– Ти навіть хліб купити не можеш, але втомився так, ніби шахту закрив. Олексій кинув ключі на тумбу і навіть куртку не зняв. – Почалося. Я забув хліб, а ти вже робиш із цього державну зраду.

– Ти навіть хліб купити не можеш, але втомився так, ніби шахту закрив.

Олексій кинув ключі на тумбу і навіть куртку не зняв.

– Почалося. Я забув хліб, а ти вже робиш із цього державну зраду.

– Я просила тебе одне. Одне, Олексію. Не шафу зібрати. Не кредит закрити. Хліб купити.

– А ти повз магазин йшла на що? На екскурсію?

Алла різко розвернулась від плити.

– Я з садка дитину тягла, сумки тягла, вечерю ставлю, а ти зараз серйозно будеш розповідати, що це я винна?

– Я серйозно буду розповідати, що в цій квартирі я вже не чоловік, а список доручень.

– О, не перегинай. До списку доручень ти навіть не дотягуєш. Список хоча б виконують.

У дверях кухні з'явився Андрій у шкарпетках, із машинкою в руці.

– Ви знову сваритесь?

Алла навіть не глянула на нього.

– Ми не сваримось. Ми розмовляємо.

Олексій хмикнув.

– Ага. У нас це називається "розмовляємо", коли один забув хліб, а його вже призначили головною проблемою сім'ї.

– Бо ти і є проблема, коли на тебе не можна покластись.

– А на тебе можна? Ти ж навіть сказати нормально не вмієш, одразу кусаєш.

Андрій пом'яв машинку в руці.

– А коли я виросту, я теж так буду говорити з дружиною?

На секунду стало тихо.

Потім Олексій криво всміхнувся:

– Якщо вибереш жінку, якій легше принизити, ніж попросити, то так.

Алла повільно обернулась.

– Дуже смішно. Особливо від людини, яку треба просити тричі про кожну дрібницю.

– Та годі, – буркнув він. – Не роби з себе мученицю.

Андрій дивився то на одного, то на іншу.

– А навіщо тоді одружуватись?

Ніхто йому не відповів.

Наступного дня Аллу біля роздягальні перехопила вихователька.

– Алло Сергіївно, можна хвилинку?

Алла вже смикала замок на куртці Андрія.

– Якщо це про збір на пластилін, просто напишіть у чат.

– Це не про пластилін.

По тону Алла одразу зрозуміла: зараз буде неприємно.

Наталя Федорівна відвела її трохи вбік, але недостатньо далеко – дві мами біля шафок усе одно нашорошили вуха.

– У вас Андрійко розумний хлопчик. Дуже. Але він останні тижні… як би сказати… не грає, а командує.

– Усі діти командують.

– Не так. Учора в "сім'ю" грав. Соня поклала йому іграшкову тарілку без хліба, а він на всю групу: "Я тебе просив одне! Одне! А навіщо ти мені тоді?"

Алла стисла ручку сумки.

Вихователька продовжила тихіше, але від цього ще гірше:

– А коли Соня заплакала, він закотив очі й сказав: "О, почалося".

У Алли пішов жар у щоки.

– Це діти, вони повторюють усе…

– Саме це я і хотіла сказати. Вони повторюють усе.

Алла різко видихнула.

– Добре. Я поговорю з ним.

– З ним – так. Але, чесно, я б поговорила не тільки з ним. Завтра у нас відкрите заняття перед ранком. Прийдіть обоє. І ви, і тато.

– Тато працює.

– Мами теж працюють, – сухо сказала Наталя Федорівна. – Але тут уже не про зайнятість.

Дорогою додому Алла написала чоловікові: "Завтра о 17:30 в садок. Обов'язково".

Відповідь прилетіла майже одразу: "У мене нарада".

"У твого сина вже в п'ять років проблеми через наші роти. А в тебе – нарада".

"Не починай".

"Я не починаю. Я закінчувати втомилась. Ти батько чи хто?"

Три крапки довго мигали. Потім: "Буду".

Наступного вечора музична зала була набита батьками. Телефони в руках, натягнуті посмішки, діти в костюмчиках.

Алла сиділа з краю й раз по раз дивилась на двері. Олексій зайшов за хвилину до початку – з пом'ятою сорочкою, без вибачень.

– Встиг, – тихо кинув він, сідаючи поруч.

– Герой.

– Тільки не тут.

– А де? Удома ж ми "розмовляємо".

Він стиснув щелепу, але промовчав.

Діти вийшли в центр зали. У когось корона, у когось фартушок. Андрій був у картонній кепці "тата". Соня – в хустинці "мами". Вихователька усміхнулась у мікрофон:

– А зараз діти покажуть, як вони грають у дорослих.

Спочатку всі сміялися. Один хлопчик "їхав на роботу", дівчинка "варила суп". Потім черга дійшла до Андрія й Соні.

Соня поставила перед ним іграшкову чашку і сказала вивчену репліку:

– Любий, вечеря готова.

За сценарієм Андрій мав відповісти: "Дякую".

Він глянув у порожню пластмасову тарілку й нахмурився.

– А хліб де?

У залі хтось тихо хихикнув.

Соня розгубилась.

– Я… забула.

Андрій різко, голосно, просто в дитячий мікрофон:

– Ти серйозно? Я тебе просив одне! Одне! Якщо ти навіть хліб купити не здатна, то навіщо ти мені тоді?

Сміх обірвався так різко, ніби в залі вимкнули звук.

Соня завмерла. Потім затремтіла губою і заплакала.

Хтось із мам ахнув: "Боже".

Наталя Федорівна кинулась на сцену.

Алла вже була на ногах, але Олексій теж підвівся, і вони ледь не врізались одне в одного в проході.

– Це твоє, – прошипіла вона.

– Моє? – він аж повернувся до неї. – А "навіщо ти мені тоді" хто сказав, я?

Кілька голів повернулися в їхній бік.

– Якби ти не поводився як третя дитина, я б цього не казала!

– А якщо ти втомлена, це дає право розмазувати мене при дитині?

– Тебе? Тебе треба ще встигнути побачити, щоб розмазати!

– Тихіше, – шепнула якась мама збоку, але вже пізно.

У коридорі після виступу було ще гірше. Діти бігали, дорослі робили вигляд, що не слухають. Слухали всі.

Наталя Федорівна вивела їх до вікна.

– Мені дуже неприємно це говорити, але сьогодні всі побачили те, про що я казала вчора. Дитина буквально живе у вашій манері спілкування.

– Я це знаю, – крізь зуби сказала Алла. – Саме тому я просила його прийти вчасно й нормально поводитись.

Олексій коротко засміявся.

– А, то тепер ще й моє запізнення винне в тому, що ти вдома чоловіка не чуєш і говориш з ним, як з обслугою?

– Обслуга хоча б не забуває, за що її попросили!

Наталя Федорівна зітхнула:

– Ви зараз робите те саме.

– Ні, – різко сказав Олексій, дивлячись уже не на виховательку, а на Аллу. – Зараз вона рятує не сина. Вона рятує себе, бо це почули люди.

Алла зблідла.

– Ти що несеш?

– Правду. Доки це було вдома, тебе все влаштовувало. Можна було гаркнути, потім сказати "ми не сваримось", і далі жити. А тепер раптом соромно?

– Мені соромно не за себе, а за нього!

– Не бреши хоч тут.

Він зробив крок ближче. У коридорі стало тихо настільки, що чути було, як десь у кінці дитина тягне стілець.

– Ти не сина виховуєш, Алло. Ти собі свідка ростиш. Щоб у кожній нашій сварці вдома був ще один, хто підтвердить, який я нікчема.

Кілька людей відвернулися, але не пішли.

У Алли затремтіли руки.

– А ти зручно влаштувався, так? Забув, не зробив, не прийшов – і одразу жертва. На роботі тебе цінують, друзі поважають, а вдома ти раптом бідний хлопчик, якого "не так попросили".

– Бо вдома мене не просять. Мною тикають.

– Тобою треба не тикати, тобою треба трясти! Інакше ти навіть не помітиш, що в тебе є сім'я!

– О, тепер я ще й безсімейний. Клас.

Наталя Федорівна втрутилася вже жорстко:

– Досить. Якщо ви хочете розлучатися – це не при мені. Але або ви припиняєте робити з дитини гучномовець своїх образ, або скоро він так само говоритиме не тільки з дівчатками, а й з вами.

– Уже говорить, – тихо, але зло сказала Алла. – Як батько.

– Ні, – Олексій навіть не підвищив голосу. – Уже говорить, як той, кого вдома вчать: хто голосніше, той правий.

– А хто вчить? Я? Я з ним живу. Я його в садок, я його від лікаря, я з ним уроки, я з ним ночами, коли він хворий. А ти приходиш пізно і вважаєш, що твої "я ж працюю" все покривають.

– Бо я й справді працюю. Не гуляю. І так, я втомлююсь. Але це не дає тобі права принижувати мене при ньому.

– А тобі дає право бути відсутнім батьком при повному комплекті претензій?

Повисла та сама пауза, після якої нейтралітету вже не буває.

Олексій глянув на двері групи, звідки визирав Андрій.

– Знаєш що? Сьогодні ти права в одному. Так більше не буде.

Алла гірко всміхнулась.

– О, нарешті. Дійшло?

– Дійшло. Я не повернуся додому, поки ми не вирішимо, це сім'я чи суд.

– Не смій зараз влаштовувати виставу.

– Виставу? – він кивнув у бік зали. – Вистава вже була. У мікрофон.

Алла схопила Андрія за руку.

– Ходімо.

Олексій теж простягнув руку до сина:

– Андрію, йди сюди.

Хлопчик подивився на матір, на батька, потім тихо висмикнув долоню з Аллиної руки.

– А тепер ми вдома теж скажемо, що не сварилися?

Valera

Популярне