Закінчилося літо і всі поверталися з дачних ділянок у свої домівки. Ми приїхали раніше за сусідів, а коли ті з’явилися, то я помітив, що їхнього великого сірого кота немає разом з ними. Мене це засмутило, адже ми разом провели усі канікули на дачі. Я відіслав маму поцікавитися, де дівся їхній домашній улюбленець.
Вона повідомила мені погані новини: кота залишили на дачі.
Тієї ночі мені не спалося, а зранку я вирішив їхати на порятунок пухнастого друга. Добратися до дачної території можна було лише на човні, перепливши широку ріку. Я довго стояв біля причалу, поки не побачив місцевого рибалку. Він за щедру плату погодився доставити мене на інший берег.
Вода була неспокійною і нам ледве вдалося приборкати хвилі. Все ж, коли я знову опинився на землі, то поспіхом почав гукати кота.
– Сірий, Сірий, Сірий!
Пошуки закінчилися успіхом і переляканий голодний кіт все ж відгукнувся. Я взяв його на руки і повернувся до човна. Чоловік здивовано дивився на мене, адже раніше я сказав йому, що повертаюся на дачу по документи.
Та раптом котяра вирвався з моїх рук, а потім рвучко почав тікати. Я ж кинувся за ним, незважаючи на погрози чоловіка, який казав, що зараз відпливе самостійно.
Все ж мені вдалося догнати Сірого, який зупинився у кущах неподалік. Я зазирнув туди і побачив ще одне чорне кошеня. Тепер все зрозуміло.
Ззаду почулися звуки. Хтось наближався. Я обернувся і побачив розлюченого рибалку. Він кинув оком на котів і одразу розм’як:
– Хутчіше забирай їх і відпливаємо, бо зараз розпочнеться гроза.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ми повернулися в човен. Тим часом справді розпочався сильний дощ та вітер. Диво, що нам вдалося добратися цілими та неушкодженими.
Дорогою чоловік обурено сказав:
– То це виходить, що ти мене обманув! Сказав, що документи маєш забрати, а сам кота рятував!
– Вибачте. Я хвилювався, що ви відмовите мене туди завезти, якщо я скажу правду…
– По-твоєму я зовсім безсердечний? Ще й гроші мені всунув!
На цьому наша розмова закінчилася. Ми пристали до берега і чоловік вирушив на пошук коробки для чорного кошеняти. Раптом він запропонував:
– Навіщо тобі одразу дві кішки? Нехай Сірий в мене залишається. Буде мені на рибалці допомагати. Я бачу, що він відважний та відповідальний, адже не кинув свого товариша в біді…
Тим часом кіт, ніби розуміючи про що ми говоримо, притулився до чоловіка. Так вони й залишилися вдвох.
Я ж повернувся додому з чорним малюком, а коли дістав його з коробки, то побачив там гроші, які раніше дав чоловікові за дорогу.
Зараз ми товаришуємо і регулярно разом їздимо на риболовлю!
А як би ви вчинили на місці цих чоловіків?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
