– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше.

– Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня. Якщо напад – я маю бути поруч.

– Сусідка ж сидить.

– Коли Соня просто кашляє – сидить. Коли синіє – ні.

Іван Петрович помовчав, глянув на її потерті кросівки, на пакет із дешевими ліками біля стільця.

– Скільки вже так?

– Чотири роки.

– І батько дитини?

– Не витримав. Сказав, що не зобов'язаний жити в лікарні.

– Чесний хоч.

– Чесний? – Таня всміхнулася так, ніби зараз заплаче. – Коли кидають хвору дитину, це не чесність. Це зручність.

Він кивнув.

– Зайди до мене завтра в кабінет.

* * *

– Повторіть, – Таня навіть не сіла.

– Моєму синові потрібна дружина.

– Вашому синові чи вам?

– Не крути словами. Йому тридцять. Сім років у візку. Він нікого не підпускає. Не їсть, не лікується, не виходить із кімнати. Якщо так піде далі – я його поховаю раніше за себе.

– І ви вирішили купити йому жінку?

– Я вирішив купити час. Для нього. Для тебе. Для твоєї дитини.

– Ви себе чуєте?

– Чую краще за багатьох. У бідних людей дуже висока мораль, поки рахунок за лікування не лежить на столі.

Таня різко вдихнула.

– Гроші за рік. Окремо – діагностика й лікування дитини. Шлюб офіційний. Житимеш у нас. Через рік підеш, якщо захочеш.

– А ваш син знає?

– Знає, що я шукаю людину, яка не втікала б від труднощів.

– Тобто не знає.

– Йому байдуже.

– Байдуже – це не згода.

Іван Петрович поклав на стіл папку.

– Тут клініки, лікарі, суми. Те, чого ти сама не потягнеш.

Вона не торкнулась папки.

– І що я маю робити? Прикидатися, що закохана?

– Ні. Просто не добивати того, кого й так добило життя.

– Ви навіть не помітили, що говорите про мене так само. Наче я річ.

– А хіба тебе хтось колись питав, коли ставили в нічні зміни? Коли платили копійки? Коли лікар казав: "Чекайте, може, переросте"? Не вдавай, що світ із тобою шляхетніший, ніж я.

Вона схопила папку й вдарила нею по столу.

– Ідіть.

– Подумай.

– Ідіть.

– Я приїду через тиждень.

– Не приїжджайте.

* * *

– Мамо! Мамо!..

Коли Таня влетіла в двір, Соня вже задихалася на руках у сусідки.

– Швидку викликали?!

– Викликала!

Лікар у машині навіть не приховував втоми.

– Знову напад?

– Так.

– Ви ж були в нас місяць тому.

– І що? – Таня майже кричала. – Що мені робити? Дивитися, як вона посиніє?

Лікар поправив рукавичку.

– Робити обстеження. Не в районі. Не тут. У столиці.

– У мене нема таких грошей.

– У вас є дитина. Гроші давно мали знайти.

Сусідка пирхнула:

– Легко сказати.

– Легко і є, – сухо кинув лікар. – Всі хочуть безкоштовно й терміново.

– Ви серйозно зараз? – Таня дивилась на нього так, ніби готова була вдарити.

– Я серйозно кажу: наступного разу можете не встигнути.

Після того, як швидка поїхала, Таня сіла просто на землю біля хвіртки. Соня спала, важко дихаючи.

Телефон світився в руці.

Вона набрала номер.

– Я згодна, – сказала вона. – Але тільки поки доньку лікують.

– Приїду зранку.

– І ще. Я не ваша служниця.

– Ні. Ти мати, яка запізнилася з гордістю рівно настільки, наскільки вистачило хворобі.

Вона скинула виклик.

* * *

– Це Таня. А це Соня, – сказав Іван Петрович.

Стас сидів біля вікна, не повертаючи голови.

– Можеш не грати господаря, тату. Я зрозумів. Це моя нова реабілітація.

– Стас…

– Скільки ти їй пообіцяв?

Таня завмерла.

Іван Петрович відповів спокійно:

– Достатньо, щоб вона не тягала дитину по держлікарнях.

Стас повільно повернувся до неї.

– То ви теж вирішили, що я ще на щось згоджуся, якщо правильно загорнути?

– Я вирішила, що моя дитина має шанс, – відрізала Таня.

– О, чудово. Хоч хтось тут не бреше.

Іван Петрович стисло сказав:

– Завтра вечеря з родиною. Про деталі поговоримо потім.

– Які "деталі"? – Стас усміхнувся кутиком рота. – Назвемо це як є. Батько купив мені дружину, а їй – лікування дитини.

– Замовкни, – кинув Іван Петрович.

– А чому? Неприємно чути правду без упаковки?

Соня несміливо сховалась за мамину спину.

Таня це побачила.

– При дитині можна без цього?

Стас подивився на Соню, і в погляді щось здригнулось.

– Можна. Вибач.

* * *

За вечерею мовчали всі, окрім Івана Петровича.

– Таня чудово готує, до речі.

– Я не кухарка, – спокійно сказала вона.

Лариса, сестра Івана Петровича, поклала виделку.

– Ой, почалося. Іване, ти привіз людину з характером.

– Краще з характером, ніж із апетитом до спадку, – кинув Стас.

– На що ти натякаєш? – Лариса випросталась.

– На те, що ти три роки вмовляєш батька переписати частину бізнесу "щоб не пропало".

– А ти сім років просто сидиш і чекаєш, поки всі навколо тебе обслуговуватимуть!

Іван Петрович гримнув долонею по столу.

– Досить.

Соня здригнулась.

Лариса глянула на дівчинку й солодким тоном сказала:

– Не лякайся, золото. У дорослих свої справи.

Таня підняла очі.

– Не говоріть до неї так.

– Як "так"?

– Наче її тут нема.

Лариса всміхнулась.

– А вона тут через що? Через велике й чисте кохання?

Стас сухо засміявся.

– Тітко, якщо вже принижувати, то всіх чесно. Я тут теж не через кохання. Я тут як сімейний проєкт "витягнемо хлопчика з темряви".

– А ти вдячний узагалі комусь? – різко спитав Іван Петрович.

– За що? За те, що мене не спитали, чи хочу я жити виставковим експонатом? За те, що тепер у цьому домі навіть жалість подають на фарфорі?

Таня тихо сказала:

– Я теж не просила, щоб мене виставляли за столом як вдячну бідну.

У кімнаті стало глухо.

Іван Петрович подивився спочатку на сина, потім на неї.

– Добре. Все чесно. Значить, слухайте обидва. Я роблю брудну справу, бо у вас двох надто чисті руки для реального життя.

* * *

Вночі Соня почала задихатися знову.

– Швидку! – крикнула Таня.

Стас уже набирає номер.

Приїхали не районні – приватна бригада.

Лікар оглянув дитину, попросив попередні аналізи, довго щось читав у планшеті.

– Є підозра на наслідок пологової травми. Треба терміново дообстеження. Не "колись". Завтра.

Таня сіла на підлогу біля ліжка.

– Це лікується?

– Якщо вчасно – так.

Іван Петрович, який стояв у дверях, коротко сказав:

– Завтра вилітаєте.

– Ми? – перепитала Таня.

– Ти й Соня.

– А я? – тихо спитав Стас.

Батько навіть не глянув на нього.

– А ти поки вирішиш, хочеш жити чи далі карати всіх тим, що тобі боляче.

Стас зблід.

– Сильно. Дуже по-батьківськи.

– По-батьківськи – це коли тебе сім років витягують. А ти плюєш у кожну руку.

Таня різко підвелась.

– Досить! Не при дитині!

Іван Петрович повернувся до неї:

– А ти не захищай його тільки тому, що він не ходить. Каліцтво не робить людину кращою.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як пищить апарат.

Таня дивилася на Івана Петровича, ніби той щойно вдарив когось при всіх.

Стас всміхнувся без радості.

– Оце вже чесно.

* * *

Після операції Соня вперше за довгий час заснула спокійно.

Стас дзвонив щодня.

– Як вона?

– Спить.

– А ти?

– Нормально.

– Не бреши.

– А ти?

– Сьогодні встав у ходунки.

Тиша.

– Для кого? – спитала Таня.

– Для себе хотів би сказати. Але ні. Для неї. Вона на мене так дивиться, ніби я супергерой. Неприємно розчаровувати єдину людину в домі.

– Я теж дивлюся.

– Ти – як бухгалтер. Наче зводиш, окупився я чи ні.

Вона пирхнула.

– Якби я так зводила, давно поїхала б.

– То чому не їдеш?

Таня довго мовчала.

– Бо коли людину купують, це ще не означає, що вона вся продається.

* * *

Повернулися через місяць.

Стас справді стояв у ходунках.

Соня з порога кинулась до нього.

– Ти ходиш!

– Поки що тільки смішно пересуваюсь.

– Ні, ти ходиш!

І вона обійняла його за коліна.

Таня відвернулась, щоб не видно було очей.

Іван Петрович це помітив.

– Я ж казав: було б заради кого.

– Не треба, – тихо сказала вона.

– Чого "не треба"?

– Робити вигляд, що це була гарна ідея.

– Вона спрацювала.

– Рабство теж колись "працювало".

Він різко поставив чашку.

– Не перегинай.

– А ви не називайте торгівлю людьми "допомогою".

– Я врятував твою дитину.

– Ви купили доступ до неї.

– А ти продала.

Стас, який зайшов саме в цей момент, завмер у дверях.

Соня теж.

Таня повільно обернулась.

– Скажіть це ще раз.

– Скільки завгодно разів. Я не святий. Але й ти не мучениця. Ти взяла угоду. Не любов. Не жертовність. Угоду.

– Бо в мене не було вибору!

– У всіх є вибір. Просто бідним він дорожчий.

Стас вдарив ходунками об підлогу.

– Досить.

Іван Петрович не замовк:

– Ні, не досить. Бо всі тут люблять красиві слова. Вона – "мама, яка рятує дитину". Ти – "скривджений син". А по факту я один роблю те, на що у вас не вистачає ні грошей, ні сміливості, ні мерзоти.

– Замовкніть! – крикнула Таня.

Соня заплакала.

Іван Петрович глянув на неї й сухо кинув:

– От бачиш? Дитині погано не від правди. Дитині погано від дорослих, які хочуть лишитися хорошими за будь-яку ціну.

* * *

На сімейну вечерю зібрали всіх – Ларису, двох партнерів, хрещених, якусь двоюрідну рідню.

– За здоров'я Сонечки, – підняв келих Іван Петрович.

– За Соню! – підхопили всі.

Соня усміхнулась.

Таня мовчала.

Один із партнерів нахилився до Стаса:

– Ну що, дружина тебе на ноги поставила?

Стас відповів рівно:

– Ні. На ноги мене поставило усвідомлення, що навіть за гроші не всі готові мене терпіти.

За столом хтось нервово засміявся.

Лариса докинула:

– Та ну, не драматизуй. Тетяна ж у нас жінка практична.

Соня підвела голову.

– Маму не чіпайте.

– А хто тебе питає? – автоматично кинула Лариса.

І в ту ж секунду Стас різко відсунув стілець.

– Вибачся перед дитиною.

– Що?

– Вибачся. Перед. Дитиною.

– Ти мені наказуватимеш?

– Ні. Я просто вперше встану не для себе.

Він, тримаючись за край столу, піднявся. Без ходунків. Нерівно. Важко. Але сам.

Усі завмерли.

Лариса теж.

– Стасику, сядь, не роби цирк.

Таня різко сказала:

– Це ви робите цирк. Вже давно.

Іван Петрович підвівся.

– Досить ганебної сцени.

Стас подивився на батька.

– Ганебна сцена була того дня, коли ти вирішив, що мені потрібна не правда, а жінка "за контрактом".

Гості заворушились.

– Стас… – прошипів Іван Петрович.

– Ні, тату. Досить. Скажи при всіх. Ти ж у нас любиш чесність. Скажи, за що ти заплатив.

Тиша луснула.

Лариса повільно поставила келих.

– Так от чому вона тут.

Хтось тихо сказав: "Боже…"

Таня встала.

– Так. За лікування моєї дитини.

Одна з жінок при столі прикрила рота долонею.

Партнер Івана Петровича відвів очі.

Іван Петрович сказав глухо:

– Я рятував свого сина.

– Ні, – відповіла Таня. – Ви рятували себе від безсилля. За мій рахунок.

– А ти не рятувала себе за його? – він показав на Стаса.

Стас засміявся коротко і зло.

– Браво. Ось тепер у нас справді сімейна вечеря.

Соня, не розуміючи всього, але відчуваючи тон, міцно вчепилася в мамину руку.

Лариса фиркнула:

– І після цього ти ще сидиш за цим столом?

Таня повернулась до неї:

– Я сиджу за столом, за яким ваша родина давно їсть одне одного. Просто сьогодні без серветок.

* * *

Після вечері Таня мовчки складала речі.

Стас стояв у дверях, тримаючись за косяк.

– Це через мене?

– Ні.

– Через батька?

– Ні.

– Через те, що про нас тепер говоритимуть?

– Про нас і так говорили б. Люди люблять рахувати чужу ціну.

Він підійшов ближче.

– Тоді чому?

Вона застібнула сумку.

– Бо я не можу жити там, де мене спочатку купили, а потім ще й дорікнули, що я виявилась не безкоштовною.

– А якщо я попрошу залишитися не як "угоду"?

– А як хто?

Він довго дивився на неї.

– Як людина, яку я люблю.

Таня заплющила очі на секунду.

– Любити мене після такого – теж трохи егоїзм.

– А піти, коли я нарешті встав, – не егоїзм?

Вона взяла сумку.

– Ось бачиш. Ми обоє вже вміємо говорити красиво, коли хочемо виглядати правими.

З коридору долинув голос Івана Петровича:

– Водій готовий.

Стас не обернувся.

– Я не просив водія.

– Це не тобі, – відрізав батько.

Таня вийшла з кімнати, Соня – за нею, в обіймах із плюшевим ведмедем.

Біля дверей Іван Петрович простягнув конверт.

– Тут гроші. Більше, ніж було в договорі.

Таня не взяла.

– Залиште собі.

– Це не подарунок. Це борг.

– Ваш борг не грошима міряється.

Він поклав конверт на тумбу.

– А твоя гордість, бачу, знову подешевшала рівно до тієї межі, де дитині потрібен наступний курс.

Соня перевела погляд із нього на маму.

Таня повільно взяла конверт.

І Стас, який усе це чув, тихо сказав:

– Та ну, серйозно?..

Valera

Популярне