Ніхто не хотів доглядати хвору лежачу бабусю. Родичі відвернулися. Мені довелося кинути роботу, аби бути поряд. Та коли її не стало, я дізналася про рідних те, що назавжди змінило наші стосунки.
Люди завжди попереджали мене, що треба бути обачною, бо я надто добра, цим можуть скористатися. Та я не вірила, була впевнена, що моє оточення, рідня — щирі і надійні друзі. І не дивно, адже найближчими були мої брати. Трійко рідних, які завжди мене, їхню сестричку, берегли.
Так ми і дружили все життя, вже дорослі зі своїми сім’ями і дітьми. Кожні гостини перетворювалися на велике тепле свято. Мій чоловік Михайло завжди захоплювався тим, яка в нас родина. У нього таких рідних не було.
Ще більше нас об’єднало горе, коли раптово не стало матері. Тим паче, що тато ще в дитинстві покинув нас. На щастя, жива ще була бабуся, та після смерті найріднішої вона важко захворіла — згодом перестала вставати з ліжка.
Спочатку ми домовилися провідувати її по черзі. Через вік старенька мала важкий характер, часто капризувала, була незадоволена. Братам не вистачало терпіння до неї, і я їх не можу судити. Вони наполягали, щоб ми її влаштували у будинок для літніх людей. Та я не могла собі цього уявити — всім відомо, що умови в таких закладах не найкращі.
Одного вечора я сіла поговорити з чоловіком. Просила забрати бабусю до нас. На диво, він все зрозумів і погодився.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Спершу нам було дуже важко. Старенька зовсім не могла встати з ліжка. Взяти доглядальницю ми не могли — з грошима зараз і так непросто. Думала, брати мені якоюсь копійкою поможуть, але де ж там! Вони образилися на мене за те, що я не прислухалася до їхньої поради.
Довелося кинути роботу, щоб весь час бути поруч. Останні два роки були найважчими. Доглядати лежачого складно, а ще й коли характер в людини не подарунок.
Одного разу вона попросила посидіти поруч і послухати її:
– Відчуваю, що мені вже недовго залишилося. Доню, я хочу, щоб ти знала, що я вас дуже люблю і ціную те, що лише ви не відвернулися від мене в біді. Пробач, що буваю різка, але я хочу вам віддячити.
Тоді вона сказала, що вже записала на мене свій будинок. Хоч він вже старенький, але знаходиться в центрі міста.
В мене був шок, адже ніколи не думала, що бабуся так розщедриться. Та й, зрештою, я доглядала за нею не заради хати, а просто тому, що вона рідна людина.
За місяць бабусі не стало. Нам ніхто не допоміг влаштувати похорон, все робили самі, оплачували теж з власної кишені. Тоді я й зрозуміла, що не відмовлятимуся від спадку. Хто, хто, а я на той будинок заслужила!
Та раптом мені почали телефонувати брати. Вимагали, щоб я продала нерухомість і поділилася з ними грошима. А з якого то дива?! Де вони були раніше?!
Я твердо вирішила залишити бабусин дім для своїх діток. То ж майже сімейна реліквія!
Жінка одного з братів була юристом, вона почала погрожувати судом. Пересварилися між собою і наші діти. Мого сина в школі цькували двоюрідні сестри. Вони говорили, страшні речі, начебто, ми примусили бабусю переписати хату. Це було жахливо!
На щастя, бабуся оформила заповіт, і суд нічого не дав. Та великих родинних свят вже не було.
Я втратила найближчих людей. І вже не знаю, чи колись покращаться наші відносини?
Чи може хтось порадити, як мені бути? Чи варто шукати примирення?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
