– Він пішов, – Олена поставила чашку так різко, що кава хлюпнула на стіл. – До Тетяни. Отої, з п’ятого під’їзду. – До тієї, що всім усміхається? – Наталя навіть не кліпнула.

– Він пішов, – Олена поставила чашку так різко, що кава хлюпнула на стіл. – До Тетяни. Отої, з п'ятого під'їзду.

– До тієї, що всім усміхається? – Наталя навіть не кліпнула. – І що він сказав?

– Що з нею йому легко. Що зі мною – "вічно побут, діти і претензії".

– А ти?

– А що я? Стояла, як дурепа, поки він пакував валізу. Діти в кімнаті все чули.

– Діти чули, а він валізу пакував. Ну, красень.

– І найгірше не це.

– А що?

– Вона знала, що він одружений.

Наталя відкинулась на спинку стільця.

– І ти, звичайно, хочеш зробити головною сукою саме її.

– А вона не сука? – Олена різко підняла голову. – Лізти до чужого чоловіка – це нормально?

– А твій чоловік – річ? Його "взяли з полиці"?

– Не починай.

– Я ще не починала.

Олена зціпила щелепи.

– Ти не розумієш. Я її в наш дім пускала. Чай наливала. Вона дітям цукерки приносила.

– Оце вже брудно, – кивнула Наталя. – Але він все одно пішов своїми ногами.

– Бо вона крутила ним.

– Та перестань. Дорослого мужика "скрутили"? Це смішно.

– Ти просто завжди на боці "сильних жінок".

– Ні. Я на боці тих, хто називає винного винним.

Олена гірко засміялась.

– Ага. То я ще й винна?

– Ти хочеш чесно?

– Ні, давай красиво збреши.

– Чесно? – Наталя нахилилась ближче. – Він винен, що зрадив. Вона винна, що влізла туди, де двоє дітей. А ти винна, що роками вчила його: тобою можна користуватись.

– Пішла ти.

– От бачиш. За правду завжди посилають.

Олена встала.

– Я для нього все робила.

– Саме. Все. І це теж проблема.

– Серйозно? Жінка старається для сім'ї – і це проблема?

– Коли "для сім'ї" означає "для нього одного" – так.

– Я прала, готувала, тягнула дітей, ще й працювала.

– І виправдовувала кожну його гидоту, – відрізала Наталя. – "Він втомився", "у нього стрес", "чоловіки такі". Зручно, правда? Для нього.

– Тобі легко говорити.

– Ні. Я просто вже не плутаю любов із самоприниженням.

Олена сіла назад і витерла сльози долонею.

– Вчора він сказав: "Ти хороша, Олено. Просто з тобою немає чим дихати".

Наталя фиркнула.

– О, класика. Спочатку живе на твоєму ресурсі, а потім йому "нічим дихати".

– Але ж, може, я справді… задавила?

– А от тут найпідліше, – тихо сказала Наталя. – Коли тебе зраджують, а ти ще шукаєш, що в собі поламати, аби зраднику було зручніше.

Олена мовчала.

– Ти хоч знаєш, де він зараз? – спитала Наталя.

– У неї.

– Ні. У школі. На зборах. З нею.

– Що?

– Бачила їх пів години тому.

Олена зблідла.

– Він пішов із дому… і пішов у школу з нею?

– Так. Вона сиділа на твоєму місці. Біля Марійчиної парти.

Олена різко вхопилась за сумку.

– Поїхали.

– Навіщо?

– Я хочу подивитися їй в очі.

– Ти зараз на нервах.

– А вони, значить, хай у публічному місці грають у сім'ю з моєю дитиною?

Наталя мовчки підвелась.

***

Клас уже гудів. Батьки стягували куртки, вчителька щось шукала в журналі.

Денис сидів біля вікна. Поряд – Тетяна. Перед ними – Марійчин зошит.

Олена завмерла в проході.

– О, мамо, – прошепотіла Марійка.

Денис обернувся.

– Олено, не зараз.

– Не зараз? – її голос пролунав на весь клас. – Ти мою дитину вчиш, коли мені "зараз"?

Кілька батьків озирнулися. Вчителька напружилась.

– Давай вийдемо, – Денис підвівся.

– Ні. Ти ж не соромився привести її сюди.

Тетяна піднялася повільно.

– Не треба сцени.

– Сцени? – Олена засміялась. – Ти влізла в мій дім, сіла біля моєї дитини, і це я роблю сцену?

– Я ні в чий дім не влазила, – холодно сказала Тетяна. – Він пішов сам.

У класі стало тихо.

– Ти чуєш? – Олена ткнула пальцем у Дениса. – Вона цим ще й пишається.

– Я не пишаюсь, – сказала Тетяна. – Але принаймні не роблю вигляд, що чоловіка можна втримати борщем і почуттям провини.

Хтось на задній парті видихнув: "Ого".

Олена рвонулась до неї, але Наталя встигла схопити її за лікоть.

– Не смій.

Денис став між ними.

– Припиніть обидві.

– Обидві? – Наталя не витримала. – О, геніально. Одна – дружина, якій ти зламав життя, друга – коханка, яку ти притащив на збори, а винні "обидві".

– Не лізь, – кинув Денис.

– А ти мене зупини, – спокійно відповіла Наталя. – Тільки не тим тоном, яким ти звик говорити з жінками, що тебе обслуговують.

– Та хто ти така взагалі? – огризнувся він.

– Та, яка не дасть тобі красиво збрехати при дитині.

Марійка сиділа, втупившись у парту.

Вчителька нарешті озвалася:

– Може, ви все ж вийдете в коридор? Тут діти.

І тоді Тетяна сказала, дивлячись просто на Олену:

– Знаєте, що найгірше? Не те, що він пішов. А те, що ви б його прийняли назад. Після всього. Бо вам не чоловік потрібен, а хоч хтось на місці чоловіка.

У класі ніби щось тріснуло.

Олена побіліла.

– Закрий рот.

– А хіба ні? – Тетяна знизала плечима. – Такі, як ви, прощають усе. А потім ненавидять не зрадника, а ту, на кому він спалився.

Денис різко повернувся до Тетяни:

– Ти теж вже замовкни.

– А що? Неприємно, коли правду вголос?

Наталя коротко засміялась.

– Оце в тебе смак, Денис. Одна тебе обожествляла, друга вважає трофеєм.

– Я нікого не трофеюю, – відрізала Тетяна.

– Та невже? Чужі чоловіки – це у вас спорт чи самооцінка?

– А одружені чоловіки – це у вас святі корови? – Тетяна зробила крок уперед. – Найзручніша брехня для дружин: "вона забрала". Нікого не забирають. Якщо людина йде – значить, їй було куди йти.

– До жінки, яка не гидувала чужим брудом? – Олена вже майже кричала.

– До жінки, яка хоча б не робила з нього безпомічного хлопчика, – кинула Тетяна.

– Досить! – гримнув Денис. – Ви обидві поводитесь огидно.

Наталя повернулась до нього.

– Ні. Огидно – це коли батько приводить коханку на батьківські збори раніше, ніж пояснює дітям, чому зник із дому.

Він стиснув губи.

– Я не зник. Я допомагаю грошима.

Кілька людей у класі переглянулись.

Олена повільно подивилась на нього.

– То тепер ти думаєш, що аліменти – це індульгенція?

– Не перекручуй.

– Ні, це ти все життя перекручував, – сказала вона тихо. – Я була "занадто м'яка", "занадто домашня", "занадто мама". А тепер вона у вас хто? Дизайн нової версії мене?

Тетяна скривилась.

– Я точно не ви.

– Це правда, – кивнула Олена. – У мене хоч сором був.

Марійка раптом підвелась.

– Можна я піду?

Усі замовкли.

Вчителька швидко підійшла до неї:

– Марійко, сонечко…

– Не називайте мене сонечком, – тихо сказала дівчинка. – Я не маленька. Я просто хочу, щоб ви всі від мене відчепились.

Вона вийшла з класу.

Олена кинулась за нею.

Денис – слідом.

Наталя затрималась на дверях. Озирнулась на Тетяну.

– Тобі не соромно?

– А йому? – спитала Тетяна.

– Йому теж. Але чомусь такі, як ти, завжди хочуть бути "чесними", поки їм зручно.

Тетяна взяла сумку.

– А такі, як ви, хочуть, щоб жінки берегли їхній шлюб замість їхніх чоловіків.

І пішла в коридор.

***

Біля роздягальні Марійка стояла, втупившись у телефон.

Олена тягнулася до неї.

– Доню…

– Не треба.

Денис присів навпочіпки.

– Марійко, послухай…

– А її ви на наступний виступ теж приведете? – спитала дівчинка, не дивлячись на нього.

Він завмер.

– Це не так…

– Тату, – вона нарешті підняла очі, – ти хоча б раз можеш збрехати нормально?

Наталя відвела погляд.

Олена заплакала знову.

І саме тоді Денис дістав із кишені ключі, поклав їх Олені в долоню й сказав:

– Я заїду в суботу по свої речі. І по телевізор. Я його купував.

Олена подивилась на ключі.

Наталя – на Дениса.

Марійка повільно зняла зі свого рюкзака брелок, який він їй колись подарував, і поклала поверх ключів.

– Забери одразу все, – сказала вона.

Valera

Популярне