Олена вже двадцять років жила у шлюбі з Віктором. Дорослий син навчався в інституті. Вони жили одні. Вітя працював далекобійником, та рейси мав не часто. Коли залишався дома, мало не щодня запрошував товаришів на вечерю. Завжди в них привід знаходився: то свято, то іменини, то просто так.
Олена спершу мовчала, намагалася гарний стіл накрити, щоб усім догодити. Адже Віктор гарно заробляв, знайомі постійно на цьому наголошували. Вона ж, працюючи в міському архіві, мала копійки.
– Олено, накривай на стіл, друзі в дорозі! І щоб все було смачне! Сьогодні у Петра професійне свято, він напої принесе, тим не переймайся. Але збігай в магазин, купи оселедець, шпроти, сало!
Ці слова жінка почула, як тільки переступила поріг хати — з роботи ледве ноги приволочила, так втомилася.
– Дай хоч перевдягнуся і чаю вип’ю, сил нема!
– Нема коли! Вони вже їдуть!
Знесилена Олена не знала, що й казати. Всередині все кипіло, адже тільки вчора товариші сиділи до третьої ночі. А потім вона годину за ними прибирала. Коли ж просила чоловіка розійтися раніше, то він її мало не вдарив. І це було не вперше. Зранку побігла на роботу, а Віктор собі висипався досхочу.
Олена перевдягнулась та вибігла в магазин. Вже за пів години поралася на кухні. Нарізала салати, пекла м’ясо.
– Я ще голубців хочу. Ти їх сто років не готувала. Що не можеш накрутити, все ж для цього маєш? Лінива ти, завжди знав це, не стараєшся, як треба.
– Та як я їх тобі так швидко зроблю?! Це ж повно роботи!
– Щоб мені були голубці, я тобі кажу!
Суперечку перервав стукіт у двері. Вже припхалися товариші Віктора, всі веселі і нахабні.
– Давайте мені пакунки, я напої на стіл покладу, — сказала Олена. – А поки йдіть на балкон, покурити, я вам закуски і пиво винесу!
– Вітя, золота в тебе дружина! Моя б вже нас з хати випхала, ще й гроші забрала б! – зауважив Петро.
Чоловіки вийшли на балкон. Олена винесла їм наїдки та пиво. Та й пішла далі готувати. Минуло пів години, товариші жваво гомоніли, щось обговорювали, а тоді вирішили сідати за стіл.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Зайшовши в кімнату, Віктор очам своїм не повірив. На столі не було нічого, лиш пляшка з мінеральною водою і хліб. Пакет з напоями також зник.
– Олено, ти що собі думаєш? Де їжа?
Та ніхто не відповів. Чоловік побіг до холодильника – там також було порожньо. Почав телефонувати дружині, але вона не відповідала. А коли кинувся взяти гроші, щоб піти за продуктами в магазин, то й їх на полиці не знайшов. Товариші почали жартувати, а Віктор аж казився. Побіг до дверей – там зачинено.
Посиділи товариші так годинку, водички попили. Та й почали думати, як з хати вийти. Злий Віктор зламав замок, щоб випустити горе друзів. А самий змушений був залишитися вдома, хату стерегти.
Дружина додому не повернулась, не з’явилася й наступного дня. Згодом син зателефонував, сказав, що вона в нього і поки повертатися не хоче.
Проживши в сина всього тиждень, Олена наче вперше відчула свободу і спокій. Вона пішла в перукарню, на масаж, нарешті відвідала лікаря. Їй було прикро, що подружнє життя виявилося невдалим. Утім повертатися аж ніяк не хотілося. Нехай Віктор сидить зі своїми грошима і сам себе обслуговує.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
