– Список готовий, – Петро Миколайович поклав папку на стіл. – Двадцять три людини.
– Мало, – сказав Валерій Іванович. – Ріж тих, хто хворіє, запізнюється і просить "увійти в становище". Фірма не богадільня.
– Там Світлана. У неї мати лежача.
– От хай доглядає матір вдома. Я не зобов'язаний оплачувати чужу совість.
Петро Миколайович стиснув щелепу:
– А премію собі ви теж "через кризу" виписали?
Валерій підвів очі:
– Я тут не за співчуття сиджу. Я гроші вожу. І поки я приходжу першим і йду останнім – мені не соромно.
– Учора ви о пів на шосту поїхали в ресторан.
– А ти, Петре Миколайовичу, давно кадровик чи профспілка?
Той мовчки забрав руки зі столу.
– І ще, – кинув Валерій. – Заміни "скорочення" на "оптимізація". Люди люблять красиві слова, коли їх викидають.
***
– Твої батьки дзвонили, – сказала Олена на кухні. – Тато знову впав. Треба поїхати.
– Я їм гроші скидав.
– Їм не картка потрібна.
– Всім завжди "не гроші потрібні". А як доходить до ліків – чомусь потрібні саме гроші.
– Ти три місяці до них не їздив.
– А твоїх я, значить, теж маю возити?
Олена різко поставила тарілку:
– Мої хоча б не дзвонять і не просять.
– Бо їм є кому подати води. А мої що? Сидять і чекають, поки я буду розважати їх старість?
– Слухай себе. Ти зараз серйозно?
Валерій пирхнув:
– Старість – це не подвиг. Це рахунок, який рано чи пізно виставлять дітям.
– І ти дуже стараєшся, щоб твої діти потім тобі нічого не були винні.
Він узяв ключі:
– Антону й Микиті теж передай: якщо в них є час на телефони, то влітку поїдуть копати город до діда. Хай вчаться, що родина – це не тільки коли тобі на картку скинули.
– Ти сам востаннє коли там був?
Валерій уже з коридору відповів:
– Я хоча б не роблю з турботи дешевий спектакль.
***
Вранці він прокинувся від чужого хрипкого дихання.
Хотів підвестися – в коліні стрельнуло так, що він вилаявся.
У двері просунулась голова тещі.
– Прокинувся? Не вставай сам.
– Тетяно Андріївно, ви що тут робите?
– Олено! – крикнула вона в коридор. – Він знову не пам'ятає!
У кімнату зайшла Олена. Сива. З втомленим обличчям. З палицею в руках.
– Валерію, тримай.
Він засміявся:
– Де хлопці? Чого в школу не збираються?
Олена зблідла:
– Які хлопці? Антон у Польщі. Микита в Дніпрі. У них свої діти.
– Не бреши.
Він глянув у дзеркало – і вчепився в край тумби.
На нього дивився старий.
– Ні.
– Валерію…
– НІ.
Він зробив крок, нога підкосилася, і Олена встигла підхопити його під пахву.
Він відштовхнув її:
– Не чіпай!
Олена відступила, як від чужого.
– Ти не дзвонив їм два тижні, – тихо сказала вона. – А тепер кричиш, що вони забули?
– Діти повинні пам'ятати батьків, навіть якщо батьки мовчать.
– А батьки повинні пам'ятати, що любов не переказується на картку.
Він хотів щось сказати – і провалився в темряву.
***
– Валерію, вставай, ти проспав.
Він сів різко. Молоде тіло. Ніякої палки. Ніякого болю.
У дверях стояла Олена. Молода. У халаті. Жива, свіжа, сердита.
– Надішли хлопцям гроші на обіди. І, будь ласка, не кричи зранку.
Валерій дивився на неї так довго, що вона насупилась:
– Що?
Він підійшов, обійняв її так, що вона аж засміялась:
– Та що з тобою?
– Де хлопці?
– У кімнаті. Знову збираються вічність.
Він розчахнув двері дитячої:
– Телефони на стіл. На вихідних їдемо до діда з бабою.
– Тату, я домовився, – буркнув Антон, не відриваючись від екрана.
– Скасуєш.
– Чого це? – Микита навіть не підвів очей.
Валерій вирвав телефон з рук старшого.
– Бо поки в них ноги ходять, ви поїдете самі. Щоб потім не вдавати сиріт на похороні.
Антон підскочив:
– Віддай!
– Сядь.
Олена стала в дверях:
– Не починай.
– Саме зараз і почну, – сказав Валерій. – Бо в цій хаті всі навчилися любити грошима. Досить.
Антон дивився зло:
– А ти сам коли їх бачив, тату?
Тиша стала липкою.
Валерій повільно поклав телефон на стіл.
– У неділю поїдемо всі.
– Я не поїду, – відрізав Антон.
– Поїдеш.
– Ти мені хто, диспетчер?
– Поки я тебе годую – так.
Олена різко:
– Досить. Не смій так із ним.
– А як? Як із дорослим? То хай поводиться як дорослий.
Микита тихо сказав:
– Ти вчора казав, що дідові теж "нічого нас тероризувати".
Валерій перевів погляд на молодшого. На секунду в кімнаті стало зовсім тихо.
– Значить, запам'ятали, – сказав він. – Ну то сьогодні запам'ятайте й інше.
***
– Підвищення? – Ірина Олександрівна мало не розсміялась. – Коли касовий розрив?
– Саме тому.
– Ви вчора казали звільнити всіх "слабких".
– Сьогодні кажу інакше.
Петро Миколайович сидів навпроти і мовчав.
– Так, – Валерій відсунув папку зі скороченням. – Світлані – гнучкий графік. Хто тягне роботу – підняти оклади. Хто роками тут іще не зламався – утримати.
Ірина схрестила руки:
– А молодим що сказати? Що треба народити хвору матір, щоб отримати бонус?
– Скажіть, що компанія – не концтабір.
– А вчора була?
– Учора я був ідіотом.
Петро Миколайович уперше підняв на нього очі:
– Тверезим ідіотом чи зручним?
Валерій усміхнувся криво:
– А це вже, Петре Миколайовичу, для мемуарів.
***
У неділю в селі за столом сиділи всі: його батьки, теща, тесть, Олена, хлопці.
Тесть важко підвівся по воду, Валерій забрав у нього графин:
– Сидіть.
Батько пирхнув:
– О, диви. Згадав, де хвіртка.
Мати одразу підхопила:
– Не чіпай хлопця, приїхав же.
– Приїхав, бо щось треба, – буркнув батько.
Антон посміхнувся криво:
– Це у нас сімейне.
Олена штовхнула його ліктем:
– Замовкни.
– А що? – не здався Антон. – Йому можна роками не їздити, а я один раз відмовився – вже "сирота на похороні".
Мати Валерія ображено глянула на онука:
– Оце виховання.
Антон підвівся:
– А яке? Чесне? То давайте чесно. Ви згадуєте про "родину", коли треба копати, носити, платити й слухати докори.
– Сядь, – тихо сказав Валерій.
– Ні. Ти ж сам любиш правду. Давай правду. Ти не їздив до них, бо тобі було нудно. А тепер вирішив зробити з нас хороших дітей, щоб самому не виглядати поганим сином.
За столом ніхто не дихав.
Олена прошепотіла:
– Антоне, досить.
Але Валерій уже встав.
– Знаєш, яка правда, синку? – сказав він так спокійно, що стало ще гірше. – Доки батьки сильні – діти кричать про свободу. Коли батьки слабшають – ті самі діти раптом згадують про кордони, токсичність і "я вам нічого не винен".
Теща опустила очі.
Олена зблідла:
– Валерію…
Він не зупинився:
– Найзручніша жорстокість – це назвати байдужість особистими межами.
– А найзручніше лицемірство, – відрізав Антон, – це старіти й раптом вимагати від дітей ту любов, якої сам не давав.
Микита сидів, втупившись у стіл.
Батько Валерія грюкнув кулаком:
– Оце вже занадто.
Мати заплакала:
– При дітях… при всіх…
Олена встала між ними:
– Обоє замовкли. Негайно.
Валерій глянув на сина:
– Вибачся перед бабусею.
– А ти перед своїм батьком вибачався хоч раз?
І саме тоді тесть, який досі мовчав, хрипко сказав:
– Не чіпайте хлопця. Він сказав те, що всі тут ковтали роками.
Тепер уже всі повернулись до нього.
Тесть поставив склянку на стіл:
– Просто одні мають вік як індульгенцію, а інші – молодість як привід втекти.
Ніхто не знайшовся що сказати.
Антон відсунув стілець.
– Я поїхав.
– Сядь, – сказала Олена.
– Ні, мам. Якщо це "родина", то тут люблять тільки боргами.
Валерій схопив його за плече.
Антон скинув руку:
– Не торкайся.
І тоді Валерій при всіх дав йому ляпаса.
Звук був короткий. Огидний. Остаточний.
Мати ахнула. Теща підвелась. Микита завмер. Олена дивилась на чоловіка так, ніби вперше його побачила.
Антон притис долоню до щоки й усміхнувся.
– О. Оце вже чесно, тату.
Він дістав телефон, набрав щось і, не відводячи очей від Валерія, сказав:
– Алло, таксі? Заберіть мене звідси. І ще одне місце буде.
Усі перевели погляд на Олену.
Вона повільно зняла фартух, поклала його на спинку стільця і сказала:
– Я поїду з ним. А ви тут далі вирішуйте, хто кому що винен.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
