– Він пішов, – Олена поставила чашку так різко, що кава хлюпнула на стіл. – До Тетяни. Отої, з п'ятого під'їзду.
– До тієї, що всім усміхається? – Наталя навіть не кліпнула. – І що він сказав?
– Що з нею йому легко. Що зі мною – "вічно побут, діти і претензії".
– А ти?
– А що я? Стояла, як дурепа, поки він пакував валізу. Діти в кімнаті все чули.
– Діти чули, а він валізу пакував. Ну, красень.
– І найгірше не це.
– А що?
– Вона знала, що він одружений.
Наталя відкинулась на спинку стільця.
– І ти, звичайно, хочеш зробити головною сукою саме її.
– А вона не сука? – Олена різко підняла голову. – Лізти до чужого чоловіка – це нормально?
– А твій чоловік – річ? Його "взяли з полиці"?
– Не починай.
– Я ще не починала.
Олена зціпила щелепи.
– Ти не розумієш. Я її в наш дім пускала. Чай наливала. Вона дітям цукерки приносила.
– Оце вже брудно, – кивнула Наталя. – Але він все одно пішов своїми ногами.
– Бо вона крутила ним.
– Та перестань. Дорослого мужика "скрутили"? Це смішно.
– Ти просто завжди на боці "сильних жінок".
– Ні. Я на боці тих, хто називає винного винним.
Олена гірко засміялась.
– Ага. То я ще й винна?
– Ти хочеш чесно?
– Ні, давай красиво збреши.
– Чесно? – Наталя нахилилась ближче. – Він винен, що зрадив. Вона винна, що влізла туди, де двоє дітей. А ти винна, що роками вчила його: тобою можна користуватись.
– Пішла ти.
– От бачиш. За правду завжди посилають.
Олена встала.
– Я для нього все робила.
– Саме. Все. І це теж проблема.
– Серйозно? Жінка старається для сім'ї – і це проблема?
– Коли "для сім'ї" означає "для нього одного" – так.
– Я прала, готувала, тягнула дітей, ще й працювала.
– І виправдовувала кожну його гидоту, – відрізала Наталя. – "Він втомився", "у нього стрес", "чоловіки такі". Зручно, правда? Для нього.
– Тобі легко говорити.
– Ні. Я просто вже не плутаю любов із самоприниженням.
Олена сіла назад і витерла сльози долонею.
– Вчора він сказав: "Ти хороша, Олено. Просто з тобою немає чим дихати".
Наталя фиркнула.
– О, класика. Спочатку живе на твоєму ресурсі, а потім йому "нічим дихати".
– Але ж, може, я справді… задавила?
– А от тут найпідліше, – тихо сказала Наталя. – Коли тебе зраджують, а ти ще шукаєш, що в собі поламати, аби зраднику було зручніше.
Олена мовчала.
– Ти хоч знаєш, де він зараз? – спитала Наталя.
– У неї.
– Ні. У школі. На зборах. З нею.
– Що?
– Бачила їх пів години тому.
Олена зблідла.
– Він пішов із дому… і пішов у школу з нею?
– Так. Вона сиділа на твоєму місці. Біля Марійчиної парти.
Олена різко вхопилась за сумку.
– Поїхали.
– Навіщо?
– Я хочу подивитися їй в очі.
– Ти зараз на нервах.
– А вони, значить, хай у публічному місці грають у сім'ю з моєю дитиною?
Наталя мовчки підвелась.
***
Клас уже гудів. Батьки стягували куртки, вчителька щось шукала в журналі.
Денис сидів біля вікна. Поряд – Тетяна. Перед ними – Марійчин зошит.
Олена завмерла в проході.
– О, мамо, – прошепотіла Марійка.
Денис обернувся.
– Олено, не зараз.
– Не зараз? – її голос пролунав на весь клас. – Ти мою дитину вчиш, коли мені "зараз"?
Кілька батьків озирнулися. Вчителька напружилась.
– Давай вийдемо, – Денис підвівся.
– Ні. Ти ж не соромився привести її сюди.
Тетяна піднялася повільно.
– Не треба сцени.
– Сцени? – Олена засміялась. – Ти влізла в мій дім, сіла біля моєї дитини, і це я роблю сцену?
– Я ні в чий дім не влазила, – холодно сказала Тетяна. – Він пішов сам.
У класі стало тихо.
– Ти чуєш? – Олена ткнула пальцем у Дениса. – Вона цим ще й пишається.
– Я не пишаюсь, – сказала Тетяна. – Але принаймні не роблю вигляд, що чоловіка можна втримати борщем і почуттям провини.
Хтось на задній парті видихнув: "Ого".
Олена рвонулась до неї, але Наталя встигла схопити її за лікоть.
– Не смій.
Денис став між ними.
– Припиніть обидві.
– Обидві? – Наталя не витримала. – О, геніально. Одна – дружина, якій ти зламав життя, друга – коханка, яку ти притащив на збори, а винні "обидві".
– Не лізь, – кинув Денис.
– А ти мене зупини, – спокійно відповіла Наталя. – Тільки не тим тоном, яким ти звик говорити з жінками, що тебе обслуговують.
– Та хто ти така взагалі? – огризнувся він.
– Та, яка не дасть тобі красиво збрехати при дитині.
Марійка сиділа, втупившись у парту.
Вчителька нарешті озвалася:
– Може, ви все ж вийдете в коридор? Тут діти.
І тоді Тетяна сказала, дивлячись просто на Олену:
– Знаєте, що найгірше? Не те, що він пішов. А те, що ви б його прийняли назад. Після всього. Бо вам не чоловік потрібен, а хоч хтось на місці чоловіка.
У класі ніби щось тріснуло.
Олена побіліла.
– Закрий рот.
– А хіба ні? – Тетяна знизала плечима. – Такі, як ви, прощають усе. А потім ненавидять не зрадника, а ту, на кому він спалився.
Денис різко повернувся до Тетяни:
– Ти теж вже замовкни.
– А що? Неприємно, коли правду вголос?
Наталя коротко засміялась.
– Оце в тебе смак, Денис. Одна тебе обожествляла, друга вважає трофеєм.
– Я нікого не трофеюю, – відрізала Тетяна.
– Та невже? Чужі чоловіки – це у вас спорт чи самооцінка?
– А одружені чоловіки – це у вас святі корови? – Тетяна зробила крок уперед. – Найзручніша брехня для дружин: "вона забрала". Нікого не забирають. Якщо людина йде – значить, їй було куди йти.
– До жінки, яка не гидувала чужим брудом? – Олена вже майже кричала.
– До жінки, яка хоча б не робила з нього безпомічного хлопчика, – кинула Тетяна.
– Досить! – гримнув Денис. – Ви обидві поводитесь огидно.
Наталя повернулась до нього.
– Ні. Огидно – це коли батько приводить коханку на батьківські збори раніше, ніж пояснює дітям, чому зник із дому.
Він стиснув губи.
– Я не зник. Я допомагаю грошима.
Кілька людей у класі переглянулись.
Олена повільно подивилась на нього.
– То тепер ти думаєш, що аліменти – це індульгенція?
– Не перекручуй.
– Ні, це ти все життя перекручував, – сказала вона тихо. – Я була "занадто м'яка", "занадто домашня", "занадто мама". А тепер вона у вас хто? Дизайн нової версії мене?
Тетяна скривилась.
– Я точно не ви.
– Це правда, – кивнула Олена. – У мене хоч сором був.
Марійка раптом підвелась.
– Можна я піду?
Усі замовкли.
Вчителька швидко підійшла до неї:
– Марійко, сонечко…
– Не називайте мене сонечком, – тихо сказала дівчинка. – Я не маленька. Я просто хочу, щоб ви всі від мене відчепились.
Вона вийшла з класу.
Олена кинулась за нею.
Денис – слідом.
Наталя затрималась на дверях. Озирнулась на Тетяну.
– Тобі не соромно?
– А йому? – спитала Тетяна.
– Йому теж. Але чомусь такі, як ти, завжди хочуть бути "чесними", поки їм зручно.
Тетяна взяла сумку.
– А такі, як ви, хочуть, щоб жінки берегли їхній шлюб замість їхніх чоловіків.
І пішла в коридор.
***
Біля роздягальні Марійка стояла, втупившись у телефон.
Олена тягнулася до неї.
– Доню…
– Не треба.
Денис присів навпочіпки.
– Марійко, послухай…
– А її ви на наступний виступ теж приведете? – спитала дівчинка, не дивлячись на нього.
Він завмер.
– Це не так…
– Тату, – вона нарешті підняла очі, – ти хоча б раз можеш збрехати нормально?
Наталя відвела погляд.
Олена заплакала знову.
І саме тоді Денис дістав із кишені ключі, поклав їх Олені в долоню й сказав:
– Я заїду в суботу по свої речі. І по телевізор. Я його купував.
Олена подивилась на ключі.
Наталя – на Дениса.
Марійка повільно зняла зі свого рюкзака брелок, який він їй колись подарував, і поклала поверх ключів.
– Забери одразу все, – сказала вона.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
