– Юлю, дай-но сюди телефон. Дівчинка притиснула трубку до грудей і глянула на Марію Петрівну. Та стояла на ґанку з порожнім відром і так уперто не кліпала, що все стало ясно без слів.

– Юлю, дай-но сюди телефон.

Дівчинка притиснула трубку до грудей і глянула на Марію Петрівну. Та стояла на ґанку з порожнім відром і так уперто не кліпала, що все стало ясно без слів.

Дмитро повільно взяв телефон у дитини, перевернув, провів пальцем по збитому кутку.

– Мамо. Це ж твій.

За парканом уже стирчали Люда й Тамара Іванівна. У селі новини не ходили – бігали.

Марія Петрівна поставила відро.

– То й що? Дитині потрібніше.

– Я тобі його купував.

– А ти збіднів?

Юля злякано переводила очі з нього на матір. Люда вже лізла голосом поперед себе:

– Та що ти до дитини причепився? Подарувала й подарувала. Не чужим же людям.

Дмитро глянув на Люду.

– Не чужим? Ви мені хто?

– Сусіди. Люди, між іншим. Не всі ж у місто втекли й забули, звідки вилізли.

Марія Петрівна різко перебила:

– Все, досить. Юлю, йди додому.

Дівчинка шмигнула за хвіртку. Телефон залишився в руках у Дмитра.

Він обернувся до матері:

– Ти хоча б сказати могла?

– Що сказати? Що в однієї дитини нові кросівки щомісяця, а в іншої кнопковий мотлох? Я не питатиму в тебе дозволу на людяність.

– Людяність – це коли своїм віддаєш. А не коли з мене робиш дурня.

– Ой, не вмирай. Один телефон.

Вона сказала це так, ніби йшлося не про телефон, а про ложку цукру.

Дмитро подивився на жінок за парканом. Вони вже не ховали очей. Вони чекали.

– Забери, – кинув він телефон на лавку. – Але ще раз таке зробиш – більше нічого не привезу.

Люда хмикнула:

– Бач, який пан образився.

Марія Петрівна промовчала. І саме це його розлютило найбільше: ні сорому, ні пояснень. Наче він і справді перебільшує.

Через два тижні вона сама подзвонила.

– Сину, серце щось чудить. Лікар виписав таблетки. Дорогі.

– Я приїду.

– Не треба. Гроші скинь, та й усе.

Він скинув. Більше, ніж просила. Увечері сам зірвався з міста – стривожився. А мати стояла біля хвіртки з рум'яними щоками й відром вишень.

– Де ліки?

– Які ліки?

– Ті, від яких у тебе серце "чудить".

Вона на секунду збилася, але тут же відмахнулася:

– Завтра куплю.

Наступного ранку він побачив біля магазину Тамариного сина Сергія. Той, учора ще в дірявих кедах, сьогодні крутив у руках новенькі навушники й курив.

– О, Дмитре, спасибі вашій мамі, виручила по-людськи, – засміявся він. – А то мене б порвали.

– Хто?

– Та яке твоє діло.

Поруч стояла Тамара Іванівна й одразу закрила йому рота:

– Мовчи, дурний.

Дмитро нічого не сказав. Просто повернувся додому.

Марія Петрівна місила тісто.

– Гроші на ліки де?

– Там, де треба.

– У Тамариного п'яниці в кишені?

Вона різко випросталась.

– Не смій. У нього проблеми.

– У нього не проблеми. У нього горло під горілку широке.

– А в тебе серце вузьке, от що. Хлопця могли покалічити.

– А мене можна? Мною можна дірки латати? Сказала "на серце" – віддала алкашу. Нормально?

Вона витерла руки об фартух.

– Він теж чиясь дитина.

– А я тобі хто? Банкомат з апетитом?

Марія Петрівна зблідла.

– Не кричи на матір.

– Не бреши синові.

Вона тоді заплакала. Не театрально – зло, сухо.

– Зовсім гроші тебе зіпсували. Я думала, в місті ти став розумніший. А ти просто став дорожчий.

Він поїхав, грюкнувши хвірткою так, що сусідський пес завив.

За тиждень у Марії Петрівни був день народження. Вона сама покликала піввулиці: "Син приїде". У дворі поставили два столи, винесли салати, курку, домашню наливку. Люди сіли ще до того, як Дмитро звернув з траси.

Він приїхав на чорному позашляховику, дістав з багажника коробки: мультиварка, плед, пакети з продуктами. На лавці одразу заворушилися.

– Оце син, – голосно сказала Люда, щоб усі чули. – Не те що в когось.

– Та Марії Петрівні гріх жалітися, – підхопила Тамара. – Такий син матір не забуде. Не відмовить, якщо що.

Оце "якщо що" зависло над столом, як муха над борщем.

Дмитро поставив коробки на ґанок.

– З днем народження, мамо.

Вона поцілувала його в щоку, але не відпустила.

– Дмитрику, раз уже всі зібралися… Там у Люди дах тече. Юля вчитись хоче, їй би ноутбук. У Тамари знов біда. Ти ж допоможеш? Тут же свої.

За столом раптом стало дуже тихо. Навіть ложки перестали цокати.

Дмитро повільно подивився на матір.

– Тобто ти мене для цього кликала?

– А для чого ще кликати сина? Щоб люди добрим словом згадали, що ти не зачерствів.

– Добрим словом?

Люда випрямилась.

– А що тут такого? Якщо маєш – допоможи. Тебе ж усім селом колись в люди виштовхували.

– Та-а-ак, – протягнула Тамара. – І зошити тобі давали, і картоплю, і в місто збирали.

Марія Петрівна вже відчула опору й додала:

– Чуєш? Не я одна пам'ятаю. Тітка Олена тобі коліно перев'язувала, дядько Микола з математикою сидів, хрещений сумку купив. Не чужі люди. Ти на них виріс.

Дмитро посміхнувся. Так посміхаються перед тим, як ріжуть.

– Один раз допомогти – це підтримка. А зробити з цього довічний абонемент – це вже не доброта.

– Ой, почалося, – буркнула Люда.

І тут він сказав уже не матері – всім:

– Чужими грошима дуже легко бути святою.

Столи завмерли.

У Марії Петрівни сіпнулась щока.

– Це ти мені?

– Тобі. Бо телефон, який я купив тобі, у твоєї сусідкиної дитини. Гроші "на серце" – у Сергія, щоб його не побили за борги. Сарафан, який я привіз тобі, носить Люда. А тепер ти ще й посадила мене перед людьми, щоб я не зміг відмовити, бо соромно. Гарно придумано.

– Замовкни, – прошипіла вона.

– Ні. Досить. Якщо комусь потрібна допомога – говоріть прямо. Не через мамині сльози й байки про таблетки.

Тамара Іванівна скочила.

– Ти на що натякаєш?

– На те, що "біда" у вас закінчується там, де починається пляшка вашого сина.

– Ах ти ж…

Марія Петрівна вдарила долонею по столу так, що підстрибнули келишки.

– Не смій принижувати людей у моєму дворі!

– А ти не смій торгувати мною в своєму дворі.

– Я тобою не торгую!

– Та невже? "Син приїде". "Син не відмовить". "Син винен селу". Я що, пам'ятник вашій вдячності?

Люда пирхнула:

– Ой, який ніжний. Мати попросила – вже трагедія.

Дмитро повернувся до неї:

– А вам зручно, правда? Коли не ви просите – а мама за вас. Можна стояти поряд і робити вигляд, що це не випрошування, а "по-людськи".

Люда почервоніла.

– У мене дитина!

– А в мами хто? Запасний гаманець?

Марія Петрівна встала. Вона була невисока, суха, але в ту хвилину здавалася більшою за всіх за столом.

– Так, мені соромно. Не за те, що я людям віддавала. За те, що виростила чоловіка, який рахує добро по чеках.

– А мені соромно, що моя мати бреше мені про серце, щоб розрахуватись за чужого п'яницю.

У дворі стало так тихо, що чути було, як десь за хатою дзенькнула відерна ручка.

Юля сиділа на краєчку лавки з тим самим телефоном і дивилась у тарілку.

Марія Петрівна побачила її, побачила Люду, Тамару, обличчя людей, які ще хвилину тому підтримували її, а тепер сиділи й уникали дивитися в очі. Вона ковтнула повітря, наче подавилась.

Дмитро дістав з кишені конверт і поклав на стіл.

– Тут гроші. На тебе. Особисто на тебе. Я оплачу лікаря, куплю ліки, привезу продукти. Напряму. Але готівки тобі більше не дам. Бо я не збираюсь фінансувати чуже нахабство під вивіскою твоєї доброти.

– Забери, – тихо сказала вона.

– Ні. Це твій день народження.

– Я сказала: забери.

– А я сказав: вистачить брехні.

Він розвернувся до машини.

І саме тоді Марія Петрівна різко простягнула руку до Юлі.

– Телефон сюди.

Усі здригнулися. Дівчинка підняла очі, не зрозуміла.

– Маріє Петрівно… – пискнула Люда.

– Сюди, я сказала.

Юля повільно поклала телефон їй у долоню.

– Ви що робите? – Люда вже мало не кричала. – Це ж дитина!

Марія Петрівна глянула на неї так, що та осіклась.

– Коли брати – то "не чужі". А як віддати – одразу "дитина"? Зручно.

Потім вона повернулась до Тамари:

– І ті гроші теж повернеш. Хоч по сто гривень. Бо виходить, я не добра була. Я просто чужим сином прикривалась.

Тамара спалахнула:

– Та ти сама дала!

– Бо дурна була.

Дмитро завмер біля відчинених дверцят машини. Ніхто не рухався.

Марія Петрівна поклала телефон поверх конверта з грошима і підсунула все це до краю столу.

– Забирай, Дмитре. І подарунки свої теж. Не хочу більше бути доброю твоїми руками.

Він дивився на неї кілька секунд, потім повільно зачинив багажник.

– Добре, – сказав він. – Тільки коли завтра вони знов прийдуть не до тебе, а до моїх грошей – не дзвони.

– А ти коли знов згадаєш, що в тебе є мати, – відповіла вона, – теж спочатку подумай, кому саме ти хочеш допомогти: мені чи своїй образі.

Він сів у машину.

Люда раптом схопила телефон зі столу й сунула назад доньці.

– Не дам! Раз подарували – все!

Марія Петрівна перехопила її зап'ясток.

Машина ще не встигла виїхати з двору, а за спиною Дмитра вже гриміла нова сварка.

Valera

Популярне