– Тільки Ганні не кажи, – Віра Григорівна витягла з шафи стару косметичку, перетягнуту резинкою. – Я тобі відкладала. Леонід навіть не взяв її в руки. – Мамо, звідки в тебе гроші?

– Тільки Ганні не кажи, – Віра Григорівна витягла з шафи стару косметичку, перетягнуту резинкою. – Я тобі відкладала.

Леонід навіть не взяв її в руки.

– Мамо, звідки в тебе гроші?

– По трохи. З пенсії. З того, що ти привозив… не все ж треба було. Ти мене не забувай, добре?

Вона сказала це так, ніби він уже стояв на порозі й збирався вийти назавжди. І ще раз додала, майже пошепки:

– Ганні не кажи. Вона скаже, що я з глузду з'їхала.

Ганна взагалі любила говорити замість усіх.

– Все навпіл, – відрізала вона, коли мати почала здавати. – Я їжджу, готую, прибираю, по лікарях тягаю. Ти, Льоню, даєш гроші. Я список скидатиму.

Леонід не сперечався. Щотижня купував усе, що вона писала: крупи, м'ясо, таблетки, підгузки, серветки, щось "терміново", щось "ще вчора треба було". Ганна приїжджала частіше. Вона і справді возила матір по поліклініках, сиділа в чергах, ночами відповідала на дзвінки. А потім якось так вийшло, що Віра Григорівна з чотирикімнатної переїхала в однокімнатну, а Ганна з Борисом і дитиною – у двокімнатну.

– Нас хоч хтось спитати мав? – тихо спитала Марина, дружина Леоніда, коли дізналася вже постфактум.

– Борис доплачував. Може, кредит брав, – знизав плечима Леонід. – Не лізь.

– Не лізь куди? У квартиру твоєї матері, яку продали без тебе?

– Мати не на вулиці. Живе окремо. Що ти починаєш?

Він завжди так говорив, коли не хотів неприємної розмови: "що ти починаєш?". Ніби самі факти були не проблемою, а чужа реакція на них.

Коли Віри Григорівни не стало, Ганна зникла першою. Маринин номер – у блок. На дзвінки Леоніда відповідала сухо, ніби він дзвонив не сестрі, а в довідкову.

Після похорону прийшов лист від нотаріуса.

– Що значить "по одній другій"? – Марина поклала папір перед чоловіком. – Яка ще одна друга?

Леонід довго дивився в аркуш, ніби сподівався, що літери переставляться місцями.

– Значить, навпіл.

– З ким навпіл? З нею? Після того, як мати продала велику квартиру й вони в'їхали в двокімнатну?

– Та двокімнатну купив Борис. Не вони.

– За які гроші, Льоню? За любов? Чи за святого духа?

Він помовчав і сказав те, що остаточно її розлютило:

– Мати ще мені гроші відкладала. Казала сама. Може, Ганна віддасть. Мені вистачить.

Марина повільно підняла на нього очі.

– Тобто тебе спочатку відсунули, потім заблокували, тепер забрали половину квартири, а ти сидиш і чекаєш, що тобі винесуть конверт? Серйозно?

– Я в суд не піду.

– Чому?

– Бо це моя сестра.

– А ти їй хто? Запасний дурень?

Того ж вечора вона змусила його вдягтися.

Ганна довго не відкривала під'їзд. Спочатку питала по домофону, навіщо приїхали. Потім зітхнула так, ніби вони її підняли з реанімації, а не з дивана.

Двері квартири відчинив Борис. У футболці, босий, з роздратованим обличчям.

– Ми вас не кликали.

– А ми не в гості, – сказала Марина. – Де ключі від квартири Віри Григорівни?

Із коридору вийшла Ганна, вже насторожена.

– Ти що, зовсім? Яка ще квартира Віри Григорівни? Нашої матері нема.

– Не грайся словами. Ключі від її однокімнатної. І ще – де гроші, які вона збирала для Леоніда?

Ганна аж кліпнула.

– Які гроші?

– Не роби з себе дурну. Вона йому сама сказала.

– А мені вона що мала сказати? Що син раз на тиждень пакет привозив, тому йому премія?

– О, почалося, – Марина склала руки на грудях. – То ти доглядом уже й конверти списала?

– Ти взагалі хто така, щоб тут рот відкривати? – сичала Ганна. – Це наша сім'я.

– То чого ж у вашій "сім'ї" все ділиться так, що тобі – двокімнатна, а брату – фотки в альбомі?

Борис зробив крок уперед.

– Досить. Ідіть звідси.

– Ключі дай, – не відступала Марина.

Ганна інстинктивно сховалася за чоловіком.

– Нема в мене ключів.

– Звісно нема. Бо вже все винесли?

Леонід увесь цей час стояв збоку, дивився в підлогу і м'яв у руках шапку, хоча надворі був травень.

Борис глянув на нього і сказав спокійно, майже без крику, від чого стало ще гидкіше:

– Пакетами сином не стають. Сином стають, коли стару людину миєш, а не коли після похорону міряєш стіни.

Марина аж засміялася – коротко, зло.

– А зятем злодійство не стає "доплатою", хоч скільки прикривайся кредитом.

На сходах уже хтось шарудів. Сусідські двері прочинилися на ланцюжку.

– Вийшли, – сказав Борис і буквально витиснув їх у під'їзд.

Ганна кинула навздогін:

– Тобі не соромно, Льоню? За квартиру прийшов? Мама лежить ще не охолола, а ви вже з калькулятором!

Марина розвернулася так різко, що мало не впала зі сходинки.

– Не треба про сором. Хто матір переселив у коробку, щоб самим розсунути стіни, той про сором мовчить.

Двері грюкнули.

У машині довго було тихо.

– До суду підеш? – нарешті спитала вона.

– Ні.

– Чому?

– Бо Борис частково правий.

Марина повернулася до нього всім корпусом.

– Частково? Вони тебе обібрали.

– Вони за нею були.

– А ти – ні? Ти щотижня возив. Гроші давав. Їздив.

– Пакети возив, Марин. Не маму на руках носив.

Вона нічого не відповіла. Тільки відвернулася до вікна.

Потім з'ясувалося, що з квартири Віри Григорівни вже вивезли все. Сервіз – у Ганни. Комод – продали. Швейну машинку – теж. Леонідові дісталися лише старий фотоальбом і половина вартості однокімнатної після оформлення спадщини.

– Оце і все? – Марина тримала конверт двома пальцями, ніби він був брудний. – За матір, за роки, за приниження – оце?

– Досить, – сказав Леонід.

– Ні, не досить. Тебе викинули з твоєї ж сім'ї, а ти ще дякуєш, що дверима не прибили.

Через пів року Ганна подзвонила сама.

– У Софійки день народження в суботу. Прийдеш?

Ні "як ти", ні "вибач", ні навіть паузи. Наче не було ні блокувань, ні спадщини, ні нічного скандалу в під'їзді.

Марина, почувши розмову, аж поставила чашку повз блюдце.

– Ти ж не підеш.

– Це моя племінниця.

– Це та сама сім'я, яка після похорону ховала від тебе ключі.

– Дитина тут ні до чого.

– Звісно. Діти у них завжди "ні до чого", коли треба прикриватися.

Він усе одно вдягнувся.

– Я піду. Хочеш – лишайся.

Марина постояла хвилину біля дверей, взяла сумку й сказала:

– Ні. Я теж піду. Хочу подивитися, як виглядає сімейна любов, коли вона крадена.

У двокімнатній було людно. Повітря – густе від парфумів, дитячого крику і напруження, яке всі старанно робили вигляд, що не помічають. Ганна усміхалася занадто широко. Борис був чемний рівно настільки, щоб це звучало як виклик.

– Проходьте, – сказав він. – Ми думали, ви образилися.

– Не встигли, – відповіла Марина.

За столом сиділи кумів'я, сусідка, яка колись бачила нічний скандал у під'їзді, і якась тітка Бориса, що любила голосно шепотіти.

Подарунки, салати, торт, кульки. Софійка бігала між стільцями в короні з картону. І від цього все було ще брудніше.

Коли розлили шампанське дорослим, Ганна встала з келихом.

– Я хочу випити за сім'ю, – почала вона і подивилася просто на Марину. – За тих, хто поруч не через квадратні метри. А тому що свої.

За столом стало тихо так, ніби хтось вимкнув холодильник.

Марина навіть не сіла рівніше. Просто поставила виделку.

– Справді? Тоді давай за сім'ю. За ту, яка після смерті матері спочатку виносить її речі, а потім кличе брата на торт, ніби нічого не сталося.

Софійка перестала бігати і втупилася в дорослих.

– Марин, не треба, – тихо сказав Леонід.

– Треба. Раз уже тут така щирість.

Ганна опустила келих.

– Ти прийшла до дитини на день народження влаштовувати це?

– Ні. Це ти влаштувала. Просто ти думала, що за столом при людях усі будуть мовчати. Як твій брат мовчав усе життя.

Борис відсунув стілець.

– Ще одне слово – і ви підете.

– Ми і так підемо, – сказала Марина. – Але спочатку скажи при всіх: двокімнатну ви взяли на чиї гроші? І де мамин конверт, який вона збирала Леонідові?

У тітки Бориса округлилися очі. Кум ковтнув шампанське не туди й закашлявся.

Ганна зблідла, а потім раптом почервоніла плямами.

– Я три роки їй судно виносила! Я їй памперси міняла! Я не спала ночами! А ти зараз прийшла сюди рахувати мамині гроші?

– Памперсами крадіжку не відбілиш, – відрізала Марина.

– Крадіжку? – Ганна вже майже кричала. – Ти хоч раз бачила, як вона мене ночами кликала? Як я з дитиною і до неї, і додому? Де був твій чоловік? В пакетному відділі супермаркету?

Борис глянув на Леоніда.

– Скажи вже хоч щось. Або ти тут теж просто як свідок на власному житті?

Усі подивилися на нього.

Леонід сидів із келихом в руці, ніби не знав, куди його подіти. На сестру. На дружину. На племінницю в картонній короні. На стіл, де лежав його подарунок – конверт із грошима.

Марина чекала.

– Скажи, – тихо, але жорстко повторила вона. – Хай люди почують. Тебе обібрали чи ні?

Він підняв голову.

– Мене? – перепитав він, і голос його раптом став рівний. – Мене всі тут давно вже ділять, як шафу. Ганна – за догляд. Ти – за справедливість. А я, виходить, між вашими рахунками.

– Ти зараз серйозно? – Марина не повірила. – Я за тебе лізла, коли ти боявся рота відкрити.

– Ні, – сказав Леонід. – Ти лізла не за мене. Ти лізла, бо тебе корчить від думки, що хтось отримав більше, ніж ми.

За столом хтось тихо видихнув: "Ого".

Марина зблідла так само, як хвилину тому Ганна.

– "Ми"? Тобто тепер я ще й винна?

– А ти не рахуєш? – він говорив уже не тихо. – Кожну банку, кожен метр, кожен конверт. Ти навіть мою образу перевела в гроші.

– Бо тебе рідна сестра використала!

– А ти зараз використовуєш мою матір, щоб добити мою сестру при дитині.

Тут уже стало ніяково всім. Навіть Борис відвів очі. Навіть Ганна перестала дихати в образу й просто дивилася.

Марина встала.

– Тобто вони в тебе святі, а я меркантильна? Після всього?

Леонід теж підвівся. Узяв конверт зі столу, поклав його Софійці в руки.

– З днем народження.

Потім повернувся до Марини і сказав так, що почули всі:

– Квартиру вони вже забрали. Я не дам тобі забрати ще й те, що від мене залишилося.

Марина кілька секунд дивилася на нього, ніби він дав їй ляпаса.

– То сиди, – сказала вона. – Сиди зі своїми. Тільки потім не розповідай, що тебе знову "випадково" обійшли.

Вона взяла сумку і пішла до дверей. Ніхто її не зупиняв.

У коридорі було чути, як за столом ніхто не наважується знову сісти нормально. Як Софійка шепоче: "Мамо, а тьотя Марина образилась?" Як хтось із гостей каже: "Може, торт уже?.."

Леонід стояв посеред кімнати, не сідаючи.

Ганна першою порушила тишу:

– Ну що, брате. Тепер ти точно в сім'ї?

Valera

Популярне