– Тільки не кажи, що Алла знову "на годинку", – сказала я, коли Вадим утретє перевернув телефон екраном донизу.
Він зітхнув так, ніби це я щось зіпсувала.
Вадим народився 31 грудня о десятій вечора, і в його сім'ї це чомусь означало одне: день народження в нього, Новий рік у всіх, а біля плити стою я.
– Вона ж сестра, – буркнув він. – Привітає і поїде.
Я ледь не засміялася.
"Привітає" у Алли щороку виглядало однаково: пакет із гелем для душу або рушниками, двоє дітей, порожні руки і фраза:
– А що я буду готувати, коли у вас і так усе є?
Минулого року вона ще й поклялася, що приїде без дітей.
О 31 грудня, близько дев'ятої, дзвінок у двері. Я відкриваю – і в коридор уже влітають її хлопці в снігу, в черевиках, із криком:
– О, ялинка! О, подарунки!
– Алло, ми ж домовлялися, – сказала я, поки один уже тягнув коробку з-під ялинки.
Вона знизала плечима, навіть куртку не зняла:
– Мамі щось недобре. Не залишиш же дітей на підлозі.
Ніби в мене тут дитячий садок по запису.
Я вихопила коробку з рук її старшого.
– Це Максиму. Не чіпай.
Хлопець надувся, Алла скривилася:
– Ну звісно. Одним дітям – подарунки під ялинкою, іншим – "руки прибери". Гарне в тебе свято.
Це була правда рівно настільки, щоб вибісити ще сильніше.
– Твоїм дітям теж можна зробити свято, – сказала я. – Але не з моїх пакунків.
Вона хмикнула і вже з кухні кинула:
– Не всі живуть так, щоб кожному по коробці складати.
Ударила точно. Бо Вадим і справді заробляв добре. А Алла після розлучення тягла двох сама. Але чомусь із цього в неї виходив один висновок: якщо в нас є – значить, у неї право брати.
За столом було ще гірше. Я носила страви, Вадим різав хліб, а Алла сиділа на дивані й клацала телевізор.
– Ти хоч тарілки подай, – не витримала я.
– Я в гостях, – відповіла вона. – Чи в тебе тепер і на день народження брата вхід по відпрацюванню?
Почув навіть Максим. Підняв на мене очі й тихо спитав:
– Мамо, тьотя на тебе сердиться?
Вадим тоді промовчав. Просто дивився в тарілку.
Коли її молодший розлив сік на скатертину й поліз брудними руками до торта, Алла навіть не ворухнулася.
– Діти є діти, – сказала вона. – Не всім же сидіти, як у музеї.
І я тоді теж перейшла межу.
– Ти не до брата приїжджаєш, Алло, – сказала я при дітях, при Вадимові, при нашому малому. – Ти приїжджаєш на готовий стіл і називаєш це родиною.
Вона повільно поставила келих.
– А ти, значить, хто? Хазяйка свята? Чи касирка на вході?
Після того вечора я сказала Вадимові:
– Або наступного року ми їдемо кудись самі, або я 31-го просто замовляю піцу і навіть не удаю, що мені це все подобається.
Він довго мовчав, а потім кивнув:
– Добре. Поїдемо.
Я сама знайшла садибу в Карпатах. Маленький будиночок при готелі, сніг, тиша, камін. Виїхали 30-го.
– Ти Аллі сказав? – спитала я вже в дорозі.
– Скажу, – відмахнувся він.
Він не сказав. Я нагадала ще раз. Потім замовкла.
Якщо чесно, мені вперше хотілося, щоб незручно було не мені.
31-го вранці ми снідали на веранді. Максим ліпив із мандаринових шкірок "сніговика", я нарешті пила каву гарячу, а не стоячи біля плити. Телефон Вадима завібрував.
"Алла".
Він узяв трубку, і я вже по його обличчю зрозуміла: буде скандал.
– Спускайся, – пролунало так голосно, що я й без гучного зв'язку почула. – Ми під дверима. Діти мерзнуть.
Вадим сів рівніше.
– Де під дверима?
– Під твоїми. Де ж іще? Відкривай.
– Алло, нас немає вдома.
Пауза.
– В сенсі?
– Ми в Карпатах.
Тиша тривала секунди дві, а потім її наче прорвало.
– Ти що, зовсім? Хоч попередити не можна було? Я нічого не готувала. Мама теж на вас розраховувала.
Я подивилася на нього. Він теж подивився на мене – і вперше не відвів очей.
– Тобто, – повільно сказав він, – ти не спитала, чи ми вдома, не спитала, чи нам зручно, але вже взяла дітей і маму, бо "розраховувала"?
– А що тут питати? Це ж сім'я!
Я тихо пирхнула. Алла почула.
– О, вона поруч? Звісно. Це її ідея?
– Це наша ідея, – сказав Вадим, але прозвучало так, ніби він сам собі не повірив.
Алла тут же скинула виклик.
Я вже подумала, що на цьому все, але за хвилину прийшов відеодзвінок у родинний чат. Вадим автоматично натиснув "відповісти", і на екрані одночасно з'явилися Алла, його мама і тітка Оля, яку ніхто не кликав, але вона завжди опинялася там, де пахло чужою сваркою.
Алла стояла в під'їзді, червона, розпатлана, діти крутилися поруч.
– Кажи тепер при всіх, – різко сказала вона. – Щоб усі чули, як ти день народження святкуєш.
Мама вже починала плакати.
– Вадічка, це що за новини? Я приїхала до сина, а син утік.
На веранду саме вийшла господиня садиби з кошиком дров і застигла в дверях. Навіть їй стало ніяково. Максим перестав гратися й прислухався.
– Мамо, – сказав Вадим, – я не втік. Я поїхав святкувати зі своєю сім'єю.
Алла гірко засміялася.
– А ми хто? Орендований шум?
Я не втрималась:
– Коли ти приїжджаєш із порожніми руками і двома дітьми до чужого столу – так, це шум.
– Чужого? – Алла аж підняла брови. – У брата день народження, а за нього вже відповідаєш ти?
– Хтось же має відповідати, раз ти приїжджаєш тільки їсти.
– О, почалося, – видихнула вона. – Ти про кожну тарілку потім звітуєш, як про благодійність.
І тут Вадим раптом заговорив так, що я сама на нього подивилася.
– Ні, Алло. Досить. Ти не до брата їздиш. Ти їздиш туди, де моя жінка два дні стоїть біля плити, щоб ти могла не готувати і назвати це сім'єю.
На екрані всі замовкли.
Це було жорстоко. І по факту – влучно.
Алла моргнула, і в неї в обличчі щось клацнуло.
– А ти не брат, Вадим, – сказала вона вже тихіше. – Ти зручний родич. Мама тобі на перший внесок золото продала, коли ми ще втрьох у одній квартирі тулились. Я її по лікарнях возила, поки ти "заробляв", а тепер твоя жінка розповідає, хто тут на готове. Гроші перекинув – і думаєш, що відбувся.
Я бачила, як Вадим стиснув щелепу. Про мамине золото він мені казав. Але якось між іншим. Як стару сімейну історію, не як борг, який хтось носить у кишені роками.
– Не треба мені зараз цим тикати, – сказав він.
– А чим тобі тикати? – відрізала Алла. – Чим зручно? Чеками? Бо пам'яттю тобі незручно.
Мама схлипнула в камеру:
– Я, видно, дарма всіх тягнула разом. Дарма.
Максим тихо смикнув мене за рукав:
– Мамо, тьотя Алла більше до нас не прийде?
І саме від цього мені стало реально соромно. Не від Алли. Не від мами. Від того, що дитина сидить і слухає, як дорослі ділять між собою "сім'ю", як олів'є в мисці.
Але я все одно сказала:
– Твоїм дітям потрібна не моя ялинка, Алло. Їм потрібна мати, яка не їздить шукати свято по чужих квартирах.
Вона дивилася на мене секунду довше, ніж треба.
– А твоєму чоловікові, виходить, потрібна дружина, яка відрізає його від рідні й називає це кордонами?
Вадим різко скинув дзвінок.
На веранді стояла така тиша, що було чути, як у дворі тріщить лід під ногами. Господиня мовчки поставила дрова й вийшла. Я відчула, як у мене горять вуха.
– Не треба було їй так казати про дітей, – перше, що сказав Вадим.
Я аж повернулася до нього.
– Серйозно? Після всього цього ти про це?
– Бо це було зайве.
– А їм лізти під нашу ялинку – не зайве? Їй припертися без попередження – не зайве? Мамі розраховувати на мій стіл, навіть не спитавши мене, – не зайве?
– Я не кажу, що вони праві, – різко відповів він. – Я кажу, що ти теж не свята.
До вечора ми майже не розмовляли. Максим бігав із хлопчиком господарів, надворі стріляли петарди, всі навколо готувалися до свята, а в мене всередині стояв той дзвінок, як кістка в горлі.
О 23:47 у сімейному чаті з'явилося фото.
Алла, мама і двоє дітей сиділи за столом із магазинними варениками й нарізкою з супермаркету. Мама навіть губи нафарбувала. Під фото був підпис:
"Сімейне. Для нас".
Я гмикнула:
– От і все. Дотиснула.
Вадим нічого не відповів. Довго дивився в екран, потім відклав телефон.
– Не ведись, – сказала я. – Це шантаж.
Він підвівся, узяв зі стільця куртку і ключі від машини.
– Ти серйозно? – спитала я. – Зараз?
Він нарешті подивився на мене прямо.
– Може, це й шантаж, – сказав він. – Але ти теж назвала помсту кордонами.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
