– Ти серйозно покликала Марину? – А що? – Ви п’ять років не бачились. – Зате вона точно не прийде з м’якою іграшкою за двісті гривень. Мама відклала тарілки.

– Ти серйозно покликала Марину?
– А що?
– Ви п'ять років не бачились.
– Зате вона точно не прийде з м'якою іграшкою за двісті гривень.

Мама відклала тарілки.

– Людей кличуть не за цінником.
– Та не починай. У мене двадцять п'ять. Хочу хоч раз нормальний день народження, а не "ось тобі свічка й обійми".
– То клич тих, хто тебе любить.
– Любов у подарунковий пакет не покладеш.

Мама подивилась так, ніби ляснула.

– Огидно це чути.
– Огидно – це коли всі роблять вигляд, що "головне увага", а самі потім вдома обговорюють, хто що приніс.

Поліна вже набирала номер.

– Привіт, Марино.
– Поліно?
– У мене двадцять сьомого день народження. Прийдеш?
Пауза.
– Не знаю…
– Та приходь. Посидимо, згадаємо школу.
– Добре.

Поліна скинула виклик і посміхнулась.

– От бачиш.
– Бачу, – сухо сказала мама. – Ти не подругу запросила. Ти запросила її гаманець.

* * *

До сьомої вечора все вже сиділи за столом.

Марія принесла парфуми.
Іра – картину в рамці.
Руслан – парасолю.
Олена – набір чашок.

Поліна усміхалася, але щоразу клала подарунок убік так, наче він ображав її особисто.

– Марина запізнюється? – спитала Марія.
– Багаті завжди красиво запізнюються, – відрізала Поліна. – Щоб усі встигли помітити їхній вихід.

Дзвінок у двері.

Поліна майже підбігла.

На порозі стояла Марина в тонкому світлому плащі, з втомленим обличчям і паперовим пакетом у руці.

– Привіт.
– Ну нарешті! Заходь, ми вже тебе зачекалися.

– Це Марина, моя найкраща подруга, – голосно сказала Поліна в кімнату.

Марина смикнула плечем, наче їй стало незручно від слова "найкраща".

– Вітаю, – сказала вона й простягнула пакет. – Це тобі.

Поліна зазирнула всередину.

Набір косметики.

Недорогий. Видно відразу.

На секунду її обличчя завмерло. Потім вона натягнула усмішку.

– Дякую.

Марина сіла скраю столу. Взяла салат. Потім бутерброд з ікрою. Потім ще один.

Поліна дивилась на її тарілку довше, ніж треба.

– Ти щось зовсім тиха, – сказала Марія.
– Та все нормально.
– Не схоже.
– Я зараз.

Поліна різко встала й пішла на кухню. Марія – за нею.

– Що сталося?
– Ти бачила її подарунок?
– Ну… так.
– "Ну так"? Вона живе в будинку за містом. Її чоловік – бізнесмен. У неї весілля було дорожче, ніж моя квартира коштує. І вона приносить мені це?

– Може, просто не знає, що дарувати.
– Не сміши. Вона прекрасно знає, що таке нормальний подарунок. Просто є люди, які люблять виглядати щедрими тільки там, де це видно всім.

Марія знизала плечима.

– Ти ж сама казала, що давно не спілкувались.
– Так. Я її й покликала, бо думала: хоч одна людина не прикинеться бідною мишею. А вона прийшла, сунула дешевий набір і тепер їсть тут ікру так, ніби відпрацьовує вхідний квиток.

– Поліно…
– Що "Поліно"? Хіба я не права? Якщо тобі шкода грошей – не приходь. Але не треба принижувати мене копійчаним подарунком, коли ти можеш більше.
Вона фиркнула.
– Найгірші не бідні. Найгірші ті, хто пам'ятає свою бідність і мстить за неї всім підряд.

У дверях хтось тихо сказав:

– То я, виходить, мщу?

Обидві обернулися.

Марина стояла бліда, тримаючись за косяк.

У кімнаті вже стихли голоси. Хтось із гостей теж усе чув.

– Марино, ти не так… – почала Поліна.
– А як? – тихо спитала та. – Поясни. Мені теж цікаво.

Поліна ковтнула.

– Я просто…
– Просто рахувала мій гаманець?
– Та годі робити з себе святу. Усі рахують. Просто не всі вголос.

Марина повільно зайшла на кухню. Дістала з сумки зім'ятий конверт.

– Ми з Максимом розлучилися.
Тиша.
– Через його коханку.
Ніхто не рухнув.
– Сина він залишив собі. Через суд. Через гроші. Через знайомих. Як хочеш це назви. Я бачу дитину двічі на місяць. Працюю продавчинею в магазині косметики. Цей набір я взяла зі знижкою для працівників, бо інакше не потягнула б узагалі нічого.

Марія опустила очі.

Марина поклала конверт на стіл.

– Тут тисяча гривень. На таксі в мене не лишиться, але ти ж, напевно, зараз порахувала, скільки я з'їла.
– Марино, перестань, – прошепотіла мама з коридору.
– Ні, хай. Це ж день чесності, так?
Вона подивилась прямо на Поліну.
– Ти мене не запросила. Ти викликала мене, як банкомат. І найбільше тебе образило не те, що я бідна. А те, що я бідна й більше не корисна.

– Не перегинай, – різко сказала Поліна, вже червона. – Я не знала, що в тебе там сталося. Ти зникла. Ні дзвінків, ні повідомлень. Ти хотіла, щоб усі бігали й випитували?
– Ні. Я хотіла, щоб мене кликали, бо я Марина, а не "дружина бізнесмена".
– А я хотіла хоч раз не соромитися своїх гостей! – крикнула Поліна. – Бо знаєш, що смішно? Бідним завжди треба бути вдячними. За будь-яку дрібницю. За дешевий набір, за жалість, за "ой, у мене важке життя". Але коли у мене свято, мені теж хочеться не виглядати жалюгідно перед людьми!

Із кімнати визирнув Руслан.

– Може, не при всіх?
– Ні, при всіх, – відрізала Марина. – Бо при всіх мене й оцінили.

Поліна зробила крок ближче.

– Добре. Хочеш при всіх? Давай при всіх. Якщо в тебе немає грошей – можна ж було просто не йти. Чесно. Без цього цирку з пакетом.

У мами вирвалось:

– Поліно!

Марина коротко всміхнулась. Так, що всім стало ще гірше.

– А знаєш, що найпринизливіше? – сказала вона. – Не коли в тебе забирають чоловіка, дім чи навіть дитину. Найпринизливіше – коли люди, які самі живуть з мамою в двадцять п'ять, дивляться на тебе зверху вниз тільки тому, що ти не принесла їм золото.

Повисла така тиша, що було чути телевізор у сусідів.

Поліна зблідла.

– Тобто тепер ти мене ще й життям тикатимеш?
– А ти мене чим тикала? Лише ціною.

– Я хоча б ні в кого дитину не програла! – випалила Поліна.

Мама закрила рот рукою.

Марія прошепотіла:

– Та ти здуріла…

Марина завмерла. На секунду здалося, що вона зараз дасть ляпаса.

Але вона лише кивнула.

– Тепер зрозуміло.

Вона взяла конверт, розірвала, дістала гроші й кинула купюри просто на стіл.

– Ось. За ікру. За салат. І за виставу – доплати собі сама.

Вона розвернулась і пішла до виходу.

Мама кинулась слідом:

– Марино, зачекай!
– Не треба.

У передпокої Марина взялася за ручку дверей, тоді обернулася.

– До речі, Поліно. Ти не жадібна. Це було б ще терпимо.
Вона подивилась на гостей.
– Ти просто з тих, хто називає заздрість "почуттям справедливості".

Двері грюкнули.

У кімнаті ніхто не сів.

На столі лежали тисяча гривень.

Поліна підійшла, зібрала купюри в руку, глянула на всіх і сказала:

– Ну що? Тепер хоч ніхто не скаже, що вона прийшла на халяву.

І мама першою відсунула від себе тарілку.

Valera

Популярне