіряють тільки бідністю.
Максим підвівся.
– Я не зобов'язаний купувати собі звання "нормального" за кілька сотень тисяч.
Мати Олі побіліла.
– То це для тебе купівля звання?
– А що це? Якщо я не дам – я чудовисько. Якщо дам – молодець. Дуже зручна мораль за чужий рахунок.
Оля зробила крок до нього.
– За чужий? Чужий? Ти п'ять років будував "ми", поки був зручний. І в перший день, коли став багатим, з тебе полізло "я".
– Бо "ми" у вас закінчується там, де починаються великі суми.
– Ні, Максиме. "Ми" закінчується там, де один із двох дивиться на хвору жінку і каже: "юридично ви мені ніхто".
Артем тихо сказав:
– Блін…
Ігор ударив долонею по столу.
– Скажи вже прямо, шкода тобі чи ні?
Максим повернувся до всіх.
– Прямо? Добре. Мені шкода не грошей. Мені шкода, що варто людині виграти, як навколо одразу збираються ті, хто хоче витратити цей виграш морально правильно.
Оля засміялася. Майже беззвучно.
– Морально правильно? Та ні. Просто по-людськи.
– По-людськи – це не лізти в чужу кишеню.
– По-людськи – не пояснювати жадібність принципами.
Він схопив ключі.
– Я поїду в готель.
– Звісно, – кивнула Оля. – Уже й додому гидко?
– Мені гидко не вдома. Мені гидко там, де мене люблять, поки я зручний.
Оля зняла з пальця тонку каблучку, яку він подарував на третю річницю, і поклала на стіл біля його телефону.
– Тоді забери й це. Воно ж теж твоє. Куплене на твої гроші.
Максим глянув на каблучку, потім на всіх.
– Ні. Залиш собі. Продаси на операцію.
І пішов, а вже в коридорі, не обертаючись, сказав:
– І квиток я сьогодні переписав на маму. На свою. Щоб хоча б одна жінка в моєму житті не вважала мій виграш спільною власністю.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
