– Ти серйозно зараз це кажеш?
– Серйозно. Через два дні будемо у вас. Усі.
Леся сіла на ліжку й подивилась у темряву.
– Ларисо, у нас не "в гостях". У нас знесення.
– Ой, не починай. У вас будинок, земля, свіже повітря. Дітям якраз.
– Будинок під знос.
– Значить, поживемо до зносу.
У слухавці засміялись діти, хтось крикнув: "Мамо, ми в село!"
– Я не жартую. Не приїжджайте.
– А я не питаю. Ми родина.
Гудки.
***
– Хто це? – буркнув Микола, не розплющуючи очей.
– Лариса. Сказала, приїде.
– Сказала – не значить приїде.
– Ти погано її знаєш.
– Я її якраз достатньо знаю, – він перевернувся на інший бік. – Якщо припреться, розвернемо.
***
Зранку приїхав Михайло.
– Ну що, забудовники, живі? – він витягнув з машини пакети. – Мати передала пиріжків. І мене.
– Оце допомога, – Микола обійняв брата.
– А де моя кава? – крикнув Михайло в бік причепа.
– Там, де твої руки, – відрізала Леся. – Спочатку стіл перенеси.
Михайло засміявся.
За годину у дворі вже гули робітники. Стару хату мали валити сьогодні.
Тоді й підкотило таксі.
З нього вийшла Лариса. За нею – чоловік Степан, двоє дітей і три валізи.
Таксист витягнув останню сумку, грюкнув багажником і поїхав.
Лариса озирнулась.
– А де нас зустрічають?
Леся мовчки подивилась на валізи.
– Ти ж не думала, що я жартувала? – спитала Лариса.
– Я сподівалась, що ти вперше в житті почуєш слово "ні".
Степан скривився.
– А стіл де? Я, між іншим, у відпустці.
– А ми, між іншим, на будівництві, – сказав Микола.
– Ну то будуватимете після обіду. Родичі ж приїхали.
Михайло пирхнув.
– Клас. Одні працюють, інші "родичі".
Лариса вже дивилась на хату.
– Ми там. Діти, пішли обирати кімнату.
– Стояти, – різко сказала Леся. – Туди не можна.
– Чого це?
– Бо за пів години її валитимуть.
– Та перестань драматизувати.
– Бригадо! – крикнув Микола робітникам. – Починаємо з даху!
Один із чоловіків уже тягнув драбину.
Лариса зблідла.
– Ти що, не могла попередити нормально?
– Я попередила.
– По телефону вночі? Це не попередження, це відмазка.
– А приїхати без запрошення з дітьми й валізами – це що?
Степан зиркнув на дружину.
– Ти сказала, будинок готовий. Мангал, сад, відпочинок.
– Я сказала "у них будинок у селі", – огризнулась Лариса.
– А різниця?
– Велика, – сказав Михайло. – У вас одна проблема: ви плутаєте чужий дім із безкоштовною базою відпочинку.
Лариса спалахнула.
– О, почалося. Ти теж тут головний?
– Я тут хоча б не з валізою.
Діти вже тягнулися до купи дощок.
– Заберіть дітей звідти! – гаркнув один із робітників. – Тут цвяхи!
– От бачиш, – перекинула Лариса волосся на плече, – навіть дітям небезпечно. То тим більше ми маємо десь сісти й заспокоїтись.
– У машину й додому, – сказав Микола.
– На чому? Таксі поїхало.
– Не моя проблема.
– Не твоя? Ми ж родина!
– Родина – це не коли ти ставиш людину перед фактом.
Степан кинув валізу на землю.
– Мені потрібна кава. І щось міцне.
– Чай є, – сказала Леся.
– Ти знущаєшся?
– Ні. Я ще стримуюсь.
Лариса підійшла майже впритул.
– Ти завжди така була. Для свекрів у тебе знайдеться місце, для своїх – ні.
– Мої "свої" не приїжджають жити на чужу шию.
– Так, звісно. Свекри – святі, бо гроші дали?
– А ти що дала? Попередження о першій ночі?
Микола ступив між ними.
– Все. Збирайте речі.
– Ти мені рота не закривай, – кинула Лариса. – Я з нею говорю.
– У моєму дворі – закрию.
Робітники вже не робили вигляд, що не слухають.
Один спустився з драбини, сперся на молоток.
Діти Лариси почали нити:
– Мамо, ми хочемо їсти…
– Чуєш? – Лариса різко повернулась до Лесі. – Діти хочуть їсти. Ти й дітей виставиш?
– Не прикривайся дітьми, коли тобі просто захотілося халяви.
На секунду стало тихо навіть під гул бензопили.
Степан гмикнув.
– Грубо. Але по ділу.
Лариса розвернулась до нього так, ніби зараз вдарить.
– А ти взагалі мовчи. Якщо б ти заробляв нормально, ми б не їздили по родичах.
– Ага, пішло, – пробурмотів Михайло.
– Зате я хоч не брешу людям, куди везу сім'ю! – гаркнув Степан. – Ти мене як ідіота сюди притягла!
Лариса засміялась коротко й зло.
– Ідіота не треба далеко тягнути.
– Досить, – сказала Леся. – Дітям чай і бутерброди дам. Вам – адресу автобусної зупинки.
– Тобто дітей ти пожалієш, а нас ні?
– Дітей шкода. Вас – ні.
Оце почули всі.
Один із робітників тихо свиснув.
Лариса повільно кивнула.
– Я так і знала. Ти завжди дивилась зверху. Ще з того разу.
– З якого? – спитав Микола, але вже зрозумів по обличчю Лесі.
– Розкажи йому, – усміхнулась Лариса. – Як ти опіку на мене викликала. На рідну сестру.
– Двоюрідну, – сухо поправила Леся.
– О, вибач. Двоюрідну. Це сильно міняє справу?
Михайло підняв брови.
– Оце цікаво.
Леся подивилась на дітей, які стояли брудні, голодні, налякані. Потім – на Ларису.
– Ти лишила мені шестимісячну дитину "на пів години" і зникла на три дні.
– Я була молода.
– Тобі було двадцять три.
– Я мала право на життя!
– А дитина – на їжу.
Степан різко повернувся до дружини.
– Це правда?
– Не твоє діло, це було до тебе!
– Якщо ти могла так зробити тоді, то чого я дивуюсь зараз?
Лариса зчепила зуби.
– Та всі помиляються.
– Не всі кидають дітей і їдуть гуляти, – сказав Михайло.
Лариса ткнула пальцем у Лесю.
– А вона що, свята? Вона мене тоді ледь прав не позбавила.
– Я тебе не здавала, – сказала Леся. – Я рятувала дитину.
– Зручно бути правильною за чужий рахунок!
– А ще зручніше називати егоїзм "правом на життя".
Один із робітників хмикнув:
– Оце фраза.
Лариса почервоніла.
– Ти просто заздриш. У тебе дітей нема, от ти й не розумієш.
Леся завмерла.
Микола повільно повернув голову до Лариси.
– Повтори.
– А що? Це правда. Жінка без дітей завжди розумніша за інших. На словах.
Микола зробив крок вперед, але Леся схопила його за руку.
– Не треба.
– Вона перейшла межу.
– Знаю.
Леся відпустила його й глянула Ларисі просто в очі.
– От тепер слухай уважно. У мій дім не заходять люди, які прикриваються дітьми, принижують інших і називають нахабство "родиною".
– Це не твій дім, – випалила Лариса. – Це дім твого чоловіка.
Повисла така тиша, що чути було, як тріщить старий шифер.
Михайло тихо видихнув:
– О, все.
Микола посміхнувся без радості.
– Бригадир!
– Тут.
– Валимо зараз. Прямо при гостях.
Перший удар по стіні прозвучав так, ніби хтось ляснув по обличчю всіх одразу.
Діти Лариси заревіли.
Степан схопив валізи.
– Все. Я поїхав. Хоч пішки.
– Стій! – крикнула Лариса.
– Ти хотіла "відпочинок"? Відпочивай.
Він рушив до дороги.
Лариса метнулась за ним, потім назад до дітей, потім знову до Лесі.
– Задоволена? Розвалила сім'ю?
– Ні, – сказала Леся. – Ти просто нарешті зробила це при свідках.
Лариса вліпила їй ляпаса.
Робітники завмерли.
Микола рвонувся вперед.
Михайло встиг перехопити його за плечі.
– Не треба! При дітях!
Леся повільно торкнулась щоки.
– Все?
– Ні, не все! – Лариса вже кричала на весь двір. – Ти завжди була мерзотою! Тебе навіть рідна мати жаліла через твій характер!
– Мою маму не чіпай.
– А що ти мені зробиш? Опіку викличеш? Поліцію? Давай! Ти ж це любиш – карати інших, коли сама чистенька!
Леся зайшла в причіп, дістала пляшку води, мовчки напоїла дітей.
Потім дала старшому хлопчику пакет з бутербродами.
Лариса дивилась, ніби її вдарили вдруге.
– Їм даєш, а мені ні?
– Бо вони не винні, що їхні батьки вирішили, ніби чужа ввічливість – це сервіс.
Діти їли мовчки. Степан уже був біля повороту й навіть не озирнувся.
Лариса схопила телефон.
– Добре. Зараз подзвоню тітці. Нехай почує, яка ти.
– Дзвони, – сказала Леся.
– Думаєш, вона стане на тебе?
– Ні. Вона, як завжди, попросить "не роздмухувати".
– От бачиш! Бо родину треба терпіти.
– Ні, – Микола нарешті заговорив спокійно. – Родину треба не плутати з паразитами.
Лариса засміялася крізь сльози.
– Красиво сказав. Чужу сестру образити легко, коли своя дружина шепче в вухо.
– А ти приїхала не до сестри, – сказав Микола. – Ти приїхала до ресурсу.
Вона підхопила меншу дитину на руки, старшого смикнула за плече.
– Пішли. Нам тут подачки кидають.
Діти не рухались. Старший стискав пакет з бутербродами.
– Я сказав – пішли! – гаркнула Лариса.
Хлопчик здригнувся.
Леся простягнула йому ще одну пляшку води.
Лариса вихопила її й жбурнула в купу сміття.
– Не смій робити з мене чудовисько на людях!
Михайло тихо сказав:
– Пізно.
Лариса подивилась на всіх по черзі – на робітників, на Миколу, на Лесю, на дітей.
– Добре. Запам'ятайте цей день. Коли вам колись знадобиться допомога – навіть двері не відчиню.
Леся кивнула.
– Головне – спочатку подзвони.
– Та пішла ти.
– Ні, – сказала Леся. – Це ти знову їдеш.
Лариса розвернулась, потягла дітей до дороги.
На півдорозі старший вирвав руку й побіг назад.
Усі подумали – до Лесі.
Але він підбіг до купи бутербродів, схопив пакет і крикнув матері:
– Я голодний! Мені все одно, хто тут правий!
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
