– Я цю квартиру в гуртожиток не перетворю, – сказала Людмила, оглядаючи вітальню так, ніби вже прощалася з нею. – Ні під твоїх дітей, ні під свою старість.
Ганна підняла голову від ноутбука.
– Ми тут удвох живемо. Який ще гуртожиток?
– Поки удвох. А потім ти приведеш чоловіка, народиш, і я слухатиму, як мене в мої п'ятдесят називають бабою Людою.
– У твої п'ятдесят тебе й так називають Людою, не переживай.
Людмила різко обернулася.
– Ти зараз на що натякаєш?
– Ні на що. Просто думала, що після Бориса ти трохи заспокоїшся.
– Не починай.
– А що не починай? Людина не прийшла в РАЦС. Не запізнилась. Не передумала. Не прийшла. Це ж навіть не драма, це анекдот.
Людмила стиснула губи.
– Зате я хоч намагаюся жити. А ти дуже зручно влаштувалася: сидиш у квартирі мого батька і робиш вигляд, що це твоя принципова позиція.
Ганна посміхнулась, але вже без тепла.
– Я в квартирі діда виросла. Бо тебе вдома майже не було.
– Бо я працювала, якщо ти раптом забула.
– Ти шукала чоловіка, мамо. Не треба це продавати як материнський подвиг.
У квартирі повисла така тиша, що стало чути, як на кухні капає кран.
Людмила сказала вже тихіше:
– От саме тому я й хочу все поділити, поки не пізно.
– Щоб що?
– Щоб кожен жив своїм життям.
– Ти зараз про життя чи про квадратні метри?
Людмила не відповіла.
Через кілька днів вона з самого ранку метушилася на кухні, ніби чекала не гостя, а комісію з району: запікала чізкейк, різала салат, міняла блузку двічі.
– Я до Валентини Леонідівни на хвилинку, – кинула вона вже в дверях. – За духовкою подивись.
– Добре.
Щойно двері зачинилися, на столі завібрував її телефон. Раз. Другий. Третій.
Ганна спершу не звертала уваги. Потім глянула на екран.
"Ну що, моя дівчинко, юрист сказав: якщо правильно оформити, зайвої співвласниці можна уникнути".
Нижче – сердечко.
Ганна завмерла.
За хвилину вискочило ще одне:
"Тільки не тягни. Поки вона там сидить, я до тебе не переїду".
Вона взяла телефон.
Далі читати вже було гидко, але вона читала.
"Я з нею вже не можу, Вітю. Вічно незадоволена. Думає, що квартира її, бо вона там прописана".
"Ти м'яка. Тисни. Скажи, що доросла донька має жити окремо".
"Я б давно сказала. Але тоді вона вчепиться за спадщину".
"Ти ж сама казала: ти стільки років на неї поклала. Тепер має право хоч трохи пожити для себе".
"Я й хочу. Без цього вічного докору в хаті".
Нижче було її ім'я ще кілька разів. "Переконати". "Виселити красиво". "Не сваркою, а документами".
Ганна поклала телефон так, ніби він був брудний.
Через хвилину гримнули двері. Людмила влетіла на кухню, схопила телефон і відразу притисла до себе, ніби хтось збирався виривати.
– Алло, – її голос миттю став солодким. – Так, сонечко… ні, все нормально… я передзвоню.
Вона сховалася у своїй кімнаті.
Ганна дивилась у двері і вперше за довгий час думала не "ми посваримось", а "вона справді хотіла залишити мене без даху".
Скандалити одразу вона не стала. Подзвонила Андрію.
– Ви ще шукаєте, де жити?
На тому кінці зависла пауза.
– Шукаймо. А що?
– Приїжджайте до нас.
– Ти серйозно? Тітка Люда ж нас на поріг не пустила.
– Мене вона теж не дуже збиралась залишати тут, як виявилося.
– Ганно…
– Андрію, просто приїжджайте. Сьогодні.
– З Мариною і Сашком?
– Усією сім'єю.
– Вона ж уб'є.
– Не встигне.
Увечері Людмила стояла перед дзеркалом у коридорі й підфарбовувала губи, коли подзвонили у двері.
– Якщо це Валентина Леонідівна, скажи, що мене нема, – кинула вона і сама ж відчинила.
Першим у квартиру влетів Сашко, обіймаючи машинку.
– Баба Люда!
За ним – Андрій з валізою, Марина з пакетами, ще одна сумка, ще рюкзак.
Людмила навіть відступила.
– Ви що тут робите?
Андрій винувато, але твердо кивнув на Ганну.
– Ми з нею домовились пожити трохи. Поки не знайдемо квартиру.
– З нею? – Людмила обернулася. – Ти що собі дозволяєш?
Ганна сперлася на дверний косяк.
– Те саме, що й ти. Вирішую, з ким мені жити в цій квартирі.
Марина простягнула букет.
– Ми ненадовго. І без сцен, якщо можна.
Людмила взяла троянди двома пальцями, наче їй дали мокру ганчірку.
– Без сцен? Ви з дитиною і валізами ввалюєтесь у чужий дім – і це без сцен?
– Чужий? – тихо перепитала Ганна. – Це швидко.
Першу ніч Людмила просиділа у своїй кімнаті. На другу почала зриватися.
– Не чіпай моє волосся!
– Брови не відклеюються, Сашко, відійди від мене.
– Марина, це турка, а не молоток, що ти все гримаєш?
– Андрію, твої кросівки самі вміють доходити до шафи чи їх треба вмовляти?
Сашко бігав за нею хвостом:
– Баба Люда, дивись, машинка! Баба Люда, я намалював! Баба Люда, а чого ти сердишся?
Людмила в якийсь момент не витримала:
– Бо я не аніматор, зрозумів?
На кухні стало тихо. Навіть Сашко замовк.
Марина підняла хлопчика на руки.
– Не кричіть на дитину.
– А ви не тягніть дитину туди, де вам не раді.
– Нас запросили.
– Не я.
Ганна сиділа за столом і різала яблуко так спокійно, що це ще більше дратувало.
– Проблема не в дитині, мамо. Тебе просто дратує все, що не крутиться навколо тебе.
Людмила різко розвернулась до неї.
– А тебе дратує, що я нарешті хочу пожити не як додаток до твоїх образ.
– Серйозно? Ти це зараз скажеш після листування з юристом?
У Марини опустились руки. Андрій повільно поставив чашку на стіл.
Людмила побіліла.
– Ти лазила в моєму телефоні?
– А ти – в моїй спадщині.
– Це моє особисте!
– Моє житло теж.
– Твоє? – Людмила коротко засміялась. – Найжадібніші діти виростають не без любові – а без меж. Тобі двадцять шість, а ти поводишся так, ніби я винна тобі ще одне життя.
Ганна підвелась.
– Ти мені винна хоча б не називати мене "зайвою співвласницею", поки сюсюкаєшся з мужиком, який уже міряє наші кімнати.
– Я маю право вийти заміж!
– Виходь. Не за рахунок того, щоб мене красиво виселити.
– Красиво? Та ти сама давно сидиш у мене на шиї!
– На твоїй? Мамо, я в діда жила. Бо ти мене не ростила – ти мене парковала, поки шукала, кому сподобатись.
– Замовкни.
– Чого? При людях соромно?
Соромно стало всім. Особливо через Сашка, який переводив погляд з однієї на іншу і не розумів, чому дорослі раптом говорять як вороги.
Того ж вечора Людмила пішла, грюкнувши дверима. Повернулася пізно, тиха, з блиском в очах, від якого Ганні стало ще огидніше.
Уночі Ганна знову відкрила сайт знайомств. Фото Віті вона вже бачила в маминому телефоні.
Анкета знайшлась за десять хвилин.
"Привіт. Ти дуже симпатичний".
Відповідь прилетіла майже одразу.
"Привіт. Ти теж. Побачимось?"
Вони переписувались легко. Занадто легко. Він жартував, сипав компліментами, швидко перейшов на "ти" і так само швидко запропонував зустріч.
"Завтра о сьомій?"
"Можна й раніше", – написала Ганна. – "Або одразу в мене. У нас якраз буде вечеря".
"Сміливо. Люблю сміливих".
"Приходь з квітами. Мама любить показуху".
"Домовились".
Наступного дня Людмила знову крутилася на кухні, як заведена.
– О сьомій у мене гість, – кинула вона в бік Ганни. – Дуже прошу без твоїх фокусів.
– У мене теж гість, – сказала Ганна.
– Прекрасно. Тільки не на кухні.
– Ні, мамо. Саме на кухні.
– Ти спеціально?
– А ти?
Людмила різко поставила тарілку на стіл.
– Я все життя спеціально? Я тягнула цю сім'ю сама, поки твій батько десь бухав, а тепер повинна випрошувати в тебе право на свій вечір?
– На вечір – ні. На підлість – так.
– От бачиш, – Людмила гірко всміхнулась. – Щойно мати хоче хоч щось для себе, донька одразу називає це зрадою.
– Коли мати вночі вирішує, як залишити доньку без даху, це не "хоч щось для себе".
Андрій з Мариною переглянулись. Марина тихо сказала:
– Може, нам піти гуляти з Сашком.
– Ні, – відрізала Ганна. – Нехай усі побачать, хто тут кого виселяє красиво.
О сьомій подзвонили у двері.
Людмила сама побігла відкривати. Вона була в новій блузці, з укладеним волоссям, навіть парфуми змінила.
– Вітю…
Фраза обірвалась.
У коридор зайшов чоловік з великим букетом. Побачив Людмилу – завмер. Побачив Ганну за її спиною – ще сильніше.
– О, прийшов, – сказала Ганна і вийшла в коридор. – Заходь. Ти ж мій гість.
Людмила повільно обернулась.
– Твій… хто?
– Мій гість. Або твій жених. Тут уже як тобі зручніше.
У дверях кухні вже стояли Андрій, Марина і навіть Валентина Леонідівна, яка саме забігла "на хвилинку за сіллю" і зависла, як на виставі. Сашко визирнув з-за Марининої ноги.
Вітя спробував усміхнутись.
– Здається, вийшло непорозуміння.
– Ні, – сказала Ганна. – Непорозуміння – це коли переплутав під'їзд. А коли ти одночасно вибираєш двох жінок і чужу квартиру – це не непорозуміння. Це безхатченко з букетом.
Валентина Леонідівна тихо ахнула: "Господи".
Людмила вчепилася в край тумби.
– Ганно, ти що робиш?
– Те, що ти хотіла зробити зі мною. Просто вголос.
– Ти заманила його сюди?
– А ти його для чого вела? Пити чай чи ділити кімнати?
Вітя ступив назад.
– Я, мабуть, піду.
– Стій! – різко крикнула Людмила. – Скажи хоч щось! Скажи їм, що ти не за квартирою!
Він мовчав.
Ганна дістала телефон.
– Можу допомогти. "Поки вона там сидить, я до тебе не переїду". Твої слова? Чи юрист сам собою заговорив?
Людмила смикнулася, ніби її ляснули.
– Ти скріншоти зробила?
– А що такого? Ти ж збиралась мене викинути документами. Я вирішила, що папір любить правду.
– Це вже мерзота, – видихнула Людмила. – Ти не донька, ти…
Вона не договорила.
Сашко тихо запитав:
– Баба Люда, ти плачеш?
Це було гірше за будь-який крик.
Людмила раптом випросталась, витерла очі долонею і подивилась на всіх так, ніби ненавиділа кожного окремо.
– Чудово. Усім вистачило видовища? Родичі вселені, дитина свідок, сусідка при солі, донька з доказами. Молодець, Ганно. Ти дуже хотіла, щоб я виглядала жалюгідно. Вийшло.
– Я хотіла, щоб ти перестала брехати.
– Ні. Ти хотіла помститися.
– А ти – прибрати мене тихо.
Людмила глянула на Вітю.
– Забирай свої квіти й забирайся.
Він поклав букет на підлогу і вийшов так швидко, що ледь не збив Валентину Леонідівну.
Ніхто його не зупинив.
Людмила повільно зняла сережки, поклала їх на тумбу і сказала вже без крику, від чого стало ще гірше:
– Слухай уважно. Раз я тобі не мати, а тільки жінка з квадратними метрами, тоді й ти мені не дитина. Завтра ж отримуєш мою офіційну пропозицію викупити мою частку. Не викупиш – я продам її першому, хто погодиться жити з тобою через стінку.
– Тобто ти приведеш у дім чужих людей назло мені?
– А ти вже привела.
Вона взяла сумку, ключі і на хвилину зупинилася біля Сашка.
– І не вчи його називати мене бабою. Я йому нічого не винна.
Марина стиснула губи.
– От це ви дарма.
Людмила кивнула.
– Можливо. Але хоча б чесно.
Вона відчинила двері.
Ганна зробила крок слідом.
– Мамо.
Людмила не обернулась.
– Коли в твої двері зайде чужий чоловік із договором на пів кухні, не дзвони мені. Ти ж доросла.
І грюкнула так, що на підлогу осипалися пелюстки з покинутого букета.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
