Минулого року вирішили влаштувати собі сімейну вилазку до Львова. Для нас з дружиною це вже не перша подорож, а от наші сини побачать це прекрасне місто вперше.
Викупили купе в обидва боки… Віддали усі свої заощадження, але що зробиш? Мандрівка справа не з дешевих.
Хлопці трималися гідно! Не хникали, але ніяк не могли дочекатися, коли зійдуть з потягу і побачать всю красу міста, про яку ми з дружиною їм розповідали.
То от до чого я веду… Бачили б ви здивування моєї дитини, яка потрапила в повністю україномовне середовище. В магазинах, в транспорті, в готелі, на вулицях – всюди чутно рідні і такі любі: “Доброго ранку! Ласкаво просимо! І вам дякую”.
– Татко, то вони тут усі такі, як ми?
– Так, схоже на те, – сміюся я.
– Чому тоді вдома не так?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
А в Одесі справді зовсім по-іншому. Мало не всі сусіди вважають нашу сім’ю групкою диваків, які ніяк не можуть вивчити поганську російську мову.
– Почєму ваш мальчік до сіх пор нє знаєт язика? – запитують нас знайомі.
Відповідаю:
– Одного язика він вже має – йому достатньо. А от мовою він володіє чудово!
Може, через такі “нападки” людей з нашого оточення мій малий такий замкнутий.
Ми спершу хвилювалися з приводу того, чому він так мало контактує з іншими. Навіть до фахівців зверталися. Нас заспокоїли і сказали, що син просто інтроверт від природи, тому йому легше спілкуватися з тими, кому він точно може довіряти.
У Львові нашу дитину, наче підмінили… До всіх підходить перший, зі всіма грається, знайомиться. Розповідає про свої пригоди на морі, як він вчився цього року плавати та інші небилиці.
Повертатися додому малому зовсім не хотілося. Після складної 14-годинної дороги він радісно спитав:
– А коли ми наступного разу поїдемо?
– Куди? – не в’їхав я одразу.
– Як куди? До Львова?
– Та скоро, сину.
– Я хочу вже. Там добре. Там я відчуваю себе, як риба у воді.
Ми з дружиною переглянулися і засміялися. От тобі й мова “нє імєєт значєнія”. Устами дітей говорить істина, тому напевно таки “імєєт”!
Команда “Цікаво про” натрапила на цю цікаву історію на сторінці Сергія Бригара у Facebook. Вона ще раз і ще раз доводить, що розмовляти українською – це наш обов’язок. Не дарма ж ми народилися під блакитним і чистим небом України. Наша ідентичність – це великий Божий дар, який треба оберігати, зігрівати і плекати. Інакше, ми ніколи не зможемо знайти своє справжнє “я”.
Що думаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
