– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.

– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну?

– Купив. А що?

– Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи.

Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.

– Це що?

– Виграш.

– Який виграш?

– Десять мільйонів.

Оля спочатку засміялася. Потім перестала.

– Не жартуй.

– Я й не жартую.

Вона взяла телефон, глянула ще раз, потім ще.

– Це… ті самі числа?

– Ті самі.

– Сім, чотирнадцять, двадцять один…

– Так.

– Які ти бачив уві сні?

– Так.

Оля повільно сіла.

– Я ж тобі вчора сказала: "Якщо вже вірити в маячню, то хоча б купи два квитки".

Максим знизав плечима.

– Але купив один.

– На свої гроші?

– На свої.

– Серйозно?

– А що?

– Максиме, ми вчора говорили про мамину операцію.

– Говорили.

– І ти сказав, що зараз не можеш дати навіть двадцять тисяч.

– Бо в мене їх не було.

– Зате на "сон" знайшлося.

– На квиток? Тридцять гривень? Ти зараз це серйозно?

Оля відклала телефон.

– Ні. Я серйозно про інше. Коли шанс був нульовий – ти ризикнув. А коли йшлося про реальну людину – ти включив калькулятор.

– Це мої гроші.

– Уже?

– Що "уже"?

– Уже "мої"?

Максим усміхнувся криво.

– А чиї? Ти ж не вірила в сон.

– Зате я вірила в нас.

– Не починай.

– Я не починаю. Я просто хочу зрозуміти, як з "у нас немає" за одну ніч виходить "це моє".

Він забрав телефон.

– Бо це і є моє. Я купив квиток. Я вгадав числа.

– Тобі наснилося.

– І що? Сон був мені, не тобі.

– О, прекрасно. Уже навіть містика в тебе оформлена на ФОПа.

Увечері в квартирі зібралися всі: Оля, її мати, брат Олі Ігор і двоє друзів, яких Максим сам же й покликав "відсвяткувати".

– Я одразу скажу, – почала мати Олі, – я не претендую. Мені не треба чужого. Мені треба дожити до операції.

– Ніхто не казав, що вам не допоможуть, – сухо відповів Максим.

– "Допоможуть" – це скільки? – спитав Ігор.

– Почалося, – Максим відкинувся на спинку стільця.

– Ні, не почалося. Почалося вчора, коли ти сказав Олі: "Ми не банк". А сьогодні в тебе десять мільйонів.

– І тому всі раптом вирішили, що я банкомат?

Оля різко поставила келих.

– Не всі. Тільки я – твоя жінка, з якою ти живеш п'ять років, і моя мати, яку ти називав "майже рідною", поки був бідний.

– Не перекручуй.

– А ти не ховайся за словом "мої", ніби тобі їх потом під шкіру залили.

Ігор пирхнув.

– Найсмішніше, що якби ти програв, вона б все одно була поруч. А ти виграв – і вже торгуєшся за людське життя.

Максим стиснув щелепу.

– Не треба маніпулювати операцією.

Мати Олі тихо сказала:

– Коли в людини з'являються великі гроші, вона швидко показує, ким була без них.

– Неправда, – різко кинув Максим. – Гроші просто знімають з вас маски. Поки я був порожній, усім було соромно просити прямо. Тепер у мене є – і ви вже сидите в черзі з відкритими ротами.

У кімнаті стало тихо.

Олин друг Артем нервово посміхнувся:

– Ну це вже жорстко.

Максим навіть не глянув на нього.

– Звучить жахливо, але найближчі – це перші люди, які починають рахувати не твої втрати, а твої гроші.

Оля повільно підвелась.

– А ти знаєш, що звучить ще жахливіше? Коли чоловік, з яким ти ділила оренду, борги і холодильник навпіл, раптом називає тебе "чергою з відкритим ротом".

– Я тебе так не називав.

– Ти сказав "ви".

– Бо ви зараз тиснете на мене.

– Ми просимо врятувати маму.

– Ви просите мене віддати частину виграшу, на який не маєте жодного права.

– Права? – Ігор уже не стримувався. – Тобто коли Оля два роки платила за квартиру, поки ти "шукав себе", це було не про право?

– Я все повернув.

– Кому? Чеками?

– Ігорю, закрий рот, – кинув Максим.

– А то що?

Оля подивилась на Максима довго, холодно.

– Добре. Дуже добре. Скажи при всіх одну просту річ. Ти даси гроші на операцію чи ні?

– Я подумаю.

– Ні. Або так, або ні.

– Я не люблю, коли мене ставлять до стіни.

– А я не люблю, коли любов перевіряють тільки бідністю.

Максим підвівся.

– Я не зобов'язаний купувати собі звання "нормального" за кілька сотень тисяч.

Мати Олі побіліла.

– То це для тебе купівля звання?

– А що це? Якщо я не дам – я чудовисько. Якщо дам – молодець. Дуже зручна мораль за чужий рахунок.

Оля зробила крок до нього.

– За чужий? Чужий? Ти п'ять років будував "ми", поки був зручний. І в перший день, коли став багатим, з тебе полізло "я".

– Бо "ми" у вас закінчується там, де починаються великі суми.

– Ні, Максиме. "Ми" закінчується там, де один із двох дивиться на хвору жінку і каже: "юридично ви мені ніхто".

Артем тихо сказав:

– Блін…

Ігор ударив долонею по столу.

– Скажи вже прямо, шкода тобі чи ні?

Максим повернувся до всіх.

– Прямо? Добре. Мені шкода не грошей. Мені шкода, що варто людині виграти, як навколо одразу збираються ті, хто хоче витратити цей виграш морально правильно.

Оля засміялася. Майже беззвучно.

– Морально правильно? Та ні. Просто по-людськи.

– По-людськи – це не лізти в чужу кишеню.

– По-людськи – не пояснювати жадібність принципами.

Він схопив ключі.

– Я поїду в готель.

– Звісно, – кивнула Оля. – Уже й додому гидко?

– Мені гидко не вдома. Мені гидко там, де мене люблять, поки я зручний.

Оля зняла з пальця тонку каблучку, яку він подарував на третю річницю, і поклала на стіл біля його телефону.

– Тоді забери й це. Воно ж теж твоє. Куплене на твої гроші.

Максим глянув на каблучку, потім на всіх.

– Ні. Залиш собі. Продаси на операцію.

І пішов, а вже в коридорі, не обертаючись, сказав:

– І квиток я сьогодні переписав на маму. На свою. Щоб хоча б одна жінка в моєму житті не вважала мій виграш спільною власністю.

Valera

Популярне