– Скажи їй, що тобі урізали зарплату, – різко сказала Тамара Олександрівна на балконі. – І забери їх від мене. Обох.
Галина завмерла біля кухонного вікна.
– Мамо, тихіше…
– А чого тихіше? Я в своєму домі ховаю твою коханку з дитиною, поки твоя дружина накриває нам на стіл. Це нормально?
У Галини з рук вислизнула виделка.
– Я ж сказав, ще трохи, – Андрій говорив швидко, задихано. – Депозит закінчиться, я зніму гроші, куплю їм кімнату.
– "Їм"? – свекруха гірко всміхнулась. – Гарно влаштувався. Дружина збирає на квартиру, а ти з її грошей хочеш відкупитися від власної дитини.
Тиша вдарила гучніше за крик.
– Мамо, не починай.
– Не починай? Це ти почав. Ти. Не я. Не Галя. Ти заліз у ліжко до однієї, живеш за рахунок іншої, а тепер ще й хочеш, щоб я на старості років слухала цей плач.
Галина штовхнула балконні двері.
– Продовжуйте. Я вже тут.
Андрій зблід.
– Галю…
– Ні. От зараз – без "Галю". Хто така Віра, я вже зрозуміла. Тепер хочу почути, як ти назвеш дитину.
Він ковтнув.
– Це була помилка.
– Дитина чи зрада? – спокійно спитала вона.
– Все разом!
Тамара Олександрівна пирхнула.
– Нарешті чесно.
– Ти теж мовчи, – різко кинув Андрій матері. – Ти ж сама сказала тоді: "Не лізь до Галини, не руйнуй шлюб, спершу виріши тихо".
Галина повільно перевела погляд на свекруху.
– То ви знали?
– Я намагалася врятувати сім'ю, – відрізала та. – На відміну від декого.
– Сім'ю? – Галя всміхнулась. – Чию саме? Мою чи ту, що ви сховали у себе в другій кімнаті?
– Не зривайся на мені, – свекруха підняла підборіддя. – Я не спала з Вірою.
– Але прикривали.
– А ти б що зробила на моєму місці? Викинула немовля на вулицю?
Галина повернулась до чоловіка.
– Збирай речі.
– Отак просто? – в ньому раптом щось клацнуло. – Тобто все, що між нами було, ти викидаєш через один зрив?
– Через одну дитину. Не применшуй.
– Ти зараз говориш так, бо тобі боляче, – він зробив крок ближче. – Я люблю тебе.
– А її?
– Її – ні.
– А дитину?
Він мовчав секунду довше, ніж можна було.
– Я її не просив.
Тамара Олександрівна заплющила очі.
Галина кивнула.
– Оце й було потрібно почути. Вийди.
– Ти мене виганяєш із дому, на який ми разом складали?
– "Разом"? – тихо перепитала Галя. – Ти серйозно зараз хочеш ділити "разом", коли жив подвійним життям?
– А ти хочеш вдавати святу? – огризнувся він. – Усі гроші – під контроль. Усе – "на квартиру", "на майбутнє", "зараз не час", "дитина потім". З тобою все було по графіку. Навіть любов.
– Бідолашний, – Галя кивнула. – Тому ти знайшов собі жінку без графіка?
– Я знайшов людину, яка не дивилась на мене як на банкомат для мрії.
Тамара Олександрівна різко втрутилась:
– Не смій. Не смій це на неї вішати. Галя працювала, тягнула дім і тебе. А ти бігав до вагітної дівчинки, бо там тебе жаліли.
– Віра не дівчинка, – кинув Андрій. – І хоч вона не пиляла мене за кожну копійку.
Галина засміялась – коротко, сухо.
– Чудово. То йди туди, де тебе не пиляють.
Він ступив ще ближче.
– Я нікуди не піду, поки ми не поговоримо нормально.
– Нормально було до того, як ти зробив дитину на стороні.
– Не смій так говорити, – раптом жорстко сказала свекруха. – Дитина не "на стороні". Вона вже є.
– А де ви були з цією мораллю, коли брехали мені в очі? – різко обернулась Галя.
Свекруха стиснула губи.
– Я думала, якщо Віра народить, ми якось усе владнаємо.
– "Ми"? – Галя підняла брови. – Ви навіть тут уже розподілили ролі?
– Я мати, – відрубала Тамара Олександрівна. – Я витягую сина з бруду, в який він сам заліз.
– Ні, – тихо сказала Галя. – Ви просто звикли, що за вашого сина прибирають жінки. Спочатку ви. Потім я. Тепер ще й Віра.
Андрій схопив сумку з вішалки і жбурнув на підлогу.
– Та годі з тебе мученицю робити! Думаєш, мені легко? Я між двома жінками, одна з дитиною, друга з образою…
– З образою? – перепитала Галя. – Я зраджена дружина.
– А вона покинута мати! – гаркнув він. – І так, це звучить жахливо, але факт такий: тебе хоча б не залишили з дитиною на руках.
Усі троє замовкли.
Фраза зависла в повітрі, брудна і майже правдива.
Галина зблідла.
– Тобто мені ще й дякувати?
– Я не це сказав.
– Саме це.
Вона відчинила двері.
– Геть.
– Я маю право…
– Права? – перебила вона. – Ти згадав про права після того, як витратив наше майбутнє на своє "все складно"?
Він не рушив.
– Якщо я піду, завтра подаси на розлучення?
– Завтра? Сьогодні.
– Тоді майно ділимо через суд, – холодно сказав Андрій. – До останньої ложки.
Свекруха різко повернулась до нього.
– Ти зовсім здурів?
– А що? – він розвів руками. – Коли я помилився, мене викидають. Коли я хочу своє – я мерзотник. Зручно.
– "Своє"? – Галя дивилась на нього не кліпаючи. – Депозит, на який ти хочеш посадити Віру з дитиною, – там моїх грошей більше.
– Але ми сім'я.
– Були.
Він вийшов, грюкнувши дверима так, що здригнулись склянки.
Свекруха лишилась стояти посеред кухні.
– Галю… я знаю, що він винен. Але дитина ж ні.
– І?
– Не дай їй вирости в тому бардаку. Віра добра, але слабка. А слабких життя їсть живцем.
– Тому ви хочете забрати в неї дитину? Бо вона слабка?
– Тому що вона не витягне, – відрізала Тамара Олександрівна. – Правда в тому, що любити дитину мало. Треба ще мати чим її годувати.
Галина довго дивилась на неї.
– Це ви зараз серйозно?
– Абсолютно. Ти б виховала краще.
– Після того, як ваш син зрадив мене?
– А що, через нього тепер дитині пропадати?
Галина мовчки підійшла до столу, взяла телефон і набрала номер.
– Кому ти дзвониш? – насторожилась свекруха.
– Вірі.
– Ти не маєш…
– Зараз побачимо.
Тамара Олександрівна різко сіпнулась вперед.
– Не смій ламати все остаточно.
Галина приклала телефон до вуха.
– Алло, Віро? Це Галина. Дружина Андрія. Приїжджайте завтра в суд. І дитину теж беріть. Він щойно сказав, що ділитиме зі мною все. От нехай при всіх скаже, що саме вважає "своїм".
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
