Мені знову наснився цей набридливий кошмар. На очах були сльози, серце вилітало з грудей. От уже сім років як я майже щоночі так прокидаюсь. Це мене мучила совість за мій бездушний вчинок. Як спокутувати свою вину я не знав. Тільки закриваю очі – бачу той січневий вечір. І мене накриває злість, втома, я знову кричу, і знову хапаю її за волосся… Я виштовхував дівчинку на вулицю прямо в руки загибелі. В такі моменти в голові прояснювалось? і я розумів, що мені вже не буде прощення.
Антоніна була моєю дружиною сім років тому. Жила вона біля моїх батьків, коли ми познайомились ближче – була вже розлучена. У першому шлюбі щасливою так і не змогла стати.
Назад в село поверталась вона вже з восьмирічною донькою від колишнього чоловіка. Дитина мене не злякала, бо стосункам це не заважало. До пори, до часу. Як тільки ми з’їхались, я зненавидів цю дівчину. Вона була, як-то кажуть, тугуватою, і на лице не дуже. Тільки волосся було рівне, гарне, кольору стиглої пшениці.
Тоня поїхала до матері, я лишився з Катею, дочкою. Слово за слово і я не витримав. Схопив її за шкірки і виштовхав на вулицю. А січень – холодний місяць, справжня зима. Пройшла година. Дівчинка в будинок не поверталась, а я і не кликав. Коли злість пройшла, хотів повернути її назад у дім. Але вона десь поділась. Я просто не міг її знайти.
Це вдалось зробити аж через три дні. Поліцейські знайшли її в полі. Кажуть, до смерті замерзла. Зараз думаю: “Що ж їй треба було на тому полі? Та ще й взимку”.
Антоніна подала на розлучення. Не змогла мені пробачити. Я і сам собі пробачити не можу. З того самого дня моя ж совість мене з’їдає, караючи жахливими снами.
Всі ці роки я хотів одного: спокутувати вину і звільнити голову від думок. На вулиці знову січень, вночі знову мучили жахи. Я їхав з роботи, було вже дуже пізно і темно. Майже під колеса моєї машини вибіг хтось зовсім маленький. Я встиг натиснути на гальма. З очей покотились сльози: на мить здалось, що на мене дивиться Катя. Взяв себе в руки і запропонував дівчинці підвезти її додому. Вона мені повірила, але додому їхати не захотіла. Там чекали лише залежні батьки, знущання і бідність.
Це був знак, якого я дуже довго чекав. З часом я вдочерив дівчинку та забрав до себе жити. У нас усе добре, ставиться вона до мене як до рідного.
Я знаю, що нічого не виправдає мій вчинок і мені немає прощення. Та все ж нічні жахи відступили. Тепер я можу спати.
Але чи буде так завжди? І чи зможу я далі з цим жити?
Як вважаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
