– У тебе ж лежать гроші на випускний. Дай мені з них тридцять. На три місяці.
Марина навіть ручку з рук випустила.
Катерина стояла посеред кабінету з червоним носом, зі зім'ятою серветкою в кулаці й телефоном на столі, ніби щойно хотіла ним у когось жбурнути.
– Ти зараз серйозно? – тихо спитала Марина.
– А що мені, сміятися? – Катя шморгнула носом. – Ноутбук хлопці добили. У школі вже вчителька пише: "проєкт", "презентація", "скинути файл". Я подзвонила Миколі, а трубку взяла його жінка. Знаєш, що сказала? Що мої діти "їдять хліб" їхньої доньки. Мої діти. Не його, бач. Мої.
Марина зітхнула.
Про Миколу вона чула давно й багато. Аліменти – сміх. Два підлітки ростуть, як бур'ян після дощу. Катя вічно крутилася між роботою, школою, рахунками й образою на всіх чоловіків одразу.
– Катю, мені шкода, але це не мої гроші.
– Я ж не забираю. Я позичаю. На три місяці. Ти ж знаєш, я віддавала завжди.
– Тисячу, дві, п'ять. Не тридцять.
– Ну то що? – Катя сіла навпроти, схилилася ближче. – Я ж не пропаду. Ми з тобою щодня бачимося. Адресу мою ти знаєш. У мене діти, Марино, не шуба.
Марина мовчала.
Вона справді була в батьківському комітеті в класі молодшої доньки. Гроші на альбом, на подарунки вчительці, на солодкий стіл – усе лежало в неї на картці. Чужі гроші. І саме тому від думки "дай мені з них" у неї всередині все стислося.
– Вітя мене вб'є, – сказала вона. – Ми все обговорюємо разом.
– От саме. У тебе є з ким обговорювати. А в мене є тільки "мамо, треба" і "мамо, терміново". Тобі легко бути правильною, коли вдома двоє дорослих. Коли в дитини є батько, чесність дешевше обходиться.
Марина підняла на неї очі.
Укололо. Неприємно, але не повністю мимо.
– Не тисни на це.
– А на що мені тиснути? На совість твого Миколи? – Катя нервово засміялася і тут же знову розплакалась. – Я вже і підробіток шукала, і економлю, і сама в куртці третій рік ходжу. Я не на манікюр прошу. Мені треба, щоб діти могли вчитися, як у всіх. Чи ти теж вважаєш, що моїм можна як-небудь, бо я "з причепом"?
Марина відвела погляд.
Вона вже знала, що програє. Не Каті – власній жалості.
– За три місяці, – сухо сказала вона. – Рівно. Це чужі гроші.
Катя схопила її за руку.
– Віддам. До копійки. Я тобі клянусь.
Того ж дня Марина зняла гроші й поклала конверт Каті в сумку.
Катя мало не цілувала її в щоку.
– Я знала, що ти не з тих, хто проходить повз.
Марина тоді ще не зрозуміла, що саме ця фраза її і купила.
***
Перші два тижні Катя поводилася так, ніби їй соромно.
Дякувала. Приносила Марині каву. Повторювала: "Я пам'ятаю". Показала новий ноутбук, сказала, що взяла не найдорожчий. Потім повернулося звичне.
– Михайло кросівки вбив.
– Павлу куртка мала.
– Аліменти знову із запізненням.
– Ціни взагалі бачили?
Марина слухала вже без співчуття. Бо після кожної скарги в неї в голові билося тільки одне: "А з чого ти віддаватимеш?"
Підробіток Катя так і не знайшла. "Не можу розірватися", – казала вона. Режим економії теж виглядав дивно: то піца хлопцям, бо "втомилися", то новий рюкзак, бо "старий соромно вже носити".
Коли лишилося два тижні до строку, Марина не витримала.
– Катю, ти ж пам'ятаєш, що мені скоро треба буде здавати за випускний?
Катя, не відриваючись від телефону, кивнула.
– Пам'ятаю.
– І?
– Що "і"?
– Ти збираєшся віддавати?
Катя зітхнула так, ніби її дістали дрібницями.
– Марино, я хотіла. Чесно. Але в мене холодильник накрився. Вмер. Майстер сказав – дешевше новий. Я що, мала дітей без холодильника лишити?
Марина повільно поставила чашку на стіл.
– Ти обіцяла три місяці.
– Я обіцяла, коли не знала, що здохне холодильник.
– А карате?
– Що карате?
– Твоє "що карате" коштувало кімоно і внесок.
Катя нарешті підняла очі.
– І що? Сину тепер сказати: "Сиди вдома, бо мама винна Марині"? Він і так батька майже не бачить. Хоч щось має бути в нього нормальне.
– Катю, ти мене зараз взагалі чуєш? Я позичила тобі не свої гроші.
Катя скривилась.
– Ну то візьми поки зі своїх. Ви ж на море збираєте. До літа ще купа часу.
– Ми так не домовлялись.
– А життя взагалі ні з ким не домовляється.
Сказано це було майже ласкаво. Саме тому Марину так і підкинуло.
***
Увечері Віктор слухав її мовчки. Довго. Потім потер обличчя долонями.
– Ти розумієш, що ти зробила?
– Я допомогла людині.
– Ні. – Він подивився прямо на неї. – Ти чужими грошима купила собі роль хорошої.
У Марини запекло в горлі.
– Я думала, вона віддасть.
– А я думав, моя дружина не лізе в дитячі внески без дозволу батьків.
– Не треба так.
– Як "так"? Жорстко? А м'яко тобі Катя вже пояснила, що холодильник важливіший за твої обіцянки.
Він був правий. Саме це дратувало найбільше.
– Що робити?
– Або зараз тиснути на неї, або потім тиснутимуть на тебе.
***
Тиснути Марина не вміла.
Вона ще тиждень ходила кругами, говорила натяками, ловила момент. А в батьківському чаті вже сипалося:
"Марина, коли замовляємо альбоми?"
"Потрібен остаточний бюджет."
"Уточніть, будь ласка, що з грошима."
Марина відповідала: "сьогодні-завтра", "узгоджую", "напишу ввечері".
У п'ятницю Катя зайшла в кабінет із пакетом із магазину, виклала на стіл виноград, сир і якусь дорогу шинку.
Марина дивилася на пакет і відчувала, як їй стає жарко.
– Це що?
– Акція була, – знизала плечима Катя. – Чого дивишся? Раз на місяць можна по-людськи поїсти.
У кабінеті, крім них, були ще Іра з відділу кадрів і Сергій з постачання. Вони мовчки працювали за комп'ютерами.
Марина встала.
– Мені сьогодні потрібні гроші.
Катя відкрила шухляду.
– Мені теж, уяви собі.
– Я серйозно.
– І я.
– Хоч половину.
– Нема.
– Катю…
– Марино, не починай.
– Я не "починай". У мене ввечері батьківські збори.
Катя фиркнула.
– Ну так іди.
– Ти розумієш, що я через тебе зараз підставляюсь перед людьми?
І тут Катя підняла голос так, що навіть клавіатури в кабінеті стихли.
– Через мене? Серйозно? Ти сама залізла в чужі гроші, а тепер робиш із мене крайню?
Марина зблідла.
– Говори тихіше.
– А чого тихіше? – Катя вже майже кричала. – Тобі ж так шкода мене було. Така вся правильна, така вся чуйна. То й розкажи своїм батькам правду: ти віддала їхні гроші мені, бо дуже хотіла побути святою.
Іра повільно зняла окуляри. Сергій уткнувся в монітор так, ніби там раптом почали показувати кіно.
Марина відчула, як у неї затрусилися руки.
– Я віддала, бо ти стояла тут і ридала, що дітям нема на чому вчитися.
– І що, збрехала? Нема.
– Але на карате є. На сир є. На все в тебе є, крім боргу.
Катя хмикнула.
– О, почалось. Якщо мати одна, то вона, по-твоєму, має тільки картоплю варити й винувато дихати? Дитині секція – це теж не розкіш.
– Не за мій рахунок.
– Не за твій. – Катя різко підвелася. – І це найсмішніше. Ти не мені позичила, Марино. Ти вкрала в тих, хто тобі довірив, а тепер хочеш, щоб я рятувала твою совість.
У кабінеті запала така тиша, що було чути, як у коридорі хтось котить візок із папками.
Фраза вдарила Марину сильніше, ніж якби Катя дала їй ляпаса.
Бо бридко. Бо голосно. Бо – частково правда.
А потім Марину прорвало.
– Совість? Ти про совість мені говориш? Ти двома своїми дітьми як ломом працюєш. Де вигідно – ти бідна мати-одиначка. Де треба віддавати борг – у тебе раптом форс-мажор, кімоно й "потім". Ти не просила допомоги, Катю. Ти шукала, кого зручно продавити.
Іра тихо сказала:
– Дівчата…
Але ніхто її вже не слухав.
У дверях з'явився директор.
– Що тут відбувається?
Катя першою повернулась до нього.
– Нічого особливого. Марина просто вимагає з мене гроші, які сама ж мені дала.
– Які гроші? – директор насупився.
Марина дивилася на Катю й чекала хоч крихти сорому. Хоч одного людського руху – "досить, без цього".
Катя не відвела очей.
– Гроші з батьківського комітету, – чітко сказала вона. – На дитячий випускний. Вона позичила їх мені без жодної розписки. А тепер, бачте, я винна, що в неї паморочиться від власної доброти.
Директор повільно перевів погляд на Марину.
От тоді й стало по-справжньому ніяково. Не їй одній – усім у кабінеті.
Бо Катя перегнула. І все ж сказала те, чого Марина найбільше боялася.
– Це правда? – спитав директор.
Марина ковтнула повітря.
– Так.
Катя склала руки на грудях, ніби це вже її виправдовувало.
– От бачите.
Марина повернулась до неї.
– Ти зараз серйозно думаєш, що якщо я зробила дурість, то ти чиста?
– А я не казала, що чиста, – відрізала Катя. – Я казала, що ти не маєш права вішати на мене всю свою підлість. Ти хотіла відчути себе рятівницею – відчула? Вітаю.
У Марини задзвенів телефон. Батьківський чат. Знову.
"Марина, ми сьогодні затверджуємо суму?"
"Будь ласка, без переносів."
"Що з коштами?"
Віктор теж написав одне коротке: "Не бреши."
Катя побачила, що Марина дивиться в екран, і тихо, вже тільки для неї, сказала:
– Тільки не забудь написати, що це ти носила чужі гроші в моїй сумці. Не я.
Марина кілька секунд дивилась на неї, потім сіла, відкрила чат і натиснула на мікрофон.
– Батьки, – сказала вона в телефон, не зводячи очей із Каті. – У мене для вас погані новини. І після цього хтось із нас сьогодні поїде не додому.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
