– Дівчата, наказ підписали. З понеділка я вільна людина, – Маргарита Олексіївна поклала коробку цукерок на стіл. – І сьогодні всі йдете раніше. До мене. Прощальна вечеря.

– Я не зможу, – одразу сказала Лариса. – У мене син температурить.

– Сім'я – святе, – кивнула Маргарита. – Решта без відмовок.

– А чоловік ваш готує? – засміялась Катя.

– Мій Петро? Так. Комусь же в сім'ї треба вміти робити щось ідеально.

Жінки засміялися. Лише Ганна мовчки закрила папку.

– А ще, – Маргарита зробила паузу вже в себе за столом, коли келихи наповнили, – на моє місце, схоже, поставлять Ганну.

– Що? – Катя мало не вдавилась. – Серьозно?

– Я не просила, – швидко сказала Ганна.

– А хто питає, просила ти чи ні? – знизала плечима Маргарита. – У нас підвищують не найскромніших. У нас підвищують тих, на кого можна повісити чуже.

Світлана фиркнула:

– Ну, тепер хоч своя людина буде. Може, не вижене.

Маргарита подивилась на Ганну:
– Не поспішай радіти. Коли жінка починає заробляти більше за всіх удома, вдома це рідко люблять.

– У мене вдома все нормально, – сухо сказала Ганна.

– Авжеж, – усміхнулась Маргарита. – У всіх "нормально", поки не побачиш машину чоловіка під чужим під'їздом.

За столом стало тихо.

– Ви це до чого? – спитала Ганна.

– Ні до чого. Просто життя люблю. Воно завжди вчасно показує, хто кому вечерю готував дарма.

Коли Ганна вийшла з під'їзду, вона ще злилася на цю фразу. А потім побачила машину Вадима.

Він вискочив, оббіг авто, відчинив дверцята.

З машини вийшла Віра.

Червоний плащ. Та сама сумка, якою вона хвалилась у них на кухні два дні тому.

– Ну перестань, – сміялась Віра.

– Я скучив, – сказав Вадим і поклав їй руку на талію.

Вони пішли до під'їзду батьків Вадима.

Ганна притиснулась до куща бузку так сильно, що гілка подряпала їй щоку.

Удома вона лежала в темряві, коли прийшов Вадим.

– Світло чого не вмикаєш?

– Голова болить.

– Їсти є що?

– У холодильнику.

Він грюкав посудом, насвистував.

Потім сів на край дивана:

– Ти завтра до мами їдеш?

– Може.

– А я на роботу. Начальник попросив. Субота ж.

– У суботу? – перепитала Ганна.

– Ну. Гроші самі себе не зароблять.

Вона подивилась на нього:
– Ти гарно брешеш.

– Що?

– Нічого. Голова болить.

Наступного дня вона сиділа в мами на кухні.

– Мамо, чого ти досі зуби не зробиш?

– Бо ми не друкуємо гроші, – тихо сказала мати. – Машину полагодили – і вже добре.

– Збирайся.

– Куди?

– До стоматолога.

– Ганно, це дорого.

– Дорого – це коли ти жуєш однією стороною й удаєш, що так і треба.

– Ми з Вадимом не можемо брати на себе все.

– Чому його батькам санаторій "можемо", а тобі – ні?

Батько підняв очі:
– Це вже камінь не нам.

– Ні, тату. Це рахунок. Я просто нарешті почала рахувати правильно.

Увечері Вадим зайшов з порога:

– Ти знімала гроші з рахунку?

– Так.

– Дві великі суми. Ти хоч попереджати можеш?

– Можу. Але ти ж не попереджав, коли водив мою подругу в квартиру своїх батьків.

Він завмер.

– Що ти несеш?

– Правду. Незручно? Мені теж було незручно. Особливо за кущем.

Кілька секунд він мовчав. Потім сів.

– Ти все не так зрозуміла.

– Звісно. Ти просто випадково обіймав Віру за талію біля квартири, де нікого нема.

– Не кричи.

– Я ще навіть не починала.

– Послухай, – він потер обличчя. – Так, у мене з нею було. Але в нас із тобою давно вже не сім'я, а бухгалтерія.

– Бідний ти.

– Не перегравай. Ти сама все зводиш до грошей, графіків, обов'язків. Ти навіть любиш як звіт здаєш – вчасно і без душі.

– А ти зраджуєш як премію випрошуєш – нишком і за чужий рахунок.

Він підвівся:
– Я теж у цей дім вкладався.

– У який? У мій?

– У наш.

– Наш? Це той "наш", де моя зарплата – спільна, а твої коханки – приватні?

Він стиснув щелепу:
– Не смій так говорити.

– Чому? Бо правда без парфумів смердить сильніше за брехню?

Він різко відсунув стілець:
– Я чоловік, Ганно. Мені потрібне не лише чисте простирадло і оплачена комуналка.

– А що? Захоплення? Поклоніння? Щоб тобі дякували за те, що ти не здох по дорозі з роботи?

– Хоча б не дивилися як на ще одну статтю витрат.

– Якщо ти поводишся як стаття витрат, то не дивуйся, що я тебе так і рахую.

Він вийшов на балкон, гримнув дверима.

Через тиждень Ганна сказала:
– Треба міняти кухню.

– Зараз? – здивувався Вадим. – Ти серйозно?

– Абсолютно.

– У нас і так витрати.

– Так. На мого сина, мою маму і твоїх батьків. Нарешті щось буде ще й на мене.

– На тебе? Кухня – це на тебе?

– Я там живу. На відміну від декого, хто живе де прийдеться.

– Ти спеціально?

– А ти думав, буде "по-людськи"?

– От саме. Можна ж без цієї помсти.

– Помста – це коли я руйную чуже. А я поки що просто перестала рятувати твоє.

– Ти нестерпна.

– Зате вірна. Бачиш, у кожного свої вади.

Ремонт вона почала наступного дня.

Кредит оформила на двох.

– Ти навіть не обговорила нормально, – сказав Вадим.

– Ти теж багато чого "нормально" не обговорював.

– Це підлість.

– Ні. Підлість – це коли ти спиш із подругою дружини в квартирі своїх батьків, а потім питаєш, де вечеря.

Він замовк.

Потім підписав.

Наприкінці літа він оголосив:
– Мене на тиждень у відрядження.

– Куди?

– Львів.

– Надовго?

– До неділі.

– Бутерброди зробити?

Він глянув недовірливо:
– Зроби.

– І каву в термос?

– Якщо не важко.

– Та що ти. Для чоловіка ж неважко. Особливо в останнє відрядження.

Він насупився:
– Ти знову починаєш?

– Їдь уже, запізнишся на свою… роботу.

У неділю ввечері він стояв перед дверима.

Поруч – валізи, коробки, сумки.

Ключ не підійшов.

Він подзвонив.

– Хто? – спитала Ганна з-за дверей.

– Дуже смішно. Відкрий.

– Навіщо?

– Бо я тут живу.

– Уже ні.

– Ганно, відкрий двері.

– У бічній кишені синьої сумки твоя нова адреса. І ще дещо на згадку.

Він розірвав блискавку. Дістав конверт.

Фотографії.

Він і Віра. Дача. Готель. Машина. Балкон.

– Ти хвора?! – закричав він.

На сходовий майданчик вийшла сусідка з третього поверху:

– Що тут коїться?

Двері навпроти прочинилися ще на ланцюжку.

Ганна відчинила свої двері рівно настільки, щоб її було видно.

– Та нічого особливого, – сказала вона голосно. – Просто чоловік не може зрозуміти, чому після зради його речі опинилися назовні, а не я.

– Ти спеціально це при людях? – прошипів Вадим.

– А ти спеціально трахав мою подругу не при людях. Бачиш, у нас різні стилі.

Сусідка охнула:
– Господи.

– Закрий рота! – рявкнув Вадим.

– Не командуй тут, – озвався хтось із сусідів. – Не в себе вдома.

– От саме, – сказала Ганна. – Уже не в себе.

Він рвонувся до дверей, але вона встигла зачинити.

– Я тобі цього не пробачу! – кричав він, б'ючи в двері.

Зсередини спокійно прилетіло:
– Мені не потрібно твоє прощення. Мені потрібно, щоб ти забрав коробки.

Суд тягнувся довше, ніж шлюб тримався останніми роками.

– Кредит спільний, – сказав адвокат.

– Я брав його на ремонт її квартири! – вибухнув Вадим.

– Нашої квартири, – перебила Ганна. – Тієї, де ти жив, їв, водив коханку в думках і робив вигляд, що ти глава сім'ї.

– Ти просто хочеш мене добити.

– Ні. Я просто не хочу платити тобі за зраду ще й після розлучення.

– Ти користуєшся тим, що квартира твоя.

– А ти користувався тим, що я порядна.

Суддя постукав ручкою:
– Без особистого.

Ганна всміхнулась:
– Так тут усе особисте.

Через кілька днів після рішення суду Вадим перестрів її біля будинку.

Обличчя в синцях, губа розбита.

– Боже, що з тобою? – спитала Ганна.

– Твій детектив продав фото чоловікові Віри.

– І?

– Він вигнав її з дому. В халаті. Потім знайшов мене.

Ганна кілька секунд дивилась мовчки.

– Ти задоволена? – спитав Вадим. – Навіщо все це було? Не можна було розійтися тихо?

– Тихо? – вона засміялась. – Тихо – це коли люди перестали любити. А коли один користується довірою, грошима, домом і ще лізе в ліжко до подруги дружини – це не "тихо". Це просто зручно для винного.

– Ти зламала всім життя.

– Ні. Я просто перестала бути тією, об кого його можна було витирати.

Він стиснув кулаки:
– Ти рахуєш себе правою, бо в тебе зарплата, квартира і адвокат?

Ганна підійшла ближче:
– Ні. Я права, бо коли в сім'ї хтось один тягне все, а другий хоче ще й право на зраду без наслідків – це не сім'я. Це паразит із пропискою.

Він зблід.

– Ти завжди була холодною сукою.

– А ти завжди мріяв, щоб тобі зраджували гаряче і пробачали мовчки.

Він замахнувся – і так і завмер із піднятою рукою.

Позаду відчинилися двері під'їзду. На сходи вийшли дві сусідки з пакетами.

– Ну давай, – тихо сказала Ганна. – Тут же без свідків тобі важко бути чоловіком.

Він опустив руку.

– Я заберу машину, – кинув він.

– Забирай.

– І дачу продамо.

– Продавай.

– І сину я все розкажу.

Ганна глянула на нього без жодного виразу:
– Обов'язково. Почни з того, як ти вчив його бути порядним.

Він плюнув їй під ноги.

Ганна подивилась униз, потім на нього:
– Бачиш? Оце якраз і є твоє справжнє "по-людськи".

Вона розвернулася, зайшла в під'їзд, а на півсходинки зупинилась і, не обертаючись, сказала:

– До речі, ключі від машини лишиш у п'ятницю. У суботу вона мені потрібна – я везу маму на імпланти. З твоєї половини грошей я вже внесла завдаток.

Valera

Популярне