Ми з чоловіком розлучилися 7 років тому. На той момент мені був 41 рік, але лише після розставання я знову відчула смак життя. До цього я існувала виключно заради сім’ї й чоловіка.
Три роки тому ми з подругою наважилися зайнятися власною справою і відкрили свій косметологічний салон. Зараз він приносить нам непоганий прибуток. Початковий капітал я отримала від продажу трикімнатної квартири, в якій ми жили з чоловіком. А іншу частину грошей витратила на сучасне однокімнатне житло.
Моя дочка вийшла заміж і перебрала в село до чоловіка. Надя з Романом зробили ремонт в старому будинку і почали жити спокійним сімейним життям. Дочка викладає в сільській школі англійську мову, а зять проводить інтернет. Одним словом, щасливе подружжя.
І тут ці новини, як грім серед ясного неба…
Я часто їжджу у різноманітні відрядження. Косметологічна справа потребує постійного розвитку та вдосконалення.
Весною я була в Празі. Це було чудово. Там я зустріла нашого земляка. Між нами одразу спалахнуло полум’я. Ми провели разом одну ніч і розлучилися назавжди, бо стосунки на відстані не для мене.
Однак доля внесла свої корективи.
Згодом я дізналася, що завагітніла. Шок змінився прийняттям ситуації.
Порадилася з лікарем і вирішила народжувати. Подальший план швидко сформувався у моїй голові.
Я вже точно знала, що робити з немовлям. У Наді й Романа вже три роки немає власних дітей…
Тож я запропонувала їм піти на цю авантюру:
– Надю, візьміть цю дитину до себе! Мені не вийде виховати її як годиться. Вік не той і сил немає. Ну ти сама розумієш. Я можу поговорити з Романом, якщо треба…
Зранку пара подзвонила, щоб поділитися своїм рішенням. Вони погодилися за умови, що я ніколи нікому не розкажу про цю таємницю.
Тож я все влаштувала і ми зробили так, щоб оточуючі нічого не запідозрили.
З того часу пройшло чотири роки.
Кожних вихідних і на свята я приїжджаю в гості до Софійки й її піврічного братика Богданчика.
Я щаслива, що маю таку сім’ю. І в особистому житті теж все гаразд. Декілька місяців тому я познайомилася з Олегом. Ми з ним добре ладнаємо.
Однак інколи стає так сумно і хочеться гірко плакати. Та я пам’ятаю про свою обіцянку і несу цей важкий хрест…
А що ви думаєте про вчинок жінки?
