Вишукані плаття, стильні блузи і модні костюми – таких виробів більше не торкається голка швачок, які раніше працювали на підприємствах Покровська, Сєвєродонецька, Краматорська та інших міст, що опинилися в найбільшій небезпеці з моменту нападу Росії на Україну.
Підприємці були змушені переїхати в більш безпечне місце, намагаючись врятувати якомога більше устаткування та матеріалів.
Дизайнерка з Покровська – Вікторія Карпова – пригадує, як ще 4 місяці тому шила одяг для всієї сім’ї, ще й викладала в місцевій швацькій академії. Все змінилося в квітні, коли вона евакуювалася зі своїми близькими до Львова.
Розповідає, що спершу важко було знову починати все з нуля, але друзі підтримали її і наштовхнули на думку, що її талант швачки може стати у нагоді нашій армії.
Відтоді Вікторія почала шити все, що потрібно нашим воїнам для якнайшвидшої перемоги.
“Міцні блискавки, щоб не ламалися, нитки, які потрібно взяти, щоб річ була цупкою, магазини, де це продається – все це мені відомо. Я намагаюся налагодити контакт з хлопцями з передової, аби з перших уст дізнаватися їхні потреби і побажання, щодо зручності і функціональності вбрання. Такий зворотній зв’язок допомагає вдосконалювати свою роботу”, – додала жінка.
Підприємиця з Добропілля на Донеччині Лариса допомагає вишивати шеврони для військової форми. До війни жінка виготовляла домашній текстиль. Вишивала на постелі квіти, а нині тризуби та прапори.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
“Те, що я раніше любила робити, більше не приносить мені задоволення, бо думки лише про війну, про нашу армію, тому трошки змінила рід діяльності і от шию одяг для хлопців. Розробляємо лекала, вишиваємо нашивки, шеврони, прапорці, сумки, у нас є патріотична вишивка і військова”, – розповідає переселенка Лариса Поліщук.
До Львова Лариса приїхала із сім’єю, тут уже облаштувалася, але мріє повернутися додому. Щодня переглядає відео з камер спостереження біля її магазину у Добропіллі та плаче.
У Львові в одне швацьке підприємство об’єдналися чотири з Краматорська, Добропілля, Сєверодонецька та Покровська. Зі сходу перевезли обладнання, яке вдалося врятувати від обстрілів. Працівники цих підприємств роз’їхалися хто куди, тож на новому місці довелося створювати новий колектив.
“Ми з дівчатами об’єднали свої сили для спільної перемоги. Навіть, коли побачили одна одну вперше – вже знали, що треба робити, аби ставити країну на ноги. Тепер хочемо трохи розширятися, аби мати можливість заробляти на себе та свої сім’ї. Із цим поки тяжко. Сподіваємося, війна скоро закінчиться і кожна з нас повернеться до звичного життя, шитиме постіль, дитячий одяг, вишиватиме квіти – дуже цього чекаємо!”
Джерело: https://lviv1256.com/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
