– Ти серйозно хочеш загнати нас у кредит заради дому, в якому навіть жити не можна? – Віра стояла з телефоном у руці. – Денису сім, Аллі скоро чотири. Їм не мрія потрібна, а нормальні умови.

– А в двокімнатній у нас прям палац? – Ігор не відводив очей від оголошення. – Подивись. Три спальні. Веранда. Ділянка. Діти хоч повітря побачать.

– І сім місяців ми де житимемо? На ентузіазмі?

– У твоєї мами. Рік. Не вб'є ж її це.

Віра глянула на нього так, ніби він сказав щось брудне.

– Мою маму дратують наші діти. Особливо Алла.

– Та перестань. Бабуся, яка не витримає власних онуків, – це вже діагноз.

– А чоловік, який чужим комфортом платить за свою мрію, – це що?

Ігор промовчав.

Будинок вони все одно купили.

Коли Віра прийшла до матері, Єлизавета Юріївна навіть не запросила сісти.

– Мамо, нам треба сім місяців. Максимум рік. Поки закінчимо ремонт.

– Ні.

– Ти навіть не подумала?

– Я подумала дуже добре. Я працюю. Я хочу тиші. А не крики, іграшки під ногами і вічне "мамо, посиди".

– Це твої онуки.

– Онуки – це не безкоштовне покарання на старість.

Віра зблідла.

– Тобто коли нам важко, ти просто відвертаєшся?

– А коли ви купували недобудову, ви зі мною радилися? Ні. От і живіть зі своїми дорослими рішеннями.

Увечері Ігор вислухав усе мовчки.

– Ну що, "це ж мама"? – спитав він.

– Не починай.

– Я не починаю. Я просто запам'ятав.

Сім місяців вони прожили в кімнаті гуртожитку. Одна шафа – як стіна. Двоє дітей. Черга в душ. Запах чужої їжі в коридорі. Алла кашляла ночами. Ігор їздив на будинок після роботи. Віра рахувала копійки й зривалась на всіх.

Коли нарешті переїхали, Єлизавета Юріївна приїхала на новосілля з тортом і чужою посмішкою.

– Гарно. Просторо. От тепер можна всіх збирати у вас.

– У сенсі "всіх"? – Віра навіть не сіла.

– Ну а що? Їдальня велика. Ділянка є. На ювілей, на шашлики, на весілля Віриної доньки. У людей будинок – значить, у родини з'являється місце.

– Ні, – сказав Ігор.

Єлизавета Юріївна повільно повернулася до нього.

– Я взагалі-то не з тобою говорю.

– А будинок взагалі-то теж не з вами.

– Мамо, ми не будемо тут влаштовувати прохідний двір, – додала Віра.

– Ой, які ви ніжні. Сім місяців по гуртожитках, а тепер уже "це наше приватне".

– Саме тому і наше, – відрізав Ігор. – Бо ви тоді нас не пустили.

Мати усміхнулась куточком губ.

– І правильно зробила. Інакше ви б досі у мене сиділи.

На цьому все мало закінчитися.

Але третього травня Алла злягла з температурою, і вони повернулися з села раніше.

Ще з хвіртки Віра завмерла.

У дворі стояли чужі машини. Біля мангала якийсь чоловік перевертав шампури. На веранді сміялися жінки з пластиковими келихами. На кухні хтось уже різав салат.

Єлизавета Юріївна в їхньому фартусі відкривала мінералку.

– Мамо… – Віра сказала це тихо, майже без голосу.

Та озирнулась.

– А ви чого сьогодні?

– Що тут відбувається? – Ігор уже зайшов у дім.

– Пікнік. У мене колеги. Я ж казала, що тут добре збиратися.

– У вас? – перепитав Ігор.

Кілька людей на кухні завмерли.

– Не роби сцену при людях, – прошипіла Єлизавета Юріївна. – Осоромиш не мене, а себе.

– Ви взяли наші ключі?

– Взяла. В коридорі ж висіли. Не в сейфі.

– Тобто вкрали.

– Не драматизуй. Це будинок моєї дочки.

Ігор обвів поглядом кухню, двір, коридор.

– Усі, хто мене зараз чує: у вас десять хвилин, щоб вийти з мого дому.

– Ігор! – Віра схопила його за руку. – Алла хвора.

– Саме тому.

Єлизавета Юріївна випрямилась.

– Ти мене виганяєш при чужих людях?

– Ви нас із двома дітьми не пустили до себе навіть на зиму. А тепер влаштували корпоратив у нашому домі. Знаєте, як це називається? Не "родина". Це коли чужу власність люблять сильніше, ніж своїх онуків.

На кухні стало так тихо, що було чути, як на подвір'ї шкварчить м'ясо.

Хтось із жінок незручно сказав:

– Лізо Юріївно, може, ми підемо…

– Ніхто нікуди не піде! – різко кинула вона. – Віра, скажи йому щось. Це ж мати. Мати не буває "чужою людиною".

Віра дивилась то на матір, то на Аллу в Ігоря на руках.

– Мати, яка не терпить власних онуків, дуже швидко стає чужою, – сказала вона.

Оце й була та межа.

Колеги почали мовчки збирати сумки. Чоловік біля мангала зняв м'ясо просто в пакети. Одна жінка, проходячи повз Віру, тихо кинула:

– Як би там не було, так із матір'ю не можна.

Ігор почув.

– А з дитиною з температурою по чужих орендованих кімнатах – можна?

Ніхто не відповів.

Коли двір спорожнів, у домі лишився бруд, запах диму й зім'ята постіль у їхній спальні.

Віра зайшла в дитячу.

– Ігор.

– Що ще?

– З кімнати Алли пропав кіт. Той в'язаний. І кількох книжок нема.

Ігор гірко засміявся.

– Інтелігентні колеги.

Єлизавета Юріївна вже стояла в передпокої з сумкою.

– Я нічого прибирати не буду. І взагалі, ви самі все зіпсували. Люди продукти привезли.

– Заберіть свої продукти, – сказав Ігор.

– Не мої. Їхні.

– Тоді нехай їхні люди приходять у наш дім ще раз. Я викличу поліцію вже без розмов.

Вона кинула ключі на тумбу.

– Дочка виросла, а чоловіка собі вибрала дріб'язкового.

– А ви собі старість вибрали горду, – відповіла Віра.

Мати пішла.

За прибирання заплатили дорого. Дуже дорого. Ігор відправив тещі чек.

У відповідь Єлизавета Юріївна написала Вірі: "Передай чоловіку, що за клоунаду платять артисти, а не пенсіонерки".

Місяць вони не спілкувалися.

Потім мати сама подзвонила.

– Ну що, ти заспокоїлась?

– Ти зараз серйозно?

– Я хотіла як краще.

– Для кого?

– Для людей. Для атмосфери. Для родини.

– Родина була, коли ми просили прихистити нас із дітьми.

– От тільки не треба продавлювати мене онуками. Я не нанімалась вам другою матір'ю. Діти – це відповідальність тих, хто їх народив.

Віра довго мовчала.

– Знаєш, що найгірше? Ти по факту права. І саме тому ти огидна.

Мати поклала слухавку.

Через два тижні вона поїхала на екскурсію в монастир. Ключі від її квартири у Віри були давно.

– Не треба, – сказала Віра, коли Ігор поклав ключі на стіл.

– Треба.

– Це вже помста.

– Ні. Це переклад із вашої родинної мови на зрозумілу.

Увечері в квартирі Єлизавети Юріївни вже гриміла музика. Племінник Ігоря привів друзів: сміх, піца, кола, кросівки в коридорі, чужі куртки на її стільцях.

Коли господиня відчинила двері, вона просто оторопіла.

– Що це?!

З кімнати вийшла Віра.

– Людям нема де відсвяткувати кінець сесії.

– Це моя квартира!

– О, тепер межі раптом існують? – Ігор сперся об одвірок.

– Ви збожеволіли?! Забирайте їх негайно!

Один із хлопців, не розуміючи, що відбувається, ніяково промовив:

– Ми вже майже все…

– Всі – на вихід, – сказала Віра.

Коли двері зачинилися, Єлизавета Юріївна побігла в спальню, смикнула покривало, торкнулася подушки, наче її обпекло.

– На моєму ліжку сиділи.

– У нашому теж, – спокійно сказав Ігор.

– Це підло.

– Так.

– Це помста.

– Так.

Вона повернулась до Віри.

– І ти на це пішла?

Віра дивилася на матір без сліз, без крику, майже байдуже.

– Ти ж сама казала: дорослі люди самі вирішують свої проблеми.

Єлизавета Юріївна сіла на край ліжка.

Вперше тихо.

– Я була неправа.

Ігор кивнув.

– Добре.

– Все? – підняла вона очі. – Вам цього вистачить?

Віра підійшла до тумбочки, дістала звідти запасний комплект ключів від материного житла, покрутила на пальці й поклала собі в кишеню.

– Ні, мамо. Це – на випадок, якщо ти знову вирішиш, що "родина" – це коли можна без дозволу.

Valera

Популярне