Телефон не просто дзвонив – він скакав по столу, ніби теж злився. Руслан навіть не подивився на екран. – Ну давай, Жанно, – буркнув він. – Учора пропала, сьогодні хоч совість прокинулась?

Телефон не просто дзвонив – він скакав по столу, ніби теж злився.

Руслан навіть не подивився на екран.

– Ну давай, Жанно, – буркнув він. – Учора пропала, сьогодні хоч совість прокинулась?

Учора він простояв під торговим центром майже годину. Спочатку з кавою, потім без настрою, потім уже просто як дурень. Жанна не прийшла. І навіть не написала. Хлопці ще вдень підливали масла:

– Та вона з тих, що усміхаються всім, а потім вибирають, хто дорожчий.

Руслан зірвав слухавку, уже готовий сказати щось таке, після чого назад не відкручують.

Але в трубці пролунало зовсім інше:

– Нарешті я додзвонилась. Запишіть, будь ласка: хліб, молоко і два курячі стегенця. Алло? Ви мене чуєте?

Голос був старий, тонкий, трохи сердитий від хвилювання.

Руслан заплющив очі.

Треба було сказати: "Ви помилилися".

Натомість він сказав:

– Чую.

– Ой, слава Богу. Я вже думала, що не туди тицяю. У мене чоловік у лікарні, він завжди замовляв, а я в цьому нічого не тямлю. Надвір сама не виходжу. У його записнику знайшла ваш номер. Ви адресу записуєте?

Руслан уже злився не на неї, а на себе.

– Кажіть.

За двадцять хвилин він стояв у супермаркеті. Взяв хліб, молоко, стегенця. Потім чомусь потягнувся ще й за булочками з грушею. Такі колись брала його бабуся.

Район був старий, п'ятиповерхівки, облуплені під'їзди. На п'ятий поверх Руслан піднявся вже з поганим настроєм і мокрою спиною.

За дверима залунало:

– Іду-іду, не йдіть, я йду…

Відчинила маленька сухенька жінка з акуратно зачесаним сивим волоссям. І Руслан аж сіпнувся: дуже схожа на його бабусю. Тим і підкосило.

– Ой, який ти швидкий, – зраділа старенька. – Заходь хоч на хвилинку, постав сюди. Дякую тобі. А я вже думала – все, пропала. Миколу в палату забрали, а без нього я як без рук.

Вона перебирала продукти тремтячими пальцями й раптом зупинилась на булочках.

– А це я не замовляла. Скільки я ще винна?

– Ніскільки. Акція.

– Отак просто?

– Отак просто.

Вона усміхнулась. По-старому, щиро, ніби він не чужий хлопець, а свій.

– Шкода, що Миколи нема. Він би теж зрадів. Я одна навіть їсти смачне соромлюсь.

Руслан вийшов із квартири вже без тієї злості, з якою заходив у під'їзд.

І ледь не врізався в дівчину з пакетом сміття.

Волосся в хвості, обличчя без макіяжу, домашня футболка. Жанна.

Вона теж завмерла. Потім очі в неї стали холодні.

– Ти що тут робиш?

– Я? – Руслан ще не відійшов від несподіванки. – А ти?

– Живу. Проблема? Чи ти думав, я тільки по кав'ярнях існую?

– Я не про це.

– А про що? – вона склала руки на грудях. – Що, адресочку вирахував? Учора не дочекались, то вирішив під під'їздом ловити?

Руслан відчув, як у нього знову закипає.

– А чому ти вчора не прийшла?

Жанна пирхнула.

– Бо була з одним таким. Хотіла перевірити, чи він мене проводить додому, чи тільки по сторіс красиво ходить. Довів до під'їзду, побачив мого батька біля машини з насосом – і якось різко здувся. Навіть "на добраніч" не домучив. Все, тест закінчено.

– І я в тебе теж був у тесті?

– А ти чого образився? – вона глянула в пакет у його руках. – Стоп. Ти до кого йшов?

– До бабусі з п'ятого. Вона номером помилилася. Подзвонила, думала, що в доставку. Я привіз продукти.

Жанна кліпнула.

– До Валентини Іванівни?

– Ну.

– Ти серйозно?

– А що?

Вона дивилась уже без виклику, скоріше з недовірою.

– Нічого. Просто я думала, ти з тих, що тільки язиком працюють.

– А я думав, ти з тих, що тільки динамлять.

Жанна скривилася, але не заперечила.

– Я до них інколи заходжу, – сказала вона вже тихіше. – У доньки Польща, у них тут нікого. Якщо щось треба – я підхоплюю. Ладно. Дякую, що заніс.

– То, може, сьогодні без цирку? Погуляємо?

Вона подивилась на нього довго, ніби зважувала, скільки в ньому образи, а скільки нормальності.

– Подивимось, – сказала й пішла вниз.

Через два дні вони вже разом стояли в квартирі Валентини Іванівни. Жанна тримала список ліків, Руслан – пакети.

– Ой, діточки, – розчулилась старенька. – Як же добре, коли молоді не кам'яні.

– Я не його дівчина, – одразу сказала Жанна, не дивлячись на Руслана.

– Поки що, – усміхнувся він.

Валентина Іванівна засміялась. Жанна – ні.

Потім була лікарня, аптека, папери, таксі, яке Руслан замовив, бо "та що там, я сам". Жаннин батько, Василь Іванович, теж швидко оцінив Руслана: той і сумки тягнув, і з лікарями говорив без губленого вигляду, і старих не цурався.

– От нормальний хлопець, – сказав він якось прямо при дочці, заводячи свою стару "Ладу". – Не те що ті прилизані.

– Тату, не починай, – відрізала Жанна.

– А що я сказав не так?

Руслан тоді промовчав. Хоч бачив, як її перекосило.

Увечері на сходах Жанна спитала:

– Тобі подобається, коли тебе хвалять при мені?

– А тобі подобається, коли тебе не можна прямо спитати, що між нами?

– Між нами? – вона глянула різко. – Руслане, ти допомагаєш – добре. Але не треба поводитись так, ніби разом із пакетами ти мене теж десь оформив.

Він посміхнувся, але очі в нього стали жорсткі.

– А ти не поводься так, ніби всім навколо щось винні пояснювати, крім мене. То ти пускаєш ближче, то відштовхуєш.

– Я нікого не пускала. Це ти лізеш швидше, ніж думаєш.

– Я хоч роблю.

– Просто роблять мовчки, – кинула вона і пішла.

У день виписки Миколи Степановича в лікарняному коридорі було душно і людно. Медсестра викотила його на візку. Валентина Іванівна метушилась біля пледа. Василь Іванович уже чекав із ключами. Жанна тримала папку з випискою. Руслан ніс сумку з речами.

– От і наші молоді, – зраділа Валентина Іванівна, побачивши їх поруч. – Без них ми б не впорались. Жанночка, ти не барись, такий хлопець довго сам не ходить.

Медсестра всміхнулась. Василь Іванович підхопив:

– Я їй те саме кажу. Таких не викидають. Не той зараз час носом крутити.

– Тату, досить, – тихо, але вже крізь зуби сказала Жанна.

Треба було зупинити це. Сказати хоч щось людське. Зняти з неї цей прожектор.

Але Руслан згадав учорашнє "я тебе нікуди не пускала", свій годинний мороз під торговим центром, її "подивимось", її вічну манеру лишати собі запасний вихід.

І замість того, щоб пригальмувати, він додав.

– Та хай, – сказав він голосніше, ніж треба. – Її ж не саме слово бісить. Її бісить, коли при людях кажуть правду.

Жанна повільно повернулась до нього.

– Яку ще правду?

У коридорі стало тихо. Навіть медсестра перестала котити візок.

Руслан знизав плечима:

– Що ти не бідності боїшся, Жанно. Ти боїшся, що хтось побачить, звідки ти сама вилізла.

Василь Іванович завмер із ключами в руці. Валентина Іванівна відкрила рот, але нічого не сказала.

Жанна дивилась на Руслана секунди дві. Потім простягнула йому папку з випискою і ткнула в груди.

– Ти купив два стегенця і вирішив, що разом з пакетом тобі видали ще й мене?

Коридор ніби підрізало.

Руслан посміхнувся, але криво.

– Не перегинай.

– Це ти не перегинай, – її вже трусило. – Допоміг старим – молодець. Але це не дає тобі права залазити мені в дім, у рот і в життя. Від душі допомагають мовчки. А ти з чужої самотності зробив собі пропуск.

– Ой, Жанночко, – слабо озвалась Валентина Іванівна, – ну він же не зі зла…

– А як? – різко обернулась до неї Жанна. – Мені зараз тут що роблять? Дякувати змушують? Чи відпрацьовувати?

– Не говори дурниць, – гаркнув батько. – Людина тобі допомагає, старим допомагає, а ти знову корчиш із себе незрозуміло що. Через цю гордість і сидітимеш сама в цих стінах.

– О, ясно, – Жанна коротко засміялась, і від того сміху всім стало ще гірше. – То це вже торги? Хто привіз діда з лікарні, тому й дочка в комплекті?

– Ніхто тебе не купує, – відрубав Руслан. – Ти не настільки безцінна, як уявила.

Микола Степанович, який досі мовчав, важко підвів голову з візка.

– Досить базару в лікарні, – сказав він хрипко. – Василю, машину підганяй. Руслане, сумку в багажник.

Жанна стиснула губи так, що вони побіліли. Але до візка підійшла саме вона. Поправила дідові ковдру, взялася за ручки, сама вивезла його надвір.

На парковці допомогла посадити його на заднє сидіння. Валентина Іванівна сіла поруч, ще шморгаючи носом. Василь Іванович уже відкрив передні дверцята.

– Сідай, – кинув дочці. – І вибачся по дорозі.

Жанна відступила від машини.

– Ні.

– Що значить – ні?

– Те й значить. Їдьте без мене. Ви ж і так уже все без мене вирішили.

– Не вигадуй, – роздратувався батько. – Люди чекають.

– От і їдьте з людьми.

Валентина Іванівна висунулась із машини:

– Жанночко, ну не кидай нас зараз…

Жанна заплющила очі на секунду, ніби це вдарило сильніше за все інше.

Руслан стояв біля відчинених дверцят і дивився на неї. Він ще міг сказати: "Сідай. Досить." Міг закрити тему. Міг хоч раз не дотискати.

Замість цього він кинув:

– Ти ж сама всього досягнеш. Додому точно дійдеш.

Жанна подивилась на нього так, ніби запам'ятовувала обличчя для чогось гіршого, ніж образа.

Потім відступила ще на крок.

– Їдьте.

Василь Іванович сів за кермо. Руслан грюкнув дверима й заліз спереду. Машина рушила.

У дзеркалі заднього виду Жанна стояла посеред лікарняного двору одна – з порожніми руками, з батьковою пилюкою на кросівках і з таким обличчям, ніби наступного разу вона вже точно не відкриє нікому.

Valera

Популярне