– Ти серйозно покликала Марину?
– А що?
– Ви п'ять років не бачились.
– Зате вона точно не прийде з м'якою іграшкою за двісті гривень.
Мама відклала тарілки.
– Людей кличуть не за цінником.
– Та не починай. У мене двадцять п'ять. Хочу хоч раз нормальний день народження, а не "ось тобі свічка й обійми".
– То клич тих, хто тебе любить.
– Любов у подарунковий пакет не покладеш.
Мама подивилась так, ніби ляснула.
– Огидно це чути.
– Огидно – це коли всі роблять вигляд, що "головне увага", а самі потім вдома обговорюють, хто що приніс.
Поліна вже набирала номер.
– Привіт, Марино.
– Поліно?
– У мене двадцять сьомого день народження. Прийдеш?
Пауза.
– Не знаю…
– Та приходь. Посидимо, згадаємо школу.
– Добре.
Поліна скинула виклик і посміхнулась.
– От бачиш.
– Бачу, – сухо сказала мама. – Ти не подругу запросила. Ти запросила її гаманець.
* * *
До сьомої вечора все вже сиділи за столом.
Марія принесла парфуми.
Іра – картину в рамці.
Руслан – парасолю.
Олена – набір чашок.
Поліна усміхалася, але щоразу клала подарунок убік так, наче він ображав її особисто.
– Марина запізнюється? – спитала Марія.
– Багаті завжди красиво запізнюються, – відрізала Поліна. – Щоб усі встигли помітити їхній вихід.
Дзвінок у двері.
Поліна майже підбігла.
На порозі стояла Марина в тонкому світлому плащі, з втомленим обличчям і паперовим пакетом у руці.
– Привіт.
– Ну нарешті! Заходь, ми вже тебе зачекалися.
– Це Марина, моя найкраща подруга, – голосно сказала Поліна в кімнату.
Марина смикнула плечем, наче їй стало незручно від слова "найкраща".
– Вітаю, – сказала вона й простягнула пакет. – Це тобі.
Поліна зазирнула всередину.
Набір косметики.
Недорогий. Видно відразу.
На секунду її обличчя завмерло. Потім вона натягнула усмішку.
– Дякую.
Марина сіла скраю столу. Взяла салат. Потім бутерброд з ікрою. Потім ще один.
Поліна дивилась на її тарілку довше, ніж треба.
– Ти щось зовсім тиха, – сказала Марія.
– Та все нормально.
– Не схоже.
– Я зараз.
Поліна різко встала й пішла на кухню. Марія – за нею.
– Що сталося?
– Ти бачила її подарунок?
– Ну… так.
– "Ну так"? Вона живе в будинку за містом. Її чоловік – бізнесмен. У неї весілля було дорожче, ніж моя квартира коштує. І вона приносить мені це?
– Може, просто не знає, що дарувати.
– Не сміши. Вона прекрасно знає, що таке нормальний подарунок. Просто є люди, які люблять виглядати щедрими тільки там, де це видно всім.
Марія знизала плечима.
– Ти ж сама казала, що давно не спілкувались.
– Так. Я її й покликала, бо думала: хоч одна людина не прикинеться бідною мишею. А вона прийшла, сунула дешевий набір і тепер їсть тут ікру так, ніби відпрацьовує вхідний квиток.
– Поліно…
– Що "Поліно"? Хіба я не права? Якщо тобі шкода грошей – не приходь. Але не треба принижувати мене копійчаним подарунком, коли ти можеш більше.
Вона фиркнула.
– Найгірші не бідні. Найгірші ті, хто пам'ятає свою бідність і мстить за неї всім підряд.
У дверях хтось тихо сказав:
– То я, виходить, мщу?
Обидві обернулися.
Марина стояла бліда, тримаючись за косяк.
У кімнаті вже стихли голоси. Хтось із гостей теж усе чув.
– Марино, ти не так… – почала Поліна.
– А як? – тихо спитала та. – Поясни. Мені теж цікаво.
Поліна ковтнула.
– Я просто…
– Просто рахувала мій гаманець?
– Та годі робити з себе святу. Усі рахують. Просто не всі вголос.
Марина повільно зайшла на кухню. Дістала з сумки зім'ятий конверт.
– Ми з Максимом розлучилися.
Тиша.
– Через його коханку.
Ніхто не рухнув.
– Сина він залишив собі. Через суд. Через гроші. Через знайомих. Як хочеш це назви. Я бачу дитину двічі на місяць. Працюю продавчинею в магазині косметики. Цей набір я взяла зі знижкою для працівників, бо інакше не потягнула б узагалі нічого.
Марія опустила очі.
Марина поклала конверт на стіл.
– Тут тисяча гривень. На таксі в мене не лишиться, але ти ж, напевно, зараз порахувала, скільки я з'їла.
– Марино, перестань, – прошепотіла мама з коридору.
– Ні, хай. Це ж день чесності, так?
Вона подивилась прямо на Поліну.
– Ти мене не запросила. Ти викликала мене, як банкомат. І найбільше тебе образило не те, що я бідна. А те, що я бідна й більше не корисна.
– Не перегинай, – різко сказала Поліна, вже червона. – Я не знала, що в тебе там сталося. Ти зникла. Ні дзвінків, ні повідомлень. Ти хотіла, щоб усі бігали й випитували?
– Ні. Я хотіла, щоб мене кликали, бо я Марина, а не "дружина бізнесмена".
– А я хотіла хоч раз не соромитися своїх гостей! – крикнула Поліна. – Бо знаєш, що смішно? Бідним завжди треба бути вдячними. За будь-яку дрібницю. За дешевий набір, за жалість, за "ой, у мене важке життя". Але коли у мене свято, мені теж хочеться не виглядати жалюгідно перед людьми!
Із кімнати визирнув Руслан.
– Може, не при всіх?
– Ні, при всіх, – відрізала Марина. – Бо при всіх мене й оцінили.
Поліна зробила крок ближче.
– Добре. Хочеш при всіх? Давай при всіх. Якщо в тебе немає грошей – можна ж було просто не йти. Чесно. Без цього цирку з пакетом.
У мами вирвалось:
– Поліно!
Марина коротко всміхнулась. Так, що всім стало ще гірше.
– А знаєш, що найпринизливіше? – сказала вона. – Не коли в тебе забирають чоловіка, дім чи навіть дитину. Найпринизливіше – коли люди, які самі живуть з мамою в двадцять п'ять, дивляться на тебе зверху вниз тільки тому, що ти не принесла їм золото.
Повисла така тиша, що було чути телевізор у сусідів.
Поліна зблідла.
– Тобто тепер ти мене ще й життям тикатимеш?
– А ти мене чим тикала? Лише ціною.
– Я хоча б ні в кого дитину не програла! – випалила Поліна.
Мама закрила рот рукою.
Марія прошепотіла:
– Та ти здуріла…
Марина завмерла. На секунду здалося, що вона зараз дасть ляпаса.
Але вона лише кивнула.
– Тепер зрозуміло.
Вона взяла конверт, розірвала, дістала гроші й кинула купюри просто на стіл.
– Ось. За ікру. За салат. І за виставу – доплати собі сама.
Вона розвернулась і пішла до виходу.
Мама кинулась слідом:
– Марино, зачекай!
– Не треба.
У передпокої Марина взялася за ручку дверей, тоді обернулася.
– До речі, Поліно. Ти не жадібна. Це було б ще терпимо.
Вона подивилась на гостей.
– Ти просто з тих, хто називає заздрість "почуттям справедливості".
Двері грюкнули.
У кімнаті ніхто не сів.
На столі лежали тисяча гривень.
Поліна підійшла, зібрала купюри в руку, глянула на всіх і сказала:
– Ну що? Тепер хоч ніхто не скаже, що вона прийшла на халяву.
І мама першою відсунула від себе тарілку.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
Це не справжня любов, якщо це не важко
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
