– Ти серйозно купив каблучку на тридцять тисяч? – Сашко навіть музику вимкнув. – Тату, у Каті пологи от-от, ми на візок докладаємо.

– Я свої гроші витратив, – сухо кинув Євген Борисович. – Не твої.

– Наші, – Сашко скривився. – Бо коли вам не вистачає, ви приходите не в ювелірний, а до нас.

– Сашо, рот закрий, – тихо сказав Євген. – Поки я тебе ще прошу.

Сашко стиснув кермо так, що збіліли пальці.

– Я ж не собі. Я для Тані.

– А Катя тобі не Таня? – відрізав зять. – Вона твоя донька. Їй народжувати. Їй зараз кожна копійка – не "романтика", а реальність.

Євген подивився у вікно.

– Ти ще молодий. Думаєш, встигнеш усе потім.

– А ви думаєте, якщо проґавили двадцять років, то можна за один день купити собі прощення?

У машині стало тихо.

– Розвертай, – сказав Євген.

– Та ні вже, – гірко всміхнувся Сашко. – Доїдемо. Раз спектакль почався, треба додивитись.

* * *

На дачі Тетяна вийшла на ґанок з мокрими руками.

– Ой… Євгене, а це що?

Євген мовчки простягнув квіти. Потім дістав коробочку.

Тетяна завмерла.

– Ти… збожеволів?

– Приміряй.

– Євгене, це дорого.

– А я дешевий був? – він глухо засміявся. – Усе життя на тобі економив.

Катя, тримаючись за живіт, сперлась об одвірок.

– Мамо, красиво. Дуже.

Сашко поставив пакети на стіл трохи голосніше, ніж треба.

– Красиво, ага. Особливо вчасно.

Тетяна різко глянула на нього.

– Сашо.

– Що "Сашо"? – він знизав плечима. – Я просто вчуся. Якщо дружині сорок років казати "потім", а на пенсійну тривогу подарувати рубін – це, виходить, велике кохання?

– Ти зараз зайвого наговориш, – сказала Катя.

– Та ні, я якраз по факту. Бо коли Катя просила кондиціонер в дитячу, було "дорого". А каблучка – не дорого.

Євген зробив крок до нього.

– Я сказав: стеж за язиком.

– А ви стежили? – Сашко теж підвівся. – Хоч раз? Коли тьотя Таня в одних і тих самих босоніжках п'ять років ходила? Коли ви їй на день народження сковорідку подарували і сказали "практична річ"? Тоді норм було?

Тетяна зблідла.

– Не треба.

– Треба, – сказав Сашко. – Бо всі зараз мають розчулено плакати? Аж раптом чоловік "прозрів". Дуже зручно прозрів. Коли сам злякався.

Євген рвонувся до нього, але Катя стала між ними.

– Досить!

Вона скривилась від болю і схопилась за живіт.

Усі завмерли.

– Катю? – Тетяна кинулась до неї.

– Нічого… тягне просто…

– Я відвезу в лікарню, – миттєво сказав Сашко.

– Ніхто нікуди не їде, – раптом твердо кинув Євген. – Спершу ми поїдемо в церкву.

Усі повернулись до нього.

– Що?

– Я сказав, ми з Танею їдемо вінчатися. Сьогодні.

Сашко засміявся. Зло, коротко.

– Оце так. Донька зі схватками, а вам приспічило оформити стосунки перед небом?

– Не смій так говорити.

– А як? Красивішими словами? "Мамо, посунься, у тата екзистенційна криза"?

Катя прошепотіла:

– Тату, ти серйозно?

Євген не дивився на неї. Він дивився тільки на Тетяну.

– Поїдьмо. Не хочу більше відкладати.

Тетяна довго мовчала.

– А якщо Катя народжуватиме?

– У неї є чоловік.

Ця фраза вдарила сильніше за крик.

Навіть Сашко не одразу знайшовся.

Тетяна повільно зняла фартух.

– Я поїду.

Катя підняла на матір очі.

– Мамо?..

– Я сорок років чекала, – тихо сказала Тетяна. – Хоч раз я хочу, щоб вибрали мене.

Сашко видихнув крізь зуби.

– Ну супер. Просто супер. Коли жінка жертвує дочкою – це, мабуть, теж називається коханням?

– Не смій мене судити, – різко відповіла Тетяна. – Ти ще не прожив зі мною й дня.

– Зате я бачу, як вам подали крихту уваги, і ви вже готові забути, хто зараз слабший.

Катя сіла, важко дихаючи.

– Їдьте, – сказала вона. – Усі їдьте. Щоб потім ніхто не казав, що через мене комусь щось знову "не склалося".

– Катю… – Тетяна здригнулась.

– Ні, мамо. Давай чесно. Ти просто хочеш поїхати. Їдь.

* * *

У маленькій сільській церкві було душно. Священник читав молитву, Тетяна плакала, Євген стискав її руку так, ніби боявся, що час зараз відбере і це.

На півслові задзвонив телефон.

Сашко.

Євген скинув.

Ще раз.

Ще.

Священник замовк.

– Може, візьмете? – тихо спитав він.

– Ні, – сказав Євген. – Усе життя щось було важливіше. Хоч зараз – ні.

Телефон дзвонив знову.

Тетяна дивилась на екран, не моргаючи.

"САШКО"

Вона не взяла.

* * *

У приймальному відділенні пологового Сашко кричав на реєстраторку:

– Вона сама! Ви не бачите, їй боляче!

– Не кричіть на мене, – втомлено сказала жінка. – Папери.

– Які ще папери?!

Катя сиділа бліда, зі стиснутими губами.

Телефон світився у неї в руці.

"Мама"

Вона дивилась і не відповідала.

* * *

Увечері на дачі накрили стіл. Тетяна поставила каблучку ближче до світла і не могла перестати на неї дивитися.

– Гарно? – спитав Євген.

– Дуже.

Він усміхнувся.

У цей момент двері розчахнулись.

На порозі стояв Сашко. Сам.

Без куртки. Без кольору в обличчі.

– Ну що? – підвелась Тетяна. – Де Катя?

– Народжує.

– А ти чого тут?!

– Бо вона мене вигнала, – сказав Сашко. – Сказала: "Іди святкуй. У вас же сьогодні велика любов".

Тиша впала важка, липка.

Євген повільно встав.

– Не смій говорити з нами в такому тоні.

– А в якому? В церковному? – Сашко засміявся, і від того сміху стало незручно навіть стінам. – Я ж заїхав привітати. Ви ж домоглися свого. Встигли.

Тетяна опустила очі.

– Сашо…

– Знаєте, що вона сказала між схватками? – він перевів погляд з одного на іншого. – "Я все дитинство бачила, як мама чекає, поки тато нарешті її полюбить. І от коли дочці стало страшно – він таки зміг".

Євген стиснув щелепи.

– Досить.

– Ні, не досить. Бо ви хочете бути хорошим за чужий рахунок. Це найогидніший вид доброти.

– Вийди звідси, – тихо сказав Євген.

– Та легко. Тільки одне скажу. Якщо з Катею або дитиною щось буде, ви собі можете хоч десять разів перед іконами пробачити. Я – ні.

Тетяна раптом підійшла до нього впритул.

– А ти де був увесь цей час, га? – голос у неї затремтів. – Коли їй було зле, ти на кого кричав? На медсестру. Коли треба було бути поруч, ти приїхав сюди не по дружину, а по винних. Тобі не Катя зараз потрібна. Тобі треба, щоб було на кого скинути страх.

Сашко завмер.

– Я хоча б поїхав з нею.

– Бо ти чоловік, – відрізала Тетяна. – Це не подвиг.

– А мати лишилась би.

– Мати теж людина, – сказала вона. – Це всім зручно забувати.

Це прозвучало жорстко. І занадто правдиво.

Сашко повільно кивнув.

– Добре. Тоді живіть для себе. Нарешті чесно.

Він розвернувся до дверей.

І в ту ж секунду в кімнаті заплакав телефон.

Катя.

Ніхто не ворухнувся першу секунду.

Другу – теж.

Третю.

Сашко повернув голову.

– Ну? Хто з нас тепер "зайвий"?

Євген взяв телефон зі столу, подивився на екран… і простягнув його Тетяні.

– Відповідай ти. Тебе вона ще, може, пробачить.

Тетяна не взяла.

Телефон продовжував дзвонити.

А потім замовк.

І одразу прийшло фото.

Новонароджений хлопчик.
Підпис від Каті:

"Назвала Євгеном. Щоб ти хоч раз не зміг відкласти."

Valera

Популярне