– У тебе ж лежать гроші на випускний. Дай мені з них тридцять. На три місяці. Марина навіть ручку з рук випустила. Катерина стояла посеред кабінету з червоним носом, зі зім’ятою серветкою в кулаці й телефоном на столі, ніби щойно хотіла ним у когось жбурнути.

– У тебе ж лежать гроші на випускний. Дай мені з них тридцять. На три місяці.

Марина навіть ручку з рук випустила.

Катерина стояла посеред кабінету з червоним носом, зі зім'ятою серветкою в кулаці й телефоном на столі, ніби щойно хотіла ним у когось жбурнути.

– Ти зараз серйозно? – тихо спитала Марина.

– А що мені, сміятися? – Катя шморгнула носом. – Ноутбук хлопці добили. У школі вже вчителька пише: "проєкт", "презентація", "скинути файл". Я подзвонила Миколі, а трубку взяла його жінка. Знаєш, що сказала? Що мої діти "їдять хліб" їхньої доньки. Мої діти. Не його, бач. Мої.

Марина зітхнула.

Про Миколу вона чула давно й багато. Аліменти – сміх. Два підлітки ростуть, як бур'ян після дощу. Катя вічно крутилася між роботою, школою, рахунками й образою на всіх чоловіків одразу.

– Катю, мені шкода, але це не мої гроші.

– Я ж не забираю. Я позичаю. На три місяці. Ти ж знаєш, я віддавала завжди.

– Тисячу, дві, п'ять. Не тридцять.

– Ну то що? – Катя сіла навпроти, схилилася ближче. – Я ж не пропаду. Ми з тобою щодня бачимося. Адресу мою ти знаєш. У мене діти, Марино, не шуба.

Марина мовчала.

Вона справді була в батьківському комітеті в класі молодшої доньки. Гроші на альбом, на подарунки вчительці, на солодкий стіл – усе лежало в неї на картці. Чужі гроші. І саме тому від думки "дай мені з них" у неї всередині все стислося.

– Вітя мене вб'є, – сказала вона. – Ми все обговорюємо разом.

– От саме. У тебе є з ким обговорювати. А в мене є тільки "мамо, треба" і "мамо, терміново". Тобі легко бути правильною, коли вдома двоє дорослих. Коли в дитини є батько, чесність дешевше обходиться.

Марина підняла на неї очі.

Укололо. Неприємно, але не повністю мимо.

– Не тисни на це.

– А на що мені тиснути? На совість твого Миколи? – Катя нервово засміялася і тут же знову розплакалась. – Я вже і підробіток шукала, і економлю, і сама в куртці третій рік ходжу. Я не на манікюр прошу. Мені треба, щоб діти могли вчитися, як у всіх. Чи ти теж вважаєш, що моїм можна як-небудь, бо я "з причепом"?

Марина відвела погляд.

Вона вже знала, що програє. Не Каті – власній жалості.

– За три місяці, – сухо сказала вона. – Рівно. Це чужі гроші.

Катя схопила її за руку.

– Віддам. До копійки. Я тобі клянусь.

Того ж дня Марина зняла гроші й поклала конверт Каті в сумку.

Катя мало не цілувала її в щоку.

– Я знала, що ти не з тих, хто проходить повз.

Марина тоді ще не зрозуміла, що саме ця фраза її і купила.

***

Перші два тижні Катя поводилася так, ніби їй соромно.

Дякувала. Приносила Марині каву. Повторювала: "Я пам'ятаю". Показала новий ноутбук, сказала, що взяла не найдорожчий. Потім повернулося звичне.

– Михайло кросівки вбив.
– Павлу куртка мала.
– Аліменти знову із запізненням.
– Ціни взагалі бачили?

Марина слухала вже без співчуття. Бо після кожної скарги в неї в голові билося тільки одне: "А з чого ти віддаватимеш?"

Підробіток Катя так і не знайшла. "Не можу розірватися", – казала вона. Режим економії теж виглядав дивно: то піца хлопцям, бо "втомилися", то новий рюкзак, бо "старий соромно вже носити".

Коли лишилося два тижні до строку, Марина не витримала.

– Катю, ти ж пам'ятаєш, що мені скоро треба буде здавати за випускний?

Катя, не відриваючись від телефону, кивнула.

– Пам'ятаю.

– І?

– Що "і"?

– Ти збираєшся віддавати?

Катя зітхнула так, ніби її дістали дрібницями.

– Марино, я хотіла. Чесно. Але в мене холодильник накрився. Вмер. Майстер сказав – дешевше новий. Я що, мала дітей без холодильника лишити?

Марина повільно поставила чашку на стіл.

– Ти обіцяла три місяці.

– Я обіцяла, коли не знала, що здохне холодильник.

– А карате?

– Що карате?

– Твоє "що карате" коштувало кімоно і внесок.

Катя нарешті підняла очі.

– І що? Сину тепер сказати: "Сиди вдома, бо мама винна Марині"? Він і так батька майже не бачить. Хоч щось має бути в нього нормальне.

– Катю, ти мене зараз взагалі чуєш? Я позичила тобі не свої гроші.

Катя скривилась.

– Ну то візьми поки зі своїх. Ви ж на море збираєте. До літа ще купа часу.

– Ми так не домовлялись.

– А життя взагалі ні з ким не домовляється.

Сказано це було майже ласкаво. Саме тому Марину так і підкинуло.

***

Увечері Віктор слухав її мовчки. Довго. Потім потер обличчя долонями.

– Ти розумієш, що ти зробила?

– Я допомогла людині.

– Ні. – Він подивився прямо на неї. – Ти чужими грошима купила собі роль хорошої.

У Марини запекло в горлі.

– Я думала, вона віддасть.

– А я думав, моя дружина не лізе в дитячі внески без дозволу батьків.

– Не треба так.

– Як "так"? Жорстко? А м'яко тобі Катя вже пояснила, що холодильник важливіший за твої обіцянки.

Він був правий. Саме це дратувало найбільше.

– Що робити?

– Або зараз тиснути на неї, або потім тиснутимуть на тебе.

***

Тиснути Марина не вміла.

Вона ще тиждень ходила кругами, говорила натяками, ловила момент. А в батьківському чаті вже сипалося:

"Марина, коли замовляємо альбоми?"
"Потрібен остаточний бюджет."
"Уточніть, будь ласка, що з грошима."

Марина відповідала: "сьогодні-завтра", "узгоджую", "напишу ввечері".

У п'ятницю Катя зайшла в кабінет із пакетом із магазину, виклала на стіл виноград, сир і якусь дорогу шинку.

Марина дивилася на пакет і відчувала, як їй стає жарко.

– Це що?

– Акція була, – знизала плечима Катя. – Чого дивишся? Раз на місяць можна по-людськи поїсти.

У кабінеті, крім них, були ще Іра з відділу кадрів і Сергій з постачання. Вони мовчки працювали за комп'ютерами.

Марина встала.

– Мені сьогодні потрібні гроші.

Катя відкрила шухляду.

– Мені теж, уяви собі.

– Я серйозно.

– І я.

– Хоч половину.

– Нема.

– Катю…

– Марино, не починай.

– Я не "починай". У мене ввечері батьківські збори.

Катя фиркнула.

– Ну так іди.

– Ти розумієш, що я через тебе зараз підставляюсь перед людьми?

І тут Катя підняла голос так, що навіть клавіатури в кабінеті стихли.

– Через мене? Серйозно? Ти сама залізла в чужі гроші, а тепер робиш із мене крайню?

Марина зблідла.

– Говори тихіше.

– А чого тихіше? – Катя вже майже кричала. – Тобі ж так шкода мене було. Така вся правильна, така вся чуйна. То й розкажи своїм батькам правду: ти віддала їхні гроші мені, бо дуже хотіла побути святою.

Іра повільно зняла окуляри. Сергій уткнувся в монітор так, ніби там раптом почали показувати кіно.

Марина відчула, як у неї затрусилися руки.

– Я віддала, бо ти стояла тут і ридала, що дітям нема на чому вчитися.

– І що, збрехала? Нема.

– Але на карате є. На сир є. На все в тебе є, крім боргу.

Катя хмикнула.

– О, почалось. Якщо мати одна, то вона, по-твоєму, має тільки картоплю варити й винувато дихати? Дитині секція – це теж не розкіш.

– Не за мій рахунок.

– Не за твій. – Катя різко підвелася. – І це найсмішніше. Ти не мені позичила, Марино. Ти вкрала в тих, хто тобі довірив, а тепер хочеш, щоб я рятувала твою совість.

У кабінеті запала така тиша, що було чути, як у коридорі хтось котить візок із папками.

Фраза вдарила Марину сильніше, ніж якби Катя дала їй ляпаса.

Бо бридко. Бо голосно. Бо – частково правда.

А потім Марину прорвало.

– Совість? Ти про совість мені говориш? Ти двома своїми дітьми як ломом працюєш. Де вигідно – ти бідна мати-одиначка. Де треба віддавати борг – у тебе раптом форс-мажор, кімоно й "потім". Ти не просила допомоги, Катю. Ти шукала, кого зручно продавити.

Іра тихо сказала:

– Дівчата…

Але ніхто її вже не слухав.

У дверях з'явився директор.

– Що тут відбувається?

Катя першою повернулась до нього.

– Нічого особливого. Марина просто вимагає з мене гроші, які сама ж мені дала.

– Які гроші? – директор насупився.

Марина дивилася на Катю й чекала хоч крихти сорому. Хоч одного людського руху – "досить, без цього".

Катя не відвела очей.

– Гроші з батьківського комітету, – чітко сказала вона. – На дитячий випускний. Вона позичила їх мені без жодної розписки. А тепер, бачте, я винна, що в неї паморочиться від власної доброти.

Директор повільно перевів погляд на Марину.

От тоді й стало по-справжньому ніяково. Не їй одній – усім у кабінеті.

Бо Катя перегнула. І все ж сказала те, чого Марина найбільше боялася.

– Це правда? – спитав директор.

Марина ковтнула повітря.

– Так.

Катя склала руки на грудях, ніби це вже її виправдовувало.

– От бачите.

Марина повернулась до неї.

– Ти зараз серйозно думаєш, що якщо я зробила дурість, то ти чиста?

– А я не казала, що чиста, – відрізала Катя. – Я казала, що ти не маєш права вішати на мене всю свою підлість. Ти хотіла відчути себе рятівницею – відчула? Вітаю.

У Марини задзвенів телефон. Батьківський чат. Знову.

"Марина, ми сьогодні затверджуємо суму?"
"Будь ласка, без переносів."
"Що з коштами?"

Віктор теж написав одне коротке: "Не бреши."

Катя побачила, що Марина дивиться в екран, і тихо, вже тільки для неї, сказала:

– Тільки не забудь написати, що це ти носила чужі гроші в моїй сумці. Не я.

Марина кілька секунд дивилась на неї, потім сіла, відкрила чат і натиснула на мікрофон.

– Батьки, – сказала вона в телефон, не зводячи очей із Каті. – У мене для вас погані новини. І після цього хтось із нас сьогодні поїде не додому.

Valera

Популярне