– Тільки не кажи, що Алла знову “на годинку”, – сказала я, коли Вадим утретє перевернув телефон екраном донизу. Він зітхнув так, ніби це я щось зіпсувала. Вадим народився 31 грудня о десятій вечора, і в його сім’ї це чомусь означало одне: день народження в нього, Новий рік у всіх, а біля плити стою я.

– Тільки не кажи, що Алла знову "на годинку", – сказала я, коли Вадим утретє перевернув телефон екраном донизу.

Він зітхнув так, ніби це я щось зіпсувала.

Вадим народився 31 грудня о десятій вечора, і в його сім'ї це чомусь означало одне: день народження в нього, Новий рік у всіх, а біля плити стою я.

– Вона ж сестра, – буркнув він. – Привітає і поїде.

Я ледь не засміялася.

"Привітає" у Алли щороку виглядало однаково: пакет із гелем для душу або рушниками, двоє дітей, порожні руки і фраза:
– А що я буду готувати, коли у вас і так усе є?

Минулого року вона ще й поклялася, що приїде без дітей.

О 31 грудня, близько дев'ятої, дзвінок у двері. Я відкриваю – і в коридор уже влітають її хлопці в снігу, в черевиках, із криком:
– О, ялинка! О, подарунки!

– Алло, ми ж домовлялися, – сказала я, поки один уже тягнув коробку з-під ялинки.

Вона знизала плечима, навіть куртку не зняла:
– Мамі щось недобре. Не залишиш же дітей на підлозі.

Ніби в мене тут дитячий садок по запису.

Я вихопила коробку з рук її старшого.
– Це Максиму. Не чіпай.

Хлопець надувся, Алла скривилася:
– Ну звісно. Одним дітям – подарунки під ялинкою, іншим – "руки прибери". Гарне в тебе свято.

Це була правда рівно настільки, щоб вибісити ще сильніше.

– Твоїм дітям теж можна зробити свято, – сказала я. – Але не з моїх пакунків.

Вона хмикнула і вже з кухні кинула:
– Не всі живуть так, щоб кожному по коробці складати.

Ударила точно. Бо Вадим і справді заробляв добре. А Алла після розлучення тягла двох сама. Але чомусь із цього в неї виходив один висновок: якщо в нас є – значить, у неї право брати.

За столом було ще гірше. Я носила страви, Вадим різав хліб, а Алла сиділа на дивані й клацала телевізор.

– Ти хоч тарілки подай, – не витримала я.

– Я в гостях, – відповіла вона. – Чи в тебе тепер і на день народження брата вхід по відпрацюванню?

Почув навіть Максим. Підняв на мене очі й тихо спитав:
– Мамо, тьотя на тебе сердиться?

Вадим тоді промовчав. Просто дивився в тарілку.

Коли її молодший розлив сік на скатертину й поліз брудними руками до торта, Алла навіть не ворухнулася.
– Діти є діти, – сказала вона. – Не всім же сидіти, як у музеї.

І я тоді теж перейшла межу.

– Ти не до брата приїжджаєш, Алло, – сказала я при дітях, при Вадимові, при нашому малому. – Ти приїжджаєш на готовий стіл і називаєш це родиною.

Вона повільно поставила келих.
– А ти, значить, хто? Хазяйка свята? Чи касирка на вході?

Після того вечора я сказала Вадимові:
– Або наступного року ми їдемо кудись самі, або я 31-го просто замовляю піцу і навіть не удаю, що мені це все подобається.

Він довго мовчав, а потім кивнув:
– Добре. Поїдемо.

Я сама знайшла садибу в Карпатах. Маленький будиночок при готелі, сніг, тиша, камін. Виїхали 30-го.

– Ти Аллі сказав? – спитала я вже в дорозі.

– Скажу, – відмахнувся він.

Він не сказав. Я нагадала ще раз. Потім замовкла.

Якщо чесно, мені вперше хотілося, щоб незручно було не мені.

31-го вранці ми снідали на веранді. Максим ліпив із мандаринових шкірок "сніговика", я нарешті пила каву гарячу, а не стоячи біля плити. Телефон Вадима завібрував.

"Алла".

Він узяв трубку, і я вже по його обличчю зрозуміла: буде скандал.

– Спускайся, – пролунало так голосно, що я й без гучного зв'язку почула. – Ми під дверима. Діти мерзнуть.

Вадим сів рівніше.
– Де під дверима?

– Під твоїми. Де ж іще? Відкривай.

– Алло, нас немає вдома.

Пауза.

– В сенсі?

– Ми в Карпатах.

Тиша тривала секунди дві, а потім її наче прорвало.

– Ти що, зовсім? Хоч попередити не можна було? Я нічого не готувала. Мама теж на вас розраховувала.

Я подивилася на нього. Він теж подивився на мене – і вперше не відвів очей.

– Тобто, – повільно сказав він, – ти не спитала, чи ми вдома, не спитала, чи нам зручно, але вже взяла дітей і маму, бо "розраховувала"?

– А що тут питати? Це ж сім'я!

Я тихо пирхнула. Алла почула.

– О, вона поруч? Звісно. Це її ідея?

– Це наша ідея, – сказав Вадим, але прозвучало так, ніби він сам собі не повірив.

Алла тут же скинула виклик.

Я вже подумала, що на цьому все, але за хвилину прийшов відеодзвінок у родинний чат. Вадим автоматично натиснув "відповісти", і на екрані одночасно з'явилися Алла, його мама і тітка Оля, яку ніхто не кликав, але вона завжди опинялася там, де пахло чужою сваркою.

Алла стояла в під'їзді, червона, розпатлана, діти крутилися поруч.
– Кажи тепер при всіх, – різко сказала вона. – Щоб усі чули, як ти день народження святкуєш.

Мама вже починала плакати.
– Вадічка, це що за новини? Я приїхала до сина, а син утік.

На веранду саме вийшла господиня садиби з кошиком дров і застигла в дверях. Навіть їй стало ніяково. Максим перестав гратися й прислухався.

– Мамо, – сказав Вадим, – я не втік. Я поїхав святкувати зі своєю сім'єю.

Алла гірко засміялася.
– А ми хто? Орендований шум?

Я не втрималась:
– Коли ти приїжджаєш із порожніми руками і двома дітьми до чужого столу – так, це шум.

– Чужого? – Алла аж підняла брови. – У брата день народження, а за нього вже відповідаєш ти?

– Хтось же має відповідати, раз ти приїжджаєш тільки їсти.

– О, почалося, – видихнула вона. – Ти про кожну тарілку потім звітуєш, як про благодійність.

І тут Вадим раптом заговорив так, що я сама на нього подивилася.

– Ні, Алло. Досить. Ти не до брата їздиш. Ти їздиш туди, де моя жінка два дні стоїть біля плити, щоб ти могла не готувати і назвати це сім'єю.

На екрані всі замовкли.

Це було жорстоко. І по факту – влучно.

Алла моргнула, і в неї в обличчі щось клацнуло.

– А ти не брат, Вадим, – сказала вона вже тихіше. – Ти зручний родич. Мама тобі на перший внесок золото продала, коли ми ще втрьох у одній квартирі тулились. Я її по лікарнях возила, поки ти "заробляв", а тепер твоя жінка розповідає, хто тут на готове. Гроші перекинув – і думаєш, що відбувся.

Я бачила, як Вадим стиснув щелепу. Про мамине золото він мені казав. Але якось між іншим. Як стару сімейну історію, не як борг, який хтось носить у кишені роками.

– Не треба мені зараз цим тикати, – сказав він.

– А чим тобі тикати? – відрізала Алла. – Чим зручно? Чеками? Бо пам'яттю тобі незручно.

Мама схлипнула в камеру:
– Я, видно, дарма всіх тягнула разом. Дарма.

Максим тихо смикнув мене за рукав:
– Мамо, тьотя Алла більше до нас не прийде?

І саме від цього мені стало реально соромно. Не від Алли. Не від мами. Від того, що дитина сидить і слухає, як дорослі ділять між собою "сім'ю", як олів'є в мисці.

Але я все одно сказала:
– Твоїм дітям потрібна не моя ялинка, Алло. Їм потрібна мати, яка не їздить шукати свято по чужих квартирах.

Вона дивилася на мене секунду довше, ніж треба.
– А твоєму чоловікові, виходить, потрібна дружина, яка відрізає його від рідні й називає це кордонами?

Вадим різко скинув дзвінок.

На веранді стояла така тиша, що було чути, як у дворі тріщить лід під ногами. Господиня мовчки поставила дрова й вийшла. Я відчула, як у мене горять вуха.

– Не треба було їй так казати про дітей, – перше, що сказав Вадим.

Я аж повернулася до нього.
– Серйозно? Після всього цього ти про це?

– Бо це було зайве.

– А їм лізти під нашу ялинку – не зайве? Їй припертися без попередження – не зайве? Мамі розраховувати на мій стіл, навіть не спитавши мене, – не зайве?

– Я не кажу, що вони праві, – різко відповів він. – Я кажу, що ти теж не свята.

До вечора ми майже не розмовляли. Максим бігав із хлопчиком господарів, надворі стріляли петарди, всі навколо готувалися до свята, а в мене всередині стояв той дзвінок, як кістка в горлі.

О 23:47 у сімейному чаті з'явилося фото.

Алла, мама і двоє дітей сиділи за столом із магазинними варениками й нарізкою з супермаркету. Мама навіть губи нафарбувала. Під фото був підпис:
"Сімейне. Для нас".

Я гмикнула:
– От і все. Дотиснула.

Вадим нічого не відповів. Довго дивився в екран, потім відклав телефон.

– Не ведись, – сказала я. – Це шантаж.

Він підвівся, узяв зі стільця куртку і ключі від машини.

– Ти серйозно? – спитала я. – Зараз?

Він нарешті подивився на мене прямо.
– Може, це й шантаж, – сказав він. – Але ти теж назвала помсту кордонами.

Valera

Популярне