– Я вирішив зробити тобі подарунок, – Іван кинув ключі на тумбу. – Збирайся. Сьома, ресторан.
Христина завмерла з феном у руці.
– Ти?
– А що, не схожий на людину, яка може запросити дружину в ресторан?
– Схожий. На людину, яка потім тиждень буде згадувати ціну салату.
– От і не псуй вечір наперед.
Вона все ж нафарбувалася, вдягла чорну сукню, яку берегла "на щось нормальне", і дорогою в таксі кілька разів косилася на нього.
– Іване, точно все нормально?
– Христино, замовляй, що хочеш. Хоч раз не рахуй.
В ресторані вона перегортала меню довше, ніж треба.
– Тут ціни, як за оренду пів квартири.
– Ну то не орендуй, їж.
– Я серйозно.
– І я серйозно. Що хочеш.
Коли підійшов офіціант, Христина замовила закуску, пасту, стейк, десерт і келих вина.
– Вам? – повернувся офіціант до Івана.
– Мінералку.
Христина підняла очі.
– Все?
– Я ситий.
– Ти до ресторану прийшов дивитися, як я їм?
– Тобі ж казав: подарунок тобі.
Страви приносили одна за одною. Іван сидів навпроти, дивився, як вона ріже стейк, і постукував пальцями по столу.
– Хоч спробуй, – тихо сказала Христина.
– Не хочу.
– Або не можеш?
– Їж уже.
Коли вона відклала виделку, Іван махнув офіціанту.
– Рахунок.
Офіціант поклав чек біля Христини.
Вона машинально посунула його Іванові.
Іван навіть не глянув.
– Карта ж у тебе.
– В сенсі?
– В прямому. Ти їла – ти й плати.
За сусіднім столиком жінка перестала говорити. Офіціант не відходив.
– Ти зараз жартуєш? – Христина витріщилась на нього.
– А що не так? Я тебе привів? Привів. Місце показав? Показав. Ти хотіла романтики – отримала. Я тут води на сорок гривень випив.
– Ти сказав "подарунок".
– Так і є. Не всі подарунки мають бути оплачені мною.
– Тобто ти спеціально привів мене в ресторан, знаючи, що платитиму я?
Іван знизав плечима.
– Я знаю, коли тобі приходить зарплата. Не драматизуй.
Христина зблідла.
– Ти перевірив, чи в мене є гроші?
– А я мав ризикувати? Ти ж любиш красиво жити за чужий рахунок.
Вона різко відсунула стілець.
– За чужий? Я тобі дружина.
– О, почалося. Коли треба платити – "я дружина". Коли вдома скинутись на комуналку – "в мене свої витрати".
Христина обернулася до офіціанта, який стояв із терміналом і з тим самим ввічливим обличчям, від якого тільки гірше.
– Проведіть.
Пікнуло. Сума списалась.
Іван встав.
– Ну от. Бачиш, нічого страшного. Навчишся читати підтекст, а не тільки меню.
– Ти жалюгідний.
– Ні. Я просто не спонсорую апетит, який з'являється тільки в чужій присутності.
Жінка за сусіднім столиком тихо видихнула: "Капець".
На виході Христина наздогнала його вже на сходах.
– Ти принизив мене публічно через гроші.
– Ні, – Іван застебнув куртку. – Я публічно показав, як виглядає людина, яка плутає "увагу" з "оплатою".
– Ти нормальний взагалі?
– А ти? За два роки хоч раз сама запропонувала заплатити, не чекаючи, що "чоловік має"?
Вона стиснула сумку так, що побіліли пальці.
– Бо ти сам весь час кричав, що в домі головний ти.
– Головний – не означає банкомат.
В таксі вони мовчали. Уже біля дому Христина першою влетіла в квартиру і скинула підбори в коридор.
– Все. З мене досить.
– Через вечерю? Серйозно?
– Через те, що ти зробив із цього виставу.
– Виставу? – Іван хмикнув. – Вистава – це коли доросла людина замовляє стейк, десерт і вино, навіть не спитавши, хто платить, бо "ну він же чоловік".
– Я питала! Тричі!
– І я тричі сказав: замовляй, що хочеш. Я не казав: "я плачу".
– Ти прекрасно розумів, як це звучить.
– А ти прекрасно розуміла, як тобі зручно це почути.
Вона підійшла майже впритул.
– Тобі подобається принижувати?
– Мені не подобається, коли рівність у жінки починається після зарплати, а закінчується біля рахунку.
Христина засміялась коротко, зло.
– Оце і є твоя правда? Заманити, перевірити, підловити?
– Краще так, ніж усе життя годувати людину, яка називає жадібністю будь-яку межу.
– Я подаю на розлучення.
Іван кілька секунд дивився на неї мовчки.
– Подавай.
– І цього разу сам за себе заплатиш.
– Без проблем, – сказав він. – Тільки каблучку перед тим зніми. Я ж її купував не для того, щоб ти в ній ішла ділити мої гроші.
Вона повільно стягнула каблучку, поклала йому в долоню й одразу відкрила банківський застосунок.
– Добре.
– Що "добре"?
Христина підняла на нього очі.
– Я щойно скасувала платіж за твою стоматологію. Завтра сам поясниш, чому тобі знову болить.
І в той самий момент у двері подзвонили. Іван глянув у вічко, завмер і тихо вилаявся.
– Хто там? – холодно спитала Христина.
Він не відповів.
За дверима жіночий голос сказав:
– Іване, відкрий. Я не одна. Мама теж прийшла. Нам треба поговорити про гроші.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
