– Тобі ключі віддати чи одразу совість? – Галя поклала сумку на стілець і не сіла.
У хаті пахло ліками, валідолом і чужим чаєм. За столом сиділи тітка Ліза, її новий чоловік Сергій, і незнайомий чоловік років тридцяти п'яти – в дорогому пальті, з обличчям, ніби його сюди силоміць привезли.
– Познайомся, – сказала тітка. – Це Андрій. Син Сергія.
– Я вже зрозуміла, – сухо відповіла Галя. – Той самий син, якому цей будинок раптом знадобився.
Андрій всміхнувся без тепла.
– Не "раптом". Це дім мого батька.
– Ні. Це дім тітки Лізи. Вона його мені подарувала.
Сергій потер лоба.
– Галю, не починай.
– Я? – вона коротко засміялася. – Це ж не я приїхала з адвокатом відбирати чужий дім.
– Я без адвоката, – сказав Андрій. – Поки що.
Тітка Ліза шарпнула чашку до себе.
– Ніхто нічого не відбирає. Просто ситуація змінилась.
– У кого? – Галя глянула на неї. – У мене чи у вас?
Мовчання вдарило сильніше за крик.
– У Сергія проблеми з серцем, – нарешті сказала тітка. – Потрібні гроші.
– І?
– І Андрій хоче перевезти нас ближче до міста.
– Хоче? – Галя перевела погляд на нього. – Як зручно. Коли батько був сам – ви жили своїм життям. А як з'явився будинок – одразу "нас".
– Я не зобов'язаний був жити з батьком, – різко кинув Андрій. – У мене своя сім'я.
– А я була зобов'язана? Я йому хто?
– От саме. Ніхто. Але будинок чомусь у тебе.
Тітка Ліза підняла очі.
– Я віддала його тобі, бо тоді так хотіла.
– Тоді? – Галя повільно повторила. – Тобто тепер уже не хочете?
Сергій підвівся.
– Не перекручуй. Ми просимо допомогти.
– Просите? – Галя нахилилась до стола. – Давайте чесно. Ви хочете, щоб я продала будинок, віддала вам гроші, а сама пішла куди? На орендовану квартиру з зарплатою в клініці?
– Ти молода, – зітхнула тітка Ліза. – Заробиш ще.
– А ви дорослі. Теж могли думати раніше.
Андрій відкинувся на спинку стільця.
– Оце і є ваша "подяка", так? Людина дала тобі дах над головою, а коли їй самій потрібна допомога, ти вчепилась у стіни зубами.
Галя подивилась на нього так, ніби довго чекала саме цієї фрази.
– Ні. Це ваша "сімейність". Поки батько дає – він рідний. Поки треба доглядати – у вас "своє життя".
– Не смій, – гаркнув Андрій.
– А що, неправда?
Сергій стукнув долонею по столу.
– Досить! Тут не базар.
– Ні, Сергію Івановичу, – тихо сказала Галя. – Якраз базар. Просто товар – я.
Тітка Ліза зблідла.
– Галю, я тебе виростила?
– Ні.
– На ноги ставила?
– Ні.
– То чого ти зі мною так?
Галя мовчала секунду, потім дістала з кишені ключі й поклала на стіл. Не відпустила.
– Бо ви подарували мені дім не з любові. Ви подарували його, коли були впевнені, що він вам більше не знадобиться.
Тітка Ліза стиснула губи.
– А навіть як так? Я мала право.
– Мали. І я маю право не віддавати його назад.
Андрій фиркнув.
– По закону – може. По-людськи – ні.
– По-людськи? – Галя різко повернулась до нього. – Це коли син роками не приїжджає, а потім приходить ділити те, на що навіть пил не сідав?
– Я не жив тут, це правда. Але я син.
– І що? Кров – це індульгенція?
Він встав.
– А ти хто? Випадкова родичка, якій пощастило.
– Так. І це вас бісить найбільше.
Тітка Ліза раптом сказала дуже спокійно:
– Якщо Сергій помре, ти з цим будинком не заснеш.
У кімнаті стало тихо.
Галя повільно прибрала руку з ключів.
– А якщо я віддам будинок, ви з цим заснете?
Ніхто не відповів.
***
За тиждень Галя повернулась додому пізно. Біля хвіртки стояв Олег.
– Ти чого без дзвінка? – втомлено спитала вона.
– А ти чого не сказала, що до тебе приходили?
– Хто?
– Андрій.
Галя завмерла.
– І що він тобі наговорив?
– Що ти хочеш, щоб старі продали машину, залізли в борги, а ти сиділа в будинку біля ставка і пила каву на веранді.
– А ти, бачу, вже все вирішив.
– Я нічого не вирішив. Я питаю.
Вона зняла рукавички.
– Питаєш? Добре. А він тобі сказав, де був, коли батько сам жив? Коли тітка Ліза переїжджала? Коли я тут одна дах лагодила?
– Сказав, що це не дає тобі права бути кам'яною.
– А йому дає право бути святим?
Олег потер щоку.
– Галю, якщо людям реально потрібні гроші на лікування…
– "Людям"? Тепер уже "людям"? – вона гірко засміялась. – Зручно. Як тільки справа про майно – всі стають просто "людьми", а не тими, хто роками один одному не був потрібен.
– Я не про майно. Я про те, що ти уперлась.
– Бо це мій дім.
– Тобі його подарували.
– Так. Подарували. Не позичили. Не дали "пожити".
Олег опустив очі.
– Я просто не хочу, щоб через стіни ти стала такою.
– Якою?
Він підняв погляд.
– Тією, що вміє все виправдати словом "моє".
Вона відчинила хвіртку.
– А ти не хочеш бути тим, хто чужою добротою заробляє собі репутацію хорошої людини?
– Що?
– Найлегше бути щедрим за чужий рахунок, Олеже.
Він застиг.
– Це вже підло.
– А лізти в це – ні?
– Я твій наречений.
– Тоді будь на моєму боці.
– А якщо ти не права?
– То хоча б не ставай у чергу до мого паркану.
Він нічого не сказав. Просто пішов.
***
У неділю тітка Ліза сама покликала Галю на обід.
– Без сцен, – попросила вона по телефону. – Просто поїмо.
У дворі вже стояли дві машини. Галя одразу побачила, що "без сцен" не буде.
На веранді сиділи Сергій, Андрій з дружиною, дві сусідки і баба Марія, та сама, до якої колись ходили "на долю".
– А її навіщо? – тихо спитала Галя.
– Вона просто зайшла, – сказала тітка Ліза, не дивлячись в очі.
– Авжеж, – буркнула Галя й сіла.
Спершу їли мовчки. Потім дружина Андрія, нафарбована, як на свято, раптом сказала:
– Я, може, лізу не в своє, але ж у вас дітей нема. Вам із Олегом і квартири вистачить.
Галя поклала виделку.
– А вам що вистачить, я якось без вас вирішу.
– Я просто про справедливість.
– Ні. Ви просто рахуєте чуже.
Андрій підсунув до Галі папку.
– Тут варіанти. Продаж. Або викуп по частинах. Батькове лікування чекати не буде.
Галя навіть не торкнулась папки.
– Ви дуже впевнені, що я прийшла підписувати.
Тітка Ліза заговорила швидко, ніби боялась себе самої:
– Галю, я не хочу просити вдруге. Ми ж не на вулицю тебе виганяємо. Сергій купить тобі однокімнатну. Скромну, але…
– "Але" що? – перебила Галя. – Але не біля ставка? Але не мою? Але щоб усім було зручно, крім мене?
Сусідка справа цокнула язиком:
– Така молода, а серце тверде.
Галя подивилась на неї.
– А коли ваш син забрав у вас пай і не дзвонить – це в нього "важке життя", так?
Жінка почервоніла.
– Не смій.
– А чого? Правду неприємно чути тільки про себе?
Сергій важко підвівся.
– Дівчинко, ти забуваєшся.
– Ні, це ви забули, що подарунок назад не вимагають.
– А якщо від нього залежить життя?
– А якщо від цього будинку залежить моє?
Андрій засміявся коротко і зло.
– Твоє життя від хати? Не сміши. Ти просто вчепилася в халяву.
Олег, який щойно зайшов на веранду, почув саме це.
– Не треба так, – кинув він.
– А як треба? – Андрій обернувся. – Мовчати? Вона чуже забрала і ще з себе жертву робить.
– Чужого я не брала, – відрізала Галя. – Мені дали.
– Бо ти опинилась поруч. Не тому, що заслужила.
Олег зробив крок уперед.
– Досить.
Андрій фиркнув.
– Ти теж хороший. Хочеш жити біля озера і вдавати, що це кохання.
Галя різко повернулась до Олега.
– От тепер скажи. Ти теж так думаєш?
Усі стихли.
Олег не відповів одразу. І це було гірше за будь-які слова.
– Я думаю, – повільно сказав він, – що коли через тебе старий чоловік не зможе лікуватися, то документи тебе не виправдають.
Галя дивилась на нього так, ніби він щойно вдарив її.
– Через мене?
– А через кого? – озвався Андрій. – Через того, хто хоче врятувати батька?
І тут баба Марія, яка весь час мовчала, раптом засміялась беззубим ротом.
– Отак воно і є. Поки нема чого ділити – всі родина. А як запахло хатою, то любов одразу з калькулятором.
– Замовкніть, – різко сказала тітка Ліза.
– Чого? – баба Марія примружилась. – Хіба не правда? Ти ж не від щедрості хату віддала. Ти його тоді ховала. Думала, старість проживеш при багатому, а запасний вихід – племінниці в руки. А тепер запасний вихід захотіла назад.
– Замовкни! – тітка Ліза вже кричала.
Баба Марія вдарила долонею по столу.
– Найогидніші подачки – це ті, за які приходять по решту.
Веранда завмерла.
Сергій побілів.
– Лізо… це правда?
Тітка Ліза підвелась так різко, що перекинула склянку.
– А що мені було робити? – крикнула вона. – Що? Чекати, поки ти передумаєш? Поки твій син прибіжить? Я все життя була запасною. Для сестри. Для чоловіків. Для всіх. Хоч раз я хотіла вирішити наперед!
Андрій відступив, ніби його обдали кип'ятком.
– Тобто це був спектакль?
– Не смій! – вона ткнула пальцем у нього. – Ти з'явився зараз не через батька. Ти з'явився, бо боїшся, що після нього тобі нічого не перепаде.
– Я хоча б не торгую родичами, – процідив Андрій.
– А ти торгуєш батьком, – тихо сказала Галя.
Він різко штовхнув папку зі столу. Аркуші розлетілись по підлозі.
– Та забирай ти свою халупу! Подивимось, як ти в ній сидітимеш, коли людина помре.
– Не смій її цим шантажувати, – Олег зробив крок до нього.
– А ти взагалі закрийся, рятівник. Тебе з ями витягнули, а ти вже в родину вліз.
Галя обернулась до Олега.
– Іди.
– Що?
– Іди звідси.
– Галю, не зараз.
– Саме зараз. Або ти мій, або теж прийшов рахувати, у скільки оцінити мою поступливість.
Тітка Ліза раптом сіла і дуже тихо сказала:
– Я б на твоєму місці віддала.
Галя подивилась на неї.
– А я б на вашому – не просила після такого.
– Я для тебе нічого не значу?
– Значите. Саме тому так гидко.
Олег провів рукою по волоссю.
– Послухай. Продай половину. Візьми менше. Знайдіть компроміс.
Галя засміялась так, що дві сусідки перезирнулись.
– Компроміс? Мені так подобається це слово. Воно завжди означає, що поступитися має той, у кого щось є.
Вона встала.
– Ключі лишаються в мене. Будинок – теж.
– Тоді весілля не буде? – тихо спитав Олег.
Галя навіть не одразу зрозуміла.
– Оце твій вибір моменту?
– Я просто хочу знати, з ким я живу.
– З жінкою, яка не віддає своє під оплески чужої моралі.
Він кивнув, ніби щось вирішив для себе.
– Добре. Тоді я вам усім спрощу життя.
Галя мовчала.
Олег зняв з пальця обручку, поклав на стіл біля мокрої склянки й сказав:
– Коли будинок для тебе важливіший за людей, то живи з будинком.
Він пішов.
Ніхто його не зупинив.
Галя стояла кілька секунд, потім взяла зі столу папку Андрія, перегорнула першу сторінку, розірвала навпіл і кинула шматки просто в тарілку з голубцями.
І вже біля сходів, не обертаючись, сказала:
– До речі, тітко, я завтра міняю замки. Щоб більше ніхто не плутав подарунок із тимчасовим користуванням.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
