– Я вирішив зробити тобі подарунок, – Іван кинув ключі на тумбу. – Збирайся. Сьома, ресторан. Христина завмерла з феном у руці. – Ти? – А що, не схожий на людину, яка може запросити дружину в ресторан?

– Я вирішив зробити тобі подарунок, – Іван кинув ключі на тумбу. – Збирайся. Сьома, ресторан.

Христина завмерла з феном у руці.

– Ти?

– А що, не схожий на людину, яка може запросити дружину в ресторан?

– Схожий. На людину, яка потім тиждень буде згадувати ціну салату.

– От і не псуй вечір наперед.

Вона все ж нафарбувалася, вдягла чорну сукню, яку берегла "на щось нормальне", і дорогою в таксі кілька разів косилася на нього.

– Іване, точно все нормально?

– Христино, замовляй, що хочеш. Хоч раз не рахуй.

В ресторані вона перегортала меню довше, ніж треба.

– Тут ціни, як за оренду пів квартири.

– Ну то не орендуй, їж.

– Я серйозно.

– І я серйозно. Що хочеш.

Коли підійшов офіціант, Христина замовила закуску, пасту, стейк, десерт і келих вина.

– Вам? – повернувся офіціант до Івана.

– Мінералку.

Христина підняла очі.

– Все?

– Я ситий.

– Ти до ресторану прийшов дивитися, як я їм?

– Тобі ж казав: подарунок тобі.

Страви приносили одна за одною. Іван сидів навпроти, дивився, як вона ріже стейк, і постукував пальцями по столу.

– Хоч спробуй, – тихо сказала Христина.

– Не хочу.

– Або не можеш?

– Їж уже.

Коли вона відклала виделку, Іван махнув офіціанту.

– Рахунок.

Офіціант поклав чек біля Христини.

Вона машинально посунула його Іванові.

Іван навіть не глянув.

– Карта ж у тебе.

– В сенсі?

– В прямому. Ти їла – ти й плати.

За сусіднім столиком жінка перестала говорити. Офіціант не відходив.

– Ти зараз жартуєш? – Христина витріщилась на нього.

– А що не так? Я тебе привів? Привів. Місце показав? Показав. Ти хотіла романтики – отримала. Я тут води на сорок гривень випив.

– Ти сказав "подарунок".

– Так і є. Не всі подарунки мають бути оплачені мною.

– Тобто ти спеціально привів мене в ресторан, знаючи, що платитиму я?

Іван знизав плечима.

– Я знаю, коли тобі приходить зарплата. Не драматизуй.

Христина зблідла.

– Ти перевірив, чи в мене є гроші?

– А я мав ризикувати? Ти ж любиш красиво жити за чужий рахунок.

Вона різко відсунула стілець.

– За чужий? Я тобі дружина.

– О, почалося. Коли треба платити – "я дружина". Коли вдома скинутись на комуналку – "в мене свої витрати".

Христина обернулася до офіціанта, який стояв із терміналом і з тим самим ввічливим обличчям, від якого тільки гірше.

– Проведіть.

Пікнуло. Сума списалась.

Іван встав.

– Ну от. Бачиш, нічого страшного. Навчишся читати підтекст, а не тільки меню.

– Ти жалюгідний.

– Ні. Я просто не спонсорую апетит, який з'являється тільки в чужій присутності.

Жінка за сусіднім столиком тихо видихнула: "Капець".

На виході Христина наздогнала його вже на сходах.

– Ти принизив мене публічно через гроші.

– Ні, – Іван застебнув куртку. – Я публічно показав, як виглядає людина, яка плутає "увагу" з "оплатою".

– Ти нормальний взагалі?

– А ти? За два роки хоч раз сама запропонувала заплатити, не чекаючи, що "чоловік має"?

Вона стиснула сумку так, що побіліли пальці.

– Бо ти сам весь час кричав, що в домі головний ти.

– Головний – не означає банкомат.

В таксі вони мовчали. Уже біля дому Христина першою влетіла в квартиру і скинула підбори в коридор.

– Все. З мене досить.

– Через вечерю? Серйозно?

– Через те, що ти зробив із цього виставу.

– Виставу? – Іван хмикнув. – Вистава – це коли доросла людина замовляє стейк, десерт і вино, навіть не спитавши, хто платить, бо "ну він же чоловік".

– Я питала! Тричі!

– І я тричі сказав: замовляй, що хочеш. Я не казав: "я плачу".

– Ти прекрасно розумів, як це звучить.

– А ти прекрасно розуміла, як тобі зручно це почути.

Вона підійшла майже впритул.

– Тобі подобається принижувати?

– Мені не подобається, коли рівність у жінки починається після зарплати, а закінчується біля рахунку.

Христина засміялась коротко, зло.

– Оце і є твоя правда? Заманити, перевірити, підловити?

– Краще так, ніж усе життя годувати людину, яка називає жадібністю будь-яку межу.

– Я подаю на розлучення.

Іван кілька секунд дивився на неї мовчки.

– Подавай.

– І цього разу сам за себе заплатиш.

– Без проблем, – сказав він. – Тільки каблучку перед тим зніми. Я ж її купував не для того, щоб ти в ній ішла ділити мої гроші.

Вона повільно стягнула каблучку, поклала йому в долоню й одразу відкрила банківський застосунок.

– Добре.

– Що "добре"?

Христина підняла на нього очі.

– Я щойно скасувала платіж за твою стоматологію. Завтра сам поясниш, чому тобі знову болить.

І в той самий момент у двері подзвонили. Іван глянув у вічко, завмер і тихо вилаявся.

– Хто там? – холодно спитала Христина.

Він не відповів.

За дверима жіночий голос сказав:

– Іване, відкрий. Я не одна. Мама теж прийшла. Нам треба поговорити про гроші.

Valera

Популярне