Мене звати Андрій. Я довгий час працював далекобійником. Ця робота мені подобалася, адже я добре заробляв і міг подорожувати світом. На той момент мені було 32 роки.
Одного дня я зупинився в черговому придорожньому готелі. Прийняв душ, повечеряв і знову вирушив в дорогу. На вулиці стемніло.
Оскільки вантаж було доставлено, додому я не поспішав і їхав з помірною швидкістю. Раптом на зупинці я побачив молоду дівчину років 16-ти з однорічною дитиною. Мені стало їх шкода, адже на вулиці почався дощ. Та й ми з дружиною давно мріємо про нащадків, але все ніяк не виходить. А тут діти на холоді сидять посеред ночі. Вирішив зупинитися.
– Привіт, а чому ви тут самі? – поцікавився я.
– Нам немає куди йти, – відповіла дівчина.
– Тобто? – не зрозумів я.
– Наші батьки вигнали нас з дому. Кажуть, що ми забагато їмо і їм не вистачає грошей на горілку…
– А інші родичі є? Бабусі чи дідусі?
– Нікого немає, – сумно відказала дівчинка.
– А тебе як звати? – далі продовжував я.
– Марія, а це мій братик – Вітя.
– Ви голодні?
– Дуже, – зізналася вона.
– Тоді залазьте в машину. Зупинимося біля найближчого кафе і я вам їсти куплю, – запропонував я.
Діти сіли в фуру. Всю дорогу я думав про те, який несправедливий світ. Цих дітей батьки викинули на вулицю, а ми з дружиною не можемо дочекатися на омріяного синочка…
Зрештою ми під’їхали біля цілодобової столової, де я взяв братику й сестричці борщ, картопляне пюре з котлетою та салатом. Порції були великі, але дітвора виїла все до останньої ложки. А що тепер з ними робити?
– Давайте переночуємо у місцевому готелі, а вранці я викличу службу опіки і ми розберемося, як вчинити далі. Гаразд? – запропонував я.
Марія погодилася, але на обличчі у неї з’явилася тривога.
Я відправив дітей в номер, а сам пішов в кабіну машини. Подзвонив дружині і розповів їй про свої пригоди. Мабуть, цієї ночі ми обоє не могли спокійно спати. Адже вона у мене також дуже милосердна та співчутлива жінка. І мене цілу ніч снилися величі оченята Вітька.
Як тільки зійшло сонце, я вирішив провідати дітей. Стукаю у двері кімнати, а мені ніхто не відповідає. Заходжу всередину і бачу, що Марії там немає, а на ліжку сидить самотній заплаканий хлопчик. Озирнувся навколо, а від дівчини немає й сліду. Натомість на столі стояла записка.
– Дядьку Андрію, вибачте мені, але я мушу вам зізнатися, що Вітя – мій син, а не брат. Батьки змушували мене спати за гроші з дорослими чоловіками і я завагітніла в 15 років, а народила в 16. Я не готова виховати цю дитину, тому можете зробити з нею, що забажаєте: чи в дитячий будинок віддати, чи собі залишити.
Від прочитаного я втратив дар мови. Вирішив все ж телефонувати в опіку та поліцію. Спеціальні служби відшукали родину хлопчика. Його бабуся з дідусем спали після чергової п’янки, а Марії не було вдома. Тоді люди з соціальної служби пообіцяли мені, що розберуться з цією ситуацією і потягнулися до Віті, який увесь цей час був у мене на руках. Хлопчик почав гірко плакати, а коли я зазирнув у його перелякані очі, то прийняв найважливіше рішення в житті.
Додому я повертався з сином. Згодом ми оформили усі потрібні документи. Жінка плакала від щастя, а через три роки воно примножилося. У нас народилася донечка Софія. Зараз я хочу подякувати Марії за чудового сина і щасливу сім’ю…
А вас розчулила ця історія?
