Редакція “Цікаво про” хоче поділитися з вами історією дуже сміливої жінки, яка в свої 60 з лишком доводить усім навколо – життя цікаве і яскраве доти, доки ми робимо його таким. Діліться дописом і надихайте такими історіями своїх друзів.
Коли помер мій чоловік – в мене опустилися руки. Не знала, куди себе подіти. Будинок великий, порожній без мого Степана. Важко мені було там самій, от я і вирішила продати його і купити собі маленьку однокімнатну квартиру.
Машину теж продала – водити я не вмію, а в дітей давно вже є свої модні і сучасні іномарки.
Переїхала до нового житла, обклалася грошима і думала, що ж тепер з ними робити. Купувати нічого не хотіла – завжди вважала, що речі – то найбільша марнота, тим паче у такому віці.
Хотіла дітям віддати, але вони навідріз відмовилися:
– Мамо, ми собі раду непогано даємо. То твої гроші і батькові. Ми певні, він хотів би, щоб ти витратила їх на те, що принесе тобі радість і задоволення.
Тоді я й вирішила, що поїду в подорож. Ми зі Степанком мріяли, що свою 40-у річницю шлюбу відсвяткуємо в Парижі.
Що ж… Доведеться летіти самій. Онуки допомогли мені забронювати авіаквиток, зібрати усе необхідне і за кілька днів я вже сиділа навпроти Ейфелевої вежі, зачаровано милуючись її вогниками.
В той момент в душі вирувало стільки емоцій. І радість, і сум, бо коханої людини поруч не було. Але я певна, що він зараз закохується в інші вогники – в зірки, бо він точно на небі. Я вірю…
У Франції мені так сподобалося, що я вирішила влаштуватися на роботу і ще ненадовго продовжити свою мандрівку. Працювала прибиральницею в музеї. Завдяки цьому мала можливість об’їздити всі провінції, спробувати відомий французький сир і всі сорти вина.
Потім жіночка, з якою я познайомилася на роботі, запропонувала мені летіти разом із нею до Португалії працювати в готелі.
Втрачати мені було нічого, та й вдома на мене ніхто не чекав – в дітей своїх клопотів вистачає, от я й погодилася.
Незчулася, як цілу Європу об’їздила, ще й в Північну Африку пощастило потрапити на кілька днів.
Якби не скучила за своїми рідними, то ніколи б не відмовилася від такого цікавого досвіду, але прийняла рішення ненадовго повернутися додому.
В аеропорту мене зустрічала вагітна донька…
– Оленочко, я й не знала! Відчувало моє серце, що треба навідатися додому.
– В сенсі навідатися?
– Ну, я планую дочекатися народження четвертого онука і полечу назад до Португалії. У мене там робота і заробіток непоганий.
– Мамо, та як же це? Ти вже стара людина, а тобі Європа в голові. Ми порадилися і вирішили, що тобі краще буде залишитися в Україні.
– Якщо тобі самотньо, ми можемо подбати про дуже хороший і престижний будинок для літніх людей… – почав свою промову син.
– Хоспіс?!
– Та який хоспіс, мамо! Просто нам здається, що тобі мало спілкування, тому ти втікаєш з дому. Ми не хочемо, щоб ти їхала.
– Але це моє життя! Я маю право вирішувати, на що витрачати, як ви кажете, свою старість.
В той вечір ми дуже посварилися. Я розумію позицію дітей – вони хвилюються і хочуть, щоб я була в них на виду, але відмовлятися від подорожей не можу. Нарешті я знайшла те, що приносить мені стільки задоволення!
Як пояснити це дітям?
Ми вважаємо, що жінка має повне право самостійно розпоряджатися тим часом, який Бог їй відміряв. Якщо мандрівки – це те, що робить її щасливою, то хіба вона повинна ними жертвувати заради “спокою” і комфорту своїх рідних?
А як вважаєте Ви? На чиєму Ви боці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
