– Юлю, дай-но сюди телефон.
Дівчинка притиснула трубку до грудей і глянула на Марію Петрівну. Та стояла на ґанку з порожнім відром і так уперто не кліпала, що все стало ясно без слів.
Дмитро повільно взяв телефон у дитини, перевернув, провів пальцем по збитому кутку.
– Мамо. Це ж твій.
За парканом уже стирчали Люда й Тамара Іванівна. У селі новини не ходили – бігали.
Марія Петрівна поставила відро.
– То й що? Дитині потрібніше.
– Я тобі його купував.
– А ти збіднів?
Юля злякано переводила очі з нього на матір. Люда вже лізла голосом поперед себе:
– Та що ти до дитини причепився? Подарувала й подарувала. Не чужим же людям.
Дмитро глянув на Люду.
– Не чужим? Ви мені хто?
– Сусіди. Люди, між іншим. Не всі ж у місто втекли й забули, звідки вилізли.
Марія Петрівна різко перебила:
– Все, досить. Юлю, йди додому.
Дівчинка шмигнула за хвіртку. Телефон залишився в руках у Дмитра.
Він обернувся до матері:
– Ти хоча б сказати могла?
– Що сказати? Що в однієї дитини нові кросівки щомісяця, а в іншої кнопковий мотлох? Я не питатиму в тебе дозволу на людяність.
– Людяність – це коли своїм віддаєш. А не коли з мене робиш дурня.
– Ой, не вмирай. Один телефон.
Вона сказала це так, ніби йшлося не про телефон, а про ложку цукру.
Дмитро подивився на жінок за парканом. Вони вже не ховали очей. Вони чекали.
– Забери, – кинув він телефон на лавку. – Але ще раз таке зробиш – більше нічого не привезу.
Люда хмикнула:
– Бач, який пан образився.
Марія Петрівна промовчала. І саме це його розлютило найбільше: ні сорому, ні пояснень. Наче він і справді перебільшує.
Через два тижні вона сама подзвонила.
– Сину, серце щось чудить. Лікар виписав таблетки. Дорогі.
– Я приїду.
– Не треба. Гроші скинь, та й усе.
Він скинув. Більше, ніж просила. Увечері сам зірвався з міста – стривожився. А мати стояла біля хвіртки з рум'яними щоками й відром вишень.
– Де ліки?
– Які ліки?
– Ті, від яких у тебе серце "чудить".
Вона на секунду збилася, але тут же відмахнулася:
– Завтра куплю.
Наступного ранку він побачив біля магазину Тамариного сина Сергія. Той, учора ще в дірявих кедах, сьогодні крутив у руках новенькі навушники й курив.
– О, Дмитре, спасибі вашій мамі, виручила по-людськи, – засміявся він. – А то мене б порвали.
– Хто?
– Та яке твоє діло.
Поруч стояла Тамара Іванівна й одразу закрила йому рота:
– Мовчи, дурний.
Дмитро нічого не сказав. Просто повернувся додому.
Марія Петрівна місила тісто.
– Гроші на ліки де?
– Там, де треба.
– У Тамариного п'яниці в кишені?
Вона різко випросталась.
– Не смій. У нього проблеми.
– У нього не проблеми. У нього горло під горілку широке.
– А в тебе серце вузьке, от що. Хлопця могли покалічити.
– А мене можна? Мною можна дірки латати? Сказала "на серце" – віддала алкашу. Нормально?
Вона витерла руки об фартух.
– Він теж чиясь дитина.
– А я тобі хто? Банкомат з апетитом?
Марія Петрівна зблідла.
– Не кричи на матір.
– Не бреши синові.
Вона тоді заплакала. Не театрально – зло, сухо.
– Зовсім гроші тебе зіпсували. Я думала, в місті ти став розумніший. А ти просто став дорожчий.
Він поїхав, грюкнувши хвірткою так, що сусідський пес завив.
За тиждень у Марії Петрівни був день народження. Вона сама покликала піввулиці: "Син приїде". У дворі поставили два столи, винесли салати, курку, домашню наливку. Люди сіли ще до того, як Дмитро звернув з траси.
Він приїхав на чорному позашляховику, дістав з багажника коробки: мультиварка, плед, пакети з продуктами. На лавці одразу заворушилися.
– Оце син, – голосно сказала Люда, щоб усі чули. – Не те що в когось.
– Та Марії Петрівні гріх жалітися, – підхопила Тамара. – Такий син матір не забуде. Не відмовить, якщо що.
Оце "якщо що" зависло над столом, як муха над борщем.
Дмитро поставив коробки на ґанок.
– З днем народження, мамо.
Вона поцілувала його в щоку, але не відпустила.
– Дмитрику, раз уже всі зібралися… Там у Люди дах тече. Юля вчитись хоче, їй би ноутбук. У Тамари знов біда. Ти ж допоможеш? Тут же свої.
За столом раптом стало дуже тихо. Навіть ложки перестали цокати.
Дмитро повільно подивився на матір.
– Тобто ти мене для цього кликала?
– А для чого ще кликати сина? Щоб люди добрим словом згадали, що ти не зачерствів.
– Добрим словом?
Люда випрямилась.
– А що тут такого? Якщо маєш – допоможи. Тебе ж усім селом колись в люди виштовхували.
– Та-а-ак, – протягнула Тамара. – І зошити тобі давали, і картоплю, і в місто збирали.
Марія Петрівна вже відчула опору й додала:
– Чуєш? Не я одна пам'ятаю. Тітка Олена тобі коліно перев'язувала, дядько Микола з математикою сидів, хрещений сумку купив. Не чужі люди. Ти на них виріс.
Дмитро посміхнувся. Так посміхаються перед тим, як ріжуть.
– Один раз допомогти – це підтримка. А зробити з цього довічний абонемент – це вже не доброта.
– Ой, почалося, – буркнула Люда.
І тут він сказав уже не матері – всім:
– Чужими грошима дуже легко бути святою.
Столи завмерли.
У Марії Петрівни сіпнулась щока.
– Це ти мені?
– Тобі. Бо телефон, який я купив тобі, у твоєї сусідкиної дитини. Гроші "на серце" – у Сергія, щоб його не побили за борги. Сарафан, який я привіз тобі, носить Люда. А тепер ти ще й посадила мене перед людьми, щоб я не зміг відмовити, бо соромно. Гарно придумано.
– Замовкни, – прошипіла вона.
– Ні. Досить. Якщо комусь потрібна допомога – говоріть прямо. Не через мамині сльози й байки про таблетки.
Тамара Іванівна скочила.
– Ти на що натякаєш?
– На те, що "біда" у вас закінчується там, де починається пляшка вашого сина.
– Ах ти ж…
Марія Петрівна вдарила долонею по столу так, що підстрибнули келишки.
– Не смій принижувати людей у моєму дворі!
– А ти не смій торгувати мною в своєму дворі.
– Я тобою не торгую!
– Та невже? "Син приїде". "Син не відмовить". "Син винен селу". Я що, пам'ятник вашій вдячності?
Люда пирхнула:
– Ой, який ніжний. Мати попросила – вже трагедія.
Дмитро повернувся до неї:
– А вам зручно, правда? Коли не ви просите – а мама за вас. Можна стояти поряд і робити вигляд, що це не випрошування, а "по-людськи".
Люда почервоніла.
– У мене дитина!
– А в мами хто? Запасний гаманець?
Марія Петрівна встала. Вона була невисока, суха, але в ту хвилину здавалася більшою за всіх за столом.
– Так, мені соромно. Не за те, що я людям віддавала. За те, що виростила чоловіка, який рахує добро по чеках.
– А мені соромно, що моя мати бреше мені про серце, щоб розрахуватись за чужого п'яницю.
У дворі стало так тихо, що чути було, як десь за хатою дзенькнула відерна ручка.
Юля сиділа на краєчку лавки з тим самим телефоном і дивилась у тарілку.
Марія Петрівна побачила її, побачила Люду, Тамару, обличчя людей, які ще хвилину тому підтримували її, а тепер сиділи й уникали дивитися в очі. Вона ковтнула повітря, наче подавилась.
Дмитро дістав з кишені конверт і поклав на стіл.
– Тут гроші. На тебе. Особисто на тебе. Я оплачу лікаря, куплю ліки, привезу продукти. Напряму. Але готівки тобі більше не дам. Бо я не збираюсь фінансувати чуже нахабство під вивіскою твоєї доброти.
– Забери, – тихо сказала вона.
– Ні. Це твій день народження.
– Я сказала: забери.
– А я сказав: вистачить брехні.
Він розвернувся до машини.
І саме тоді Марія Петрівна різко простягнула руку до Юлі.
– Телефон сюди.
Усі здригнулися. Дівчинка підняла очі, не зрозуміла.
– Маріє Петрівно… – пискнула Люда.
– Сюди, я сказала.
Юля повільно поклала телефон їй у долоню.
– Ви що робите? – Люда вже мало не кричала. – Це ж дитина!
Марія Петрівна глянула на неї так, що та осіклась.
– Коли брати – то "не чужі". А як віддати – одразу "дитина"? Зручно.
Потім вона повернулась до Тамари:
– І ті гроші теж повернеш. Хоч по сто гривень. Бо виходить, я не добра була. Я просто чужим сином прикривалась.
Тамара спалахнула:
– Та ти сама дала!
– Бо дурна була.
Дмитро завмер біля відчинених дверцят машини. Ніхто не рухався.
Марія Петрівна поклала телефон поверх конверта з грошима і підсунула все це до краю столу.
– Забирай, Дмитре. І подарунки свої теж. Не хочу більше бути доброю твоїми руками.
Він дивився на неї кілька секунд, потім повільно зачинив багажник.
– Добре, – сказав він. – Тільки коли завтра вони знов прийдуть не до тебе, а до моїх грошей – не дзвони.
– А ти коли знов згадаєш, що в тебе є мати, – відповіла вона, – теж спочатку подумай, кому саме ти хочеш допомогти: мені чи своїй образі.
Він сів у машину.
Люда раптом схопила телефон зі столу й сунула назад доньці.
– Не дам! Раз подарували – все!
Марія Петрівна перехопила її зап'ясток.
Машина ще не встигла виїхати з двору, а за спиною Дмитра вже гриміла нова сварка.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
