– Ти серйозно купив каблучку на тридцять тисяч? – Сашко навіть музику вимкнув. – Тату, у Каті пологи от-от, ми на візок докладаємо.
– Я свої гроші витратив, – сухо кинув Євген Борисович. – Не твої.
– Наші, – Сашко скривився. – Бо коли вам не вистачає, ви приходите не в ювелірний, а до нас.
– Сашо, рот закрий, – тихо сказав Євген. – Поки я тебе ще прошу.
Сашко стиснув кермо так, що збіліли пальці.
– Я ж не собі. Я для Тані.
– А Катя тобі не Таня? – відрізав зять. – Вона твоя донька. Їй народжувати. Їй зараз кожна копійка – не "романтика", а реальність.
Євген подивився у вікно.
– Ти ще молодий. Думаєш, встигнеш усе потім.
– А ви думаєте, якщо проґавили двадцять років, то можна за один день купити собі прощення?
У машині стало тихо.
– Розвертай, – сказав Євген.
– Та ні вже, – гірко всміхнувся Сашко. – Доїдемо. Раз спектакль почався, треба додивитись.
* * *
На дачі Тетяна вийшла на ґанок з мокрими руками.
– Ой… Євгене, а це що?
Євген мовчки простягнув квіти. Потім дістав коробочку.
Тетяна завмерла.
– Ти… збожеволів?
– Приміряй.
– Євгене, це дорого.
– А я дешевий був? – він глухо засміявся. – Усе життя на тобі економив.
Катя, тримаючись за живіт, сперлась об одвірок.
– Мамо, красиво. Дуже.
Сашко поставив пакети на стіл трохи голосніше, ніж треба.
– Красиво, ага. Особливо вчасно.
Тетяна різко глянула на нього.
– Сашо.
– Що "Сашо"? – він знизав плечима. – Я просто вчуся. Якщо дружині сорок років казати "потім", а на пенсійну тривогу подарувати рубін – це, виходить, велике кохання?
– Ти зараз зайвого наговориш, – сказала Катя.
– Та ні, я якраз по факту. Бо коли Катя просила кондиціонер в дитячу, було "дорого". А каблучка – не дорого.
Євген зробив крок до нього.
– Я сказав: стеж за язиком.
– А ви стежили? – Сашко теж підвівся. – Хоч раз? Коли тьотя Таня в одних і тих самих босоніжках п'ять років ходила? Коли ви їй на день народження сковорідку подарували і сказали "практична річ"? Тоді норм було?
Тетяна зблідла.
– Не треба.
– Треба, – сказав Сашко. – Бо всі зараз мають розчулено плакати? Аж раптом чоловік "прозрів". Дуже зручно прозрів. Коли сам злякався.
Євген рвонувся до нього, але Катя стала між ними.
– Досить!
Вона скривилась від болю і схопилась за живіт.
Усі завмерли.
– Катю? – Тетяна кинулась до неї.
– Нічого… тягне просто…
– Я відвезу в лікарню, – миттєво сказав Сашко.
– Ніхто нікуди не їде, – раптом твердо кинув Євген. – Спершу ми поїдемо в церкву.
Усі повернулись до нього.
– Що?
– Я сказав, ми з Танею їдемо вінчатися. Сьогодні.
Сашко засміявся. Зло, коротко.
– Оце так. Донька зі схватками, а вам приспічило оформити стосунки перед небом?
– Не смій так говорити.
– А як? Красивішими словами? "Мамо, посунься, у тата екзистенційна криза"?
Катя прошепотіла:
– Тату, ти серйозно?
Євген не дивився на неї. Він дивився тільки на Тетяну.
– Поїдьмо. Не хочу більше відкладати.
Тетяна довго мовчала.
– А якщо Катя народжуватиме?
– У неї є чоловік.
Ця фраза вдарила сильніше за крик.
Навіть Сашко не одразу знайшовся.
Тетяна повільно зняла фартух.
– Я поїду.
Катя підняла на матір очі.
– Мамо?..
– Я сорок років чекала, – тихо сказала Тетяна. – Хоч раз я хочу, щоб вибрали мене.
Сашко видихнув крізь зуби.
– Ну супер. Просто супер. Коли жінка жертвує дочкою – це, мабуть, теж називається коханням?
– Не смій мене судити, – різко відповіла Тетяна. – Ти ще не прожив зі мною й дня.
– Зате я бачу, як вам подали крихту уваги, і ви вже готові забути, хто зараз слабший.
Катя сіла, важко дихаючи.
– Їдьте, – сказала вона. – Усі їдьте. Щоб потім ніхто не казав, що через мене комусь щось знову "не склалося".
– Катю… – Тетяна здригнулась.
– Ні, мамо. Давай чесно. Ти просто хочеш поїхати. Їдь.
* * *
У маленькій сільській церкві було душно. Священник читав молитву, Тетяна плакала, Євген стискав її руку так, ніби боявся, що час зараз відбере і це.
На півслові задзвонив телефон.
Сашко.
Євген скинув.
Ще раз.
Ще.
Священник замовк.
– Може, візьмете? – тихо спитав він.
– Ні, – сказав Євген. – Усе життя щось було важливіше. Хоч зараз – ні.
Телефон дзвонив знову.
Тетяна дивилась на екран, не моргаючи.
"САШКО"
Вона не взяла.
* * *
У приймальному відділенні пологового Сашко кричав на реєстраторку:
– Вона сама! Ви не бачите, їй боляче!
– Не кричіть на мене, – втомлено сказала жінка. – Папери.
– Які ще папери?!
Катя сиділа бліда, зі стиснутими губами.
Телефон світився у неї в руці.
"Мама"
Вона дивилась і не відповідала.
* * *
Увечері на дачі накрили стіл. Тетяна поставила каблучку ближче до світла і не могла перестати на неї дивитися.
– Гарно? – спитав Євген.
– Дуже.
Він усміхнувся.
У цей момент двері розчахнулись.
На порозі стояв Сашко. Сам.
Без куртки. Без кольору в обличчі.
– Ну що? – підвелась Тетяна. – Де Катя?
– Народжує.
– А ти чого тут?!
– Бо вона мене вигнала, – сказав Сашко. – Сказала: "Іди святкуй. У вас же сьогодні велика любов".
Тиша впала важка, липка.
Євген повільно встав.
– Не смій говорити з нами в такому тоні.
– А в якому? В церковному? – Сашко засміявся, і від того сміху стало незручно навіть стінам. – Я ж заїхав привітати. Ви ж домоглися свого. Встигли.
Тетяна опустила очі.
– Сашо…
– Знаєте, що вона сказала між схватками? – він перевів погляд з одного на іншого. – "Я все дитинство бачила, як мама чекає, поки тато нарешті її полюбить. І от коли дочці стало страшно – він таки зміг".
Євген стиснув щелепи.
– Досить.
– Ні, не досить. Бо ви хочете бути хорошим за чужий рахунок. Це найогидніший вид доброти.
– Вийди звідси, – тихо сказав Євген.
– Та легко. Тільки одне скажу. Якщо з Катею або дитиною щось буде, ви собі можете хоч десять разів перед іконами пробачити. Я – ні.
Тетяна раптом підійшла до нього впритул.
– А ти де був увесь цей час, га? – голос у неї затремтів. – Коли їй було зле, ти на кого кричав? На медсестру. Коли треба було бути поруч, ти приїхав сюди не по дружину, а по винних. Тобі не Катя зараз потрібна. Тобі треба, щоб було на кого скинути страх.
Сашко завмер.
– Я хоча б поїхав з нею.
– Бо ти чоловік, – відрізала Тетяна. – Це не подвиг.
– А мати лишилась би.
– Мати теж людина, – сказала вона. – Це всім зручно забувати.
Це прозвучало жорстко. І занадто правдиво.
Сашко повільно кивнув.
– Добре. Тоді живіть для себе. Нарешті чесно.
Він розвернувся до дверей.
І в ту ж секунду в кімнаті заплакав телефон.
Катя.
Ніхто не ворухнувся першу секунду.
Другу – теж.
Третю.
Сашко повернув голову.
– Ну? Хто з нас тепер "зайвий"?
Євген взяв телефон зі столу, подивився на екран… і простягнув його Тетяні.
– Відповідай ти. Тебе вона ще, може, пробачить.
Тетяна не взяла.
Телефон продовжував дзвонити.
А потім замовк.
І одразу прийшло фото.
Новонароджений хлопчик.
Підпис від Каті:
"Назвала Євгеном. Щоб ти хоч раз не зміг відкласти."
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
