– Ти серйозно зараз це кажеш? – Серйозно. Через два дні будемо у вас. Усі. Леся сіла на ліжку й подивилась у темряву. – Ларисо, у нас не “в гостях”. У нас знесення.

– Ти серйозно зараз це кажеш?
– Серйозно. Через два дні будемо у вас. Усі.

Леся сіла на ліжку й подивилась у темряву.

– Ларисо, у нас не "в гостях". У нас знесення.
– Ой, не починай. У вас будинок, земля, свіже повітря. Дітям якраз.
– Будинок під знос.
– Значить, поживемо до зносу.

У слухавці засміялись діти, хтось крикнув: "Мамо, ми в село!"

– Я не жартую. Не приїжджайте.
– А я не питаю. Ми родина.

Гудки.

***

– Хто це? – буркнув Микола, не розплющуючи очей.
– Лариса. Сказала, приїде.
– Сказала – не значить приїде.
– Ти погано її знаєш.
– Я її якраз достатньо знаю, – він перевернувся на інший бік. – Якщо припреться, розвернемо.

***

Зранку приїхав Михайло.

– Ну що, забудовники, живі? – він витягнув з машини пакети. – Мати передала пиріжків. І мене.
– Оце допомога, – Микола обійняв брата.
– А де моя кава? – крикнув Михайло в бік причепа.
– Там, де твої руки, – відрізала Леся. – Спочатку стіл перенеси.

Михайло засміявся.

За годину у дворі вже гули робітники. Стару хату мали валити сьогодні.

Тоді й підкотило таксі.

З нього вийшла Лариса. За нею – чоловік Степан, двоє дітей і три валізи.

Таксист витягнув останню сумку, грюкнув багажником і поїхав.

Лариса озирнулась.

– А де нас зустрічають?
Леся мовчки подивилась на валізи.
– Ти ж не думала, що я жартувала? – спитала Лариса.
– Я сподівалась, що ти вперше в житті почуєш слово "ні".

Степан скривився.

– А стіл де? Я, між іншим, у відпустці.
– А ми, між іншим, на будівництві, – сказав Микола.
– Ну то будуватимете після обіду. Родичі ж приїхали.

Михайло пирхнув.

– Клас. Одні працюють, інші "родичі".

Лариса вже дивилась на хату.

– Ми там. Діти, пішли обирати кімнату.
– Стояти, – різко сказала Леся. – Туди не можна.
– Чого це?
– Бо за пів години її валитимуть.
– Та перестань драматизувати.
– Бригадо! – крикнув Микола робітникам. – Починаємо з даху!

Один із чоловіків уже тягнув драбину.

Лариса зблідла.

– Ти що, не могла попередити нормально?
– Я попередила.
– По телефону вночі? Це не попередження, це відмазка.
– А приїхати без запрошення з дітьми й валізами – це що?

Степан зиркнув на дружину.

– Ти сказала, будинок готовий. Мангал, сад, відпочинок.
– Я сказала "у них будинок у селі", – огризнулась Лариса.
– А різниця?
– Велика, – сказав Михайло. – У вас одна проблема: ви плутаєте чужий дім із безкоштовною базою відпочинку.

Лариса спалахнула.

– О, почалося. Ти теж тут головний?
– Я тут хоча б не з валізою.

Діти вже тягнулися до купи дощок.

– Заберіть дітей звідти! – гаркнув один із робітників. – Тут цвяхи!

– От бачиш, – перекинула Лариса волосся на плече, – навіть дітям небезпечно. То тим більше ми маємо десь сісти й заспокоїтись.

– У машину й додому, – сказав Микола.
– На чому? Таксі поїхало.
– Не моя проблема.
– Не твоя? Ми ж родина!
– Родина – це не коли ти ставиш людину перед фактом.

Степан кинув валізу на землю.

– Мені потрібна кава. І щось міцне.
– Чай є, – сказала Леся.
– Ти знущаєшся?
– Ні. Я ще стримуюсь.

Лариса підійшла майже впритул.

– Ти завжди така була. Для свекрів у тебе знайдеться місце, для своїх – ні.
– Мої "свої" не приїжджають жити на чужу шию.
– Так, звісно. Свекри – святі, бо гроші дали?
– А ти що дала? Попередження о першій ночі?

Микола ступив між ними.

– Все. Збирайте речі.
– Ти мені рота не закривай, – кинула Лариса. – Я з нею говорю.
– У моєму дворі – закрию.

Робітники вже не робили вигляд, що не слухають.

Один спустився з драбини, сперся на молоток.

Діти Лариси почали нити:

– Мамо, ми хочемо їсти…
– Чуєш? – Лариса різко повернулась до Лесі. – Діти хочуть їсти. Ти й дітей виставиш?
– Не прикривайся дітьми, коли тобі просто захотілося халяви.

На секунду стало тихо навіть під гул бензопили.

Степан гмикнув.

– Грубо. Але по ділу.

Лариса розвернулась до нього так, ніби зараз вдарить.

– А ти взагалі мовчи. Якщо б ти заробляв нормально, ми б не їздили по родичах.
– Ага, пішло, – пробурмотів Михайло.
– Зате я хоч не брешу людям, куди везу сім'ю! – гаркнув Степан. – Ти мене як ідіота сюди притягла!

Лариса засміялась коротко й зло.

– Ідіота не треба далеко тягнути.

– Досить, – сказала Леся. – Дітям чай і бутерброди дам. Вам – адресу автобусної зупинки.
– Тобто дітей ти пожалієш, а нас ні?
– Дітей шкода. Вас – ні.

Оце почули всі.

Один із робітників тихо свиснув.

Лариса повільно кивнула.

– Я так і знала. Ти завжди дивилась зверху. Ще з того разу.
– З якого? – спитав Микола, але вже зрозумів по обличчю Лесі.
– Розкажи йому, – усміхнулась Лариса. – Як ти опіку на мене викликала. На рідну сестру.
– Двоюрідну, – сухо поправила Леся.
– О, вибач. Двоюрідну. Це сильно міняє справу?

Михайло підняв брови.

– Оце цікаво.

Леся подивилась на дітей, які стояли брудні, голодні, налякані. Потім – на Ларису.

– Ти лишила мені шестимісячну дитину "на пів години" і зникла на три дні.
– Я була молода.
– Тобі було двадцять три.
– Я мала право на життя!
– А дитина – на їжу.

Степан різко повернувся до дружини.

– Це правда?
– Не твоє діло, це було до тебе!
– Якщо ти могла так зробити тоді, то чого я дивуюсь зараз?

Лариса зчепила зуби.

– Та всі помиляються.
– Не всі кидають дітей і їдуть гуляти, – сказав Михайло.

Лариса ткнула пальцем у Лесю.

– А вона що, свята? Вона мене тоді ледь прав не позбавила.
– Я тебе не здавала, – сказала Леся. – Я рятувала дитину.
– Зручно бути правильною за чужий рахунок!
– А ще зручніше називати егоїзм "правом на життя".

Один із робітників хмикнув:
– Оце фраза.

Лариса почервоніла.

– Ти просто заздриш. У тебе дітей нема, от ти й не розумієш.
Леся завмерла.
Микола повільно повернув голову до Лариси.

– Повтори.
– А що? Це правда. Жінка без дітей завжди розумніша за інших. На словах.

Микола зробив крок вперед, але Леся схопила його за руку.

– Не треба.
– Вона перейшла межу.
– Знаю.

Леся відпустила його й глянула Ларисі просто в очі.

– От тепер слухай уважно. У мій дім не заходять люди, які прикриваються дітьми, принижують інших і називають нахабство "родиною".
– Це не твій дім, – випалила Лариса. – Це дім твого чоловіка.

Повисла така тиша, що чути було, як тріщить старий шифер.

Михайло тихо видихнув:
– О, все.

Микола посміхнувся без радості.

– Бригадир!
– Тут.
– Валимо зараз. Прямо при гостях.

Перший удар по стіні прозвучав так, ніби хтось ляснув по обличчю всіх одразу.

Діти Лариси заревіли.

Степан схопив валізи.

– Все. Я поїхав. Хоч пішки.
– Стій! – крикнула Лариса.
– Ти хотіла "відпочинок"? Відпочивай.

Він рушив до дороги.

Лариса метнулась за ним, потім назад до дітей, потім знову до Лесі.

– Задоволена? Розвалила сім'ю?
– Ні, – сказала Леся. – Ти просто нарешті зробила це при свідках.

Лариса вліпила їй ляпаса.

Робітники завмерли.
Микола рвонувся вперед.
Михайло встиг перехопити його за плечі.

– Не треба! При дітях!

Леся повільно торкнулась щоки.

– Все?
– Ні, не все! – Лариса вже кричала на весь двір. – Ти завжди була мерзотою! Тебе навіть рідна мати жаліла через твій характер!
– Мою маму не чіпай.
– А що ти мені зробиш? Опіку викличеш? Поліцію? Давай! Ти ж це любиш – карати інших, коли сама чистенька!

Леся зайшла в причіп, дістала пляшку води, мовчки напоїла дітей.

Потім дала старшому хлопчику пакет з бутербродами.

Лариса дивилась, ніби її вдарили вдруге.

– Їм даєш, а мені ні?
– Бо вони не винні, що їхні батьки вирішили, ніби чужа ввічливість – це сервіс.

Діти їли мовчки. Степан уже був біля повороту й навіть не озирнувся.

Лариса схопила телефон.

– Добре. Зараз подзвоню тітці. Нехай почує, яка ти.
– Дзвони, – сказала Леся.
– Думаєш, вона стане на тебе?
– Ні. Вона, як завжди, попросить "не роздмухувати".
– От бачиш! Бо родину треба терпіти.
– Ні, – Микола нарешті заговорив спокійно. – Родину треба не плутати з паразитами.

Лариса засміялася крізь сльози.

– Красиво сказав. Чужу сестру образити легко, коли своя дружина шепче в вухо.
– А ти приїхала не до сестри, – сказав Микола. – Ти приїхала до ресурсу.

Вона підхопила меншу дитину на руки, старшого смикнула за плече.

– Пішли. Нам тут подачки кидають.

Діти не рухались. Старший стискав пакет з бутербродами.

– Я сказав – пішли! – гаркнула Лариса.

Хлопчик здригнувся.

Леся простягнула йому ще одну пляшку води.

Лариса вихопила її й жбурнула в купу сміття.

– Не смій робити з мене чудовисько на людях!

Михайло тихо сказав:
– Пізно.

Лариса подивилась на всіх по черзі – на робітників, на Миколу, на Лесю, на дітей.

– Добре. Запам'ятайте цей день. Коли вам колись знадобиться допомога – навіть двері не відчиню.

Леся кивнула.

– Головне – спочатку подзвони.
– Та пішла ти.
– Ні, – сказала Леся. – Це ти знову їдеш.

Лариса розвернулась, потягла дітей до дороги.

На півдорозі старший вирвав руку й побіг назад.

Усі подумали – до Лесі.

Але він підбіг до купи бутербродів, схопив пакет і крикнув матері:

– Я голодний! Мені все одно, хто тут правий!

Valera

Популярне