Любов, сім’я, зв’язок між родичами – найголовніше в нашому житті. Нам з дитинства прищеплюють сімейні цінності і, звичайно ж, повагу до батьків. В ідеалі всі повинні жити щасливо і в гармонії один з одним, але в багатьох осередках суспільства щось йде не так: то діти невдячні, то батьки погані … А коли мова заходить про переїзд батьків до дітей, взагалі жах.
Нещодавно ми побачили на просторах Інтернету пост однієї жінки, головне питання в ньому можна сформувати так: «Чи повинна я допомагати батькам, які нічого мені в житті не дали?» Вирішили показати вам цю історію, щоб дізнатися – чи винні діти щось батькам або все навпаки.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
НЕВДЯЧНІ ДІТИ
«Мені 42, живу в Барселоні, одружена з іспанцем і є син. Батьки живуть в провінційному українському містечку. Скаржаться на те, що все погано, та й самі вже старими стали, і просять, щоб я забрала їх в Іспанію. Рішення виїхати з батьківщини я прийняла 9 років тому: сама зібрала гроші, підучила мову, пройшла через тисячі труднощів в чужій країні. З сім’ї мене ніхто не підтримував, освіту здобула сама, після навчання підробляла … Так було завжди.
Зараз вже 7 років як заміжня, працюю і оплачую секції, школу, одяг дитині. Решта витрат на чоловікові. Пару років тому я пропонувала переїхати батькам в Барселону, але не в наш будинок, а в передмісті. Вони відмовилися, мовляв, не хочуть самі, ось якби ще біля моря, то можна. Але я їм пояснила, що такі запити потягнути не зможу. А якщо я зараз перевезу їх до себе, то руйнується і наш побут, і відносини з чоловіком, і, звичайно ж, фінансове становище.
Тепер вони старі, мама при кожному дзвінку скаржиться на те, що їм стакан води подати немає кому і готова правдами і неправдами переїхати до нас. При цьому мого чоловіка вона завжди принижувала, коли бувала в гостях. Гостювання у нас завжди оплачувала я, організовувала переліт, щоб син знав про існування бабусі і дідусі, теж я. Хоча самі вони до онука ніколи не рвалися.
У батьків ніяких заощаджень немає, їх квартира коштує копійки. Всі витрати по рахунках ляжуть на нас з чоловіком. Сина доведеться обмежувати в усьому. А хочеться дати йому те, чого не було в дитинстві у мене. Думаю сказати їм, що з документами нічого не виходить і переїзд неможливий. Шкода їх дуже, серце розривається. Але чому завжди все я повинна робити?»
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
У наш час багато хто вважає, що винні саме батьки дітям, оскільки маму і тата не вибирають. А у батьків завжди є вибір – народжувати дитину чи ні. Але ми думаємо, що неможливо ось так взяти і плюнути на щось рідне, що у тебе є. Адже батьки подарували тобі найцінніше – життя.
Ти ніколи не знаєш, у що їм це обійшлося і скільки сил, нервів і любові вони вклали у твоє виховання. Завжди можна знайти вихід із ситуації – найняти батькам доглядальницю, наприклад. Якщо ніяк не можна забрати їх до себе.
Просто в родині завжди потрібно розмовляти один з одним, а не таїти образи все життя.
А як ви думаєте, чи повинні діти доглядати за батьками в старості?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
