– Тільки не біжи одразу до Насті, – сказала мати, щойно відчинила двері. – Вона вже з животом. Антон так і залишився на порозі з сумкою в руці. – В сенсі? Мати відвела очі, ніби це її зловили.

– Тільки не біжи одразу до Насті, – сказала мати, щойно відчинила двері. – Вона вже з животом.

Антон так і залишився на порозі з сумкою в руці.

– В сенсі?

Мати відвела очі, ніби це її зловили.

– Сьомий місяць. Не роби зараз дурниць, добре? Ти тільки приїхав.

– Від кого?

Вона помовчала зайву секунду.

– Від Павла.

Сумка глухо вдарилась об підлогу.

– Від… кого?

– Не кричи. На весь під'їзд чути.

– Від Павла? Від того самого Павла?

– А ти думаєш, у нас тут їх багато?

Антон зайшов у квартиру так, ніби помилився дверима. В коридорі пахло пральним порошком, сирниками і чимось таким домашнім, за чим він скучив цілий рік. І раптом від цього запаху його знудило.

– Ти знала? – тихо спитав він.

– Тут усі знали.

– І мовчали?

– А що я мала тобі написати? "Синку, повертайся швидше, твій друг зробив дитину дівчині, яка тебе чекала"? Так?

Антон глянув на неї так, що вона одразу заговорила швидше:

– І не думай туди летіти з кулаками. Павло після аварії в кріслі. Ноги відняло. Бог уже все розсудив.

– Бог розсудив? – Антон коротко засміявся. – Їй теж ноги відняло? Чи тільки сором лишив?

– Не перекручуй. Я не кажу, що він святий. Але зараз туди прийдеш ти, влаштуєш скандал – і що? Кому легше стане? Ти хоч розумієш, у що лізеш?

– От зараз і зрозумію.

– Антоне.

– Не чіпай.

Він навіть не розшнурував берці.

Настя відчинила не одразу. Коли клацнув замок, Антон спочатку побачив її обличчя – таке саме, як рік тому. А потім живіт під старим халатом.

Він проковтнув повітря, ніби це було щось тверде.

– Ти обіцяла чекати, – сказав він, і вже сам почув, як по-дурному це звучить.

Настя подивилась на нього довго, без усмішки.

– А ти обіцяв повернутися і одружитися, – сказала вона. – Бачиш, як ми обоє гарно жартували.

Вона відступила вбік.

– Заходь. Раз уже прийшов.

Антон пройшов у кімнату, сів на край дивана. Настя не сідала.

– Це правда? – спитав він. – Павло?

– Правда.

– Ти з ним…?

– Ні.

Вона сказала це занадто швидко.

Потім пішла на кухню, ввімкнула чайник. Антон пішов за нею.

– Я не розумію.

– А тут нема чого розуміти. Була дурна. Прийшла на день народження. Він сказав, що ще народ підтягується. Народ не підтягнувся. Я випила трохи. Далі шматками пам'ятаю.

Вона поставила чашки на стіл. Руки тремтіли.

– Пам'ятаю, як казала, що хочу додому. Пам'ятаю, як він сміявся: "Та ти ж сама лишилась". Пам'ятаю, що зранку мені було соромно так, ніби я в усьому винна ще до того, як прокинулась.

Антон стиснув щелепу.

– Чому ти нікому не сказала нормально?

– Кому – нормально? Батькам? Вони й так мало не вбили мене поглядом. "Що ти там робила? Чого пила? Чого не пішла?" Улюблені питання до дівчини, з якою щось сталося. До нього питань було менше. Він же хлопець. Він же п'яний. Він же "не хотів".

Вона нарешті сіла.

– Коли тест показав дві смужки, мати побігла до його матері. Хотіли женити. А через два дні він розбився. І все. Одразу став "бідний хлопчик у кріслі". Дуже зручно. На людину без ніг кричати всім незручно. На вагітну – ні.

– Ти дитину хочеш?

Настя подивилась просто на нього.

– Я хотіла аборт. Лікар сказав: після цього можеш більше не народити. От і вся романтика.

Антон мовчав.

– І не дивись на мене так, – сказала вона. – Я тебе не викликала як рятівника. Ти був в армії. Я тут була сама.

– Я б приїхав.

– Та не сміши. Ти рік тому кинув красиву фразу у дворі. Я тоді була мала і повірила. А ти був не малий і все одно кинув.

Це влучило болючіше, ніж він чекав.

– Павло знає, що це його дитина?

– Знає.

– І що?

Настя гірко всміхнулась.

– "Я був не в собі". Чоловіча класика. Ніби не в собі заліз у мене, а тепер не в собі сидить у кріслі. Дуже зручно всім.

Антон встав так різко, що чашка дзенькнула об блюдце.

– Куди?

– До нього.

– Не треба.

– Треба.

– Якщо ти хочеш набити йому лице за мене – не вийде. Якщо хочеш стати героєм – теж пізно. Якщо хочеш справедливості – її тут вже нема.

– А що є?

– Живіт, плітки і люди, які радять мені бути тихенькою, бо йому вже і так "дісталося".

Антон уже стояв у дверях.

– Я не буду тихеньким.

– А я не буду вдячною тільки за те, що ти згадав про мене після року служби, – кинула вона йому в спину. – Щоб потім не було сюрпризів.

Двері до Павла відчинила його мати.

– Антоне? Синку, ти ж повернувся… Ой, не треба зараз, він…

– Де він?

– Ти ж бачиш, у якому він стані.

– Я спитав: де він?

Павло сидів посеред кімнати біля вікна. Худіший, блідий, ноги під пледом – чужі, мертві. Побачив Антона і відразу напружився.

– Ти вже знаєш? – спитав він.

– А ти думав, я квіти занесу?

Мати Павла стала між ними, наскільки могла.

– Не смій! Він і так покараний.

– Покараний за що? За аварію чи за те, що зробив до неї?

– Антоне, – сказав Павло, – не починай.

– "Не починай"? Ти серйозно зараз?

Павло від'їхав на кріслі трохи назад.

– Я її не тягнув силою.

У кімнаті стало тихо так, що навіть холодильник було чути.

– Що? – дуже спокійно спитав Антон.

– Я кажу, вона сама прийшла. Сама сиділа. Сама пила. Не треба робити з неї святу.

– А з тебе кого робити? Жертву?

– Я був п'яний.

– Вона теж.

– Значить, обоє були.

Мати Павла схлипнула:

– Синку, навіщо ти це…

Антон зробив крок вперед.

– Вона ледве стояла. Ти це бачив?

Павло відвів очі.

– Я думав… вона розуміє.

– А тепер?

– А тепер що? – раптом огризнувся Павло і глянув просто на Антона. – Ти рік десь марширував, а я тут був. Тут. З її животом, з її батьками, з нашим двором, з цим лайном. Де ти був такий правильний, коли це все сталося?

Антон аж сіпнувся.

– То ти ще й рот відкриваєш?

– А ти що, прийшов не правду чути, а красиво мене добити? Добивай. Усі добивають. Тільки дитина від цього не зникне.

– Не смій словом "дитина" прикриватися.

– А ти не смій з неї собі медаль робити.

Це вже сказала не Павло, а його мати – з кутка, з-під сліз.

– Досить! – крикнула вона. – Один зробив, другий зараз пограє в благородного, а мені тут з цим жити!

Антон розвернувся і вийшов так, що двері гримнули на весь поверх.

Мати вдома чекала біля столу. Сирники стояли накриті рушником, чай охолов.

– Був у нього? – спитала вона.

Антон мовчки стягнув куртку.

– І що? Полегшало?

– Я одружуся з Настею.

Мати навіть не одразу зрозуміла.

– Що?

– Ти чула.

– Ти з глузду з'їхав.

– Можливо.

– Ні, не можливо. Точно з'їхав. Ти знаєш її два двори і один рік назад. Ти її не любиш, ти зараз злий.

– А якщо люблю?

– Тоді тим більше не женяться з жалю.

Антон сів навпроти.

– Це не жалість.

– А що? Совість? Помста Павлу? Помста батькові? Ти хоч сам розібрався?

Він різко підвів голову.

– Не чіпай батька.

– А чого його не чіпати? – мати теж підвищила голос. – Він пішов до вагітної баби, ти тепер вирішив піти до вагітної дівчини. Один утік до чужого живота, другий у нього стрибнув. Сімейний талант.

– Замовкни.

– Ні, тепер ти послухаєш. Ти не її рятуєш. Ти з чужого живота собі подвиг ліпиш. Щоб повернутись і всім показати, який ти не батько. Який ти кращий.

Він підвівся.

– А ти все життя з батькової брехні ліпила сім'ю і мовчала. Тепер мене вчиш?

Мати зблідла.

– Я мовчала, щоб у тебе був дім.

– А в неї хай не буде?

– У неї хай буде, але не моїм сином, який завтра прокинеться і зрозуміє, що взяв на себе чуже життя тільки тому, що йому захотілось виглядати чоловіком.

– Мамо, я вже вирішив.

– А я не благословлю.

– Я не за благословенням питаю.

За два дні він влаштувався на склад і вибив кімнату в гуртожитку. На третій прийшов до Насті з дешевим тортом і довідкою з роботи.

– Це що? – спитала вона, не беручи нічого в руки.

– Зарплата невелика. Кімната є. Якщо ти згодна – розписуємось.

Вона подивилась на нього довго.

– Ти зараз мені пропозицію робиш чи собі вирок підписуєш?

– Я роблю те, що вважаю правильним.

– От цього я і боюсь, – сказала Настя. – Люди, які дуже хочуть бути правильними, потім найгучніше рахують, скільки за тебе заплатили.

– Я не буду рахувати.

– Всі так кажуть до першої температури, першого браку грошей і першого "вона ж не моя".

Антон мовчав.

– Якщо ти йдеш зі мною, – сказала вона тихіше, – то без ролі святого. Я не буду тобі за це цілувати руки. І дитина не буде.

– Добре.

– І ще. Я виходжу заміж не тому, що закохалась до істерики. А тому, що мені страшно народжувати самій. Щоб ти теж не плутав.

Він кивнув.

– Добре.

– Бачиш? – вона криво всміхнулась. – Навіть це тебе не зупиняє.

У РАЦСі смерділо фарбою і чужими парфумами. У коридорі стояли ще дві пари: одна сміялась, друга мовчала, тримаючись за руки так, ніби зараз здадуть іспит.

Настя була в простій світлій сукні, яка не приховувала живота. Її мати стискала сумочку двома руками. Батько дивився в підлогу. Антон стояв поруч у новій сорочці, яка різала шию.

– Моя не прийде, – сказав він тихо.

– І слава Богу, – відповіла Настя.

Саме в цей момент у коридорі клацнули підбори.

Мати.

Вона прийшла без куртки, ніби вискочила з дому просто з образи. Волосся скуйовджене, очі сухі й дуже злі.

– Встигла, – сказала вона. – Бачу, без мене вже все вирішили.

– Мамо, не зараз, – тихо кинув Антон.

Але пізно. На них уже дивились усі. Реєстраторка завмерла з папкою в руках.

– А коли "зараз"? – голос у матері був гучніший, ніж треба для такого приміщення. – Коли онук чужий народиться і мене попросять посміхатись на фото?

– Припиніть, – сказала мати Насті.

– А ви мовчіть, – відрізала Антонова мати. – Ви свою доньку не вберегли, то хоч тепер не вчіть мене, що мені говорити.

У коридорі стало зовсім тихо.

Антон ступив вперед.

– Ще слово – і ти підеш.

– Піду. Але спочатку скажу так, щоб ти потім не вдавав, ніби тебе не попереджали. Ти не чоловіком зараз стаєш. Ти просто хочеш виглядати кращим за того, хто зробив і втік. Це не любов, Антоне. Це гординя в чистому вигляді.

Хтось із чужих наречених незручно відвернувся.

Настя зблідла, але не опустила очей.

– Закінчили? – спитала вона.

– Ні, – сказала мати. – Бо мені ще цікаво: ти його любиш чи тобі просто зручно, що знайшовся дурний, який на себе чужу дитину запише?

Батько Насті смикнувся:

– Та ви…

Настя підняла руку, зупиняючи його. Подивилась просто на Антонову матір і сказала рівно, без крику:

– Не вам мене соромити. У вас чоловік пішов до вагітної, а ви тепер мій живіт міряєте.

Наче ляпас прозвучав.

Антон аж обернувся до неї. Мати теж. На секунду в усіх були однакові обличчя – ніби хтось при них розбив щось дороге.

– Ти… – видихнула мати.

– А що? – в голосі Насті нарешті з'явилась злість. – Вам можна міряти чужу ганьбу, а мені вашу – ні? Чудово влаштувались.

– Настю, – тихо сказав Антон.

– Ні, досить "Настю", – вона не дивилась на нього. – Мене всі ці місяці вчили мовчати. Щоб не соромити двір, каліку, батьків, чоловіків, кого завгодно. Мене одну можна було соромити. З мене досить.

Реєстраторка ніяково кашлянула:

– Якщо ви не готові, ми можемо перенести…

– Не треба переносити, – сказав Антон.

Він узяв ручку.

Мати гірко засміялась.

– Підписуй. Тільки коли втомишся бути святим, не вертайся до мене з фразою "я ж хотів як краще".

Антон поставив підпис.

Настя взяла ручку, але перш ніж підписати, нахилилась до нього так, щоб чули тільки він і, може, найближчі.

– І ти теж послухай, раз уже герой, – сказала вона. – Я дитині брехати не буду. Коли вона виросте, вона знатиме, хто її зробив. Якщо тобі потрібна була казка, ще не пізно забрати руку.

Антон подивився на свій підпис, на її живіт, на матір у дверях.

Ручка в Насті зависла над папером.

Valera

Популярне