– Ти зараз серйозно? – Владе, відкрий. У мене руки зайняті. – Чим? – Продуктами. Я після роботи. Відкрий двері. Він не відчинив. Пакет глухо вдарився об підлогу.

– Ти зараз серйозно?
– Владе, відкрий. У мене руки зайняті.
– Чим?
– Продуктами. Я після роботи. Відкрий двері.

Він не відчинив.

Пакет глухо вдарився об підлогу.

– Що сталося?
– Дзвонила твоя мама.
– І?
– Цікаво, правда? Для мертвої людини голос у неї дуже бадьорий.

Тиша.

– Ти лазив у моєму телефоні?
– Тобі зараз це головне?
– Це мій телефон, Влад.
– А це мої гроші. Моя квартира. Моє життя, в яке ти залазила без стуку.

Аліна повільно поставила другий пакет.

– Добре. Давай без театру.
– Без театру? Ти матір поховала, щоб з'їздити на море. Який ще, до біса, театр?

Вона скривилась, ніби він сказав щось непристойне.

– Не кричи в під'їзді.
– А ти не бреши так, ніби це дрібниця.

Сусідські двері навпроти тихо прочинились.

– О, чудово, – відрізав Влад. – Хоч хтось послухає, як я жив із людиною, яка викликала мене на "прорвало кран", щоб затягнути в ліжко.
– Замовкни.
– А потім "вигнала" сусідка, щоб я сам запропонував жити разом.
– Влад…
– А потім зникли гроші, і ти ледь не звалила це на Павла. На мого друга.

Двері навпроти відчинились ширше. Вийшла сусідка в халаті.

– У вас все нормально?
– Ні, – сказав Влад, не відводячи погляду від Аліни. – У мене нарешті все чесно.

Аліна зітхнула.

– Ти закінчив?
– Ні. Давай про "маму".
– Я вже сказала: я поїхала на море.
– За мої гроші.
– За наші гроші, якщо вже так. Я взагалі-то жила з тобою, прала, готувала, створювала тобі дім.

Сусідка завмерла.

– Створювала? – Влад засміявся коротко, зло. – Ти мені навіть правду створити не могла.
– А ти святий? – різко кинула Аліна. – Тобі було зручно. Дуже зручно. Поки я була гарна, весела і поруч, ти не питав, чому все виходить так, як тобі вигідно. Тебе брехня почала ображати тільки тоді, коли торкнулася тебе.

– Мене "торкнулася"? Ти вкрала в мене тридцять тисяч.
– Не вкрала. Взяла.
– Без дозволу.
– Бо знала, що ти почнеш допит: навіщо, куди, чи треба.
– Бо це мої гроші!
– О. Нарешті. "Мої".

Вона глянула на сусідку, потім знову на нього.

– Найгірше в чоловіках не жадібність. Найгірше – коли вони називають контролем турботу, а свою власність – любов'ю.

На секунду стало тихо так, що було чути ліфт.

– Це ти зараз серйозно? – Влад повільно підвівся зі стільця. – Ти мене обкрадала, використовувала, брехала мені в обличчя, а винен я?
– Я сказала, що не права. Але ти теж не ангел.
– О, давай. Розкажи мені, у чому я винен.
– У тому, що тобі подобалася не я. Тобі подобалася дівчина, яка завжди поруч, завжди вдячна, завжди м'яка. А коли виявилося, що я незручна – ти виніс мене за двері.
– "Незручна" – це коли чашку не там поставили. Ти матір "вбила".
– Бо інакше ти б мене не відпустив.
– На море?
– Так, на море! – вперше зірвалась вона. – Бо я знала, що ти скажеш: "Не час". "Краще відкласти". "Давай потім". З тобою все мало бути розумно, правильно, під твої плани. А я не хотіла питати дозволу на власне життя.

– То йшла б. Нормально. Словами.
– І що? Ти б образився.
– А зараз я, мабуть, в захваті.

На площадку вийшов ще один сусід, чоловік років п'ятдесяти.

– Молоді люди, може, тихіше?
– Може, – кивнув Влад. – Але тут людина вважає, що брехати про смерть матері – це "власне життя".

Аліна різко підняла голову.

– А він вважає, що якщо дає гроші, то має право все вирішувати.
– Я вирішував?
– Так. Просто красиво. Не "не можна", а "я ж краще знаю".

– Ти серйозно зараз робиш із себе жертву?
– А ти серйозно робиш із себе дурня, який нічого не бачив? – відрубала вона. – Тобі було вигідно вірити. Красиву брехню легше любити, ніж живу людину.

Сусідка в халаті тихо сказала:
– Ну це вже…

Влад нахилився, взяв її валізу і виставив ближче до сходів.

– Забирай речі.
– Ти мене виганяєш?
– А ти думала, після цього ми чай питимемо?
– Після всього, що я для тебе робила?
– Після всього, що ти зі мною робила.

Вона глянула на валізу, потім на пакети.

– Я не піду в ніч.
– Пів року тому ти прекрасно поїхала "ховати маму". Не пропала.
– Ти мстишся.
– Ні. Я просто нарешті не рятую.

Вона раптом посміхнулась – коротко, гидко.

– От бачиш. Коли тобі боляче, ти одразу стаєш чесним.
– А ти?
– А я хоча б не прикидаюся хорошою.

Влад розчинив двері ширше, взяв обидва пакети й поставив їх на площадку.

– Все.
– Добре, – сказала вона, підхоплюючи ручку валізи. – Тільки потім не розповідай всім, що тебе "обдурили". Тебе не обдурили. Ти просто дуже хотів, щоб тебе любили дешевше, ніж це коштує.

Сусід у спортивних штанях свиснув крізь зуби:
– Оце сказала…

Влад мовчки зняв з полиці маленьку коробку, яку вона одразу впізнала.

– Це що?
– Нічого. Уже нічого.

Він відкрив коробку, дістав каблучку, секунду потримав її на долоні – і простягнув сусідці в халаті.

– Візьміть. За моральну шкоду від цього концерту.

– Ви що?
– Бери, – різко кинула Аліна. – Тобі ж подобається, коли жінок оцінюють подарунками.

І в цей момент клацнув ліфт, двері відчинились, і з кабіни вийшов Павло.

Подивився на валізу. На каблучку. На заплакану, але все ще горду Аліну.

І перше, що сказав:

– Секунду. Це та сама, через яку ти мене злодієм зробив?

Valera

Популярне