Лікар втретє зателефонував до матері Галинки.
– Ви прийдете? Галя дуже хоче вас побачити.
– Ви ж казали, що вона довго не проживе – чоловік зрозумів, що дочка була для неї неважлива, вона зовсім не переймалась її станом.
– Я не можу знати точно. Вона помре. Діагноз смертельний. Та коли саме, я не знаю.
– Добре, прийду на днях.
Дівчина сиділа в палаті, обійнявшись з маленьким ведмедиком. Лиса голова. Бліда шкіра. Як і інші діти, Галинка чекала свого судного дня.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– А мама прийде? – питалась.
– Звичайно прийде, сонце – відповідав лікар – Тобі вже потрібно лягати. Міцний сон запорука хорошого самопочуття.
– Але я на маму чекаю..
– Вона прийде, але не сьогодні. Тому засинай.
– Ну добре.
Лікар пішов, а Галинка не могла заснути ніяк. Дівчинка понад усе хотіла побачитись з мамою. Вона б забрала її біль і страх. Вона б витерла її мокрі від сліз щічки. Галина розглядала пейзажі за вікном і побачила там кота і сову.
Їй здалось, що вони почали говорити до неї.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Чому не спиш? – запитав кіт.
– Мрію..
– Ти не здивувалась, що ми з тобою розмовляємо.
– Я здивувалась, що вас сюди так пізно впустили. Бо нікого не впускають.
– Галю, а ти віриш у казки? – спитала сова.
– Вірю…А в яку?
– Ми покажемо тобі, що таке казка. Про те, як дівчинка потрапила в країну чудес і знайшла собі друзів. Ходімо з нами..
– Але мені потрібно дочекатись мами..
– Мама буде рада, що ти опинилась з нами. Бо скоро до тебе прийде пані Пустота, та з нею не так цікаво, як з нами – каже кіт.
– А як я мамі скажу, що я з вами пішла?
– Ми їй листа напишемо…
– Галю, а ти знаєш, що таке смерть? – запитала сова.
– Знаю. Це день, коли я не проснуся.
– Галю, ти скоро помреш, але з нами ти будеш жити вічно.
– Але я ще не побачилась з мамою..
Кіт зі совою вийшли в коридор, а дівчинка встала і пішла за ними.
– Як потрапити в казку? – тихенько спитала дівчина.
– Треба вийти на вулицю.
– Але ми не одягнені. Простудимось..
– Вирішуй швидше, Галино. Пустота уже прийшла за тобою. Ми не маємо часу на роздуми.
Дівчинка побачила в коридорі темну тінь, їй стало страшно. Кіт крикнув до сови:
– Забирай дівчинку, а я відволічу Пустоту.
– Я хочу вірити в казку! Я знаю, як туди потрапити! Нам треба поїзд.
– Що ти задумала? – запитав кіт.
Галя підбігла до стіни, де був на мальований потяг, всередині їхали звірі. Вони весь час були добрі, та саме сьогодні змінились, вони оскалились, нагострили кігті, з рота капала слина. Галя настрашилась, вона побачила, як горобець летить у вікно і побігла за ним.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Галю, стій! Що ти робиш! – кричала медсестра в коридорі.
Та було уже пізно. Дівчинка вистрибнула із вікна.
– Мамочкааа.. – було її останнім словом.
На столі у її палаті знайшли записку: ” Мамо, все добре. Я в казці”.
Малюнок на стіні наказали зафарбувати. Дивна смерть у дівчинки – цілий рік мучилась з лейкозом, а причиною гибелі став стрибок у вікно. Розбилась. Упала прямо на камінь. Вона бачила галюцинації. Та на жаль, ніхто в той момент не міг допомогти їй, не врятували…
Чим заслужила таку долю маленька дитина?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
