– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше.
– Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня. Якщо напад – я маю бути поруч.
– Сусідка ж сидить.
– Коли Соня просто кашляє – сидить. Коли синіє – ні.
Іван Петрович помовчав, глянув на її потерті кросівки, на пакет із дешевими ліками біля стільця.
– Скільки вже так?
– Чотири роки.
– І батько дитини?
– Не витримав. Сказав, що не зобов'язаний жити в лікарні.
– Чесний хоч.
– Чесний? – Таня всміхнулася так, ніби зараз заплаче. – Коли кидають хвору дитину, це не чесність. Це зручність.
Він кивнув.
– Зайди до мене завтра в кабінет.
* * *
– Повторіть, – Таня навіть не сіла.
– Моєму синові потрібна дружина.
– Вашому синові чи вам?
– Не крути словами. Йому тридцять. Сім років у візку. Він нікого не підпускає. Не їсть, не лікується, не виходить із кімнати. Якщо так піде далі – я його поховаю раніше за себе.
– І ви вирішили купити йому жінку?
– Я вирішив купити час. Для нього. Для тебе. Для твоєї дитини.
– Ви себе чуєте?
– Чую краще за багатьох. У бідних людей дуже висока мораль, поки рахунок за лікування не лежить на столі.
Таня різко вдихнула.
– Гроші за рік. Окремо – діагностика й лікування дитини. Шлюб офіційний. Житимеш у нас. Через рік підеш, якщо захочеш.
– А ваш син знає?
– Знає, що я шукаю людину, яка не втікала б від труднощів.
– Тобто не знає.
– Йому байдуже.
– Байдуже – це не згода.
Іван Петрович поклав на стіл папку.
– Тут клініки, лікарі, суми. Те, чого ти сама не потягнеш.
Вона не торкнулась папки.
– І що я маю робити? Прикидатися, що закохана?
– Ні. Просто не добивати того, кого й так добило життя.
– Ви навіть не помітили, що говорите про мене так само. Наче я річ.
– А хіба тебе хтось колись питав, коли ставили в нічні зміни? Коли платили копійки? Коли лікар казав: "Чекайте, може, переросте"? Не вдавай, що світ із тобою шляхетніший, ніж я.
Вона схопила папку й вдарила нею по столу.
– Ідіть.
– Подумай.
– Ідіть.
– Я приїду через тиждень.
– Не приїжджайте.
* * *
– Мамо! Мамо!..
Коли Таня влетіла в двір, Соня вже задихалася на руках у сусідки.
– Швидку викликали?!
– Викликала!
Лікар у машині навіть не приховував втоми.
– Знову напад?
– Так.
– Ви ж були в нас місяць тому.
– І що? – Таня майже кричала. – Що мені робити? Дивитися, як вона посиніє?
Лікар поправив рукавичку.
– Робити обстеження. Не в районі. Не тут. У столиці.
– У мене нема таких грошей.
– У вас є дитина. Гроші давно мали знайти.
Сусідка пирхнула:
– Легко сказати.
– Легко і є, – сухо кинув лікар. – Всі хочуть безкоштовно й терміново.
– Ви серйозно зараз? – Таня дивилась на нього так, ніби готова була вдарити.
– Я серйозно кажу: наступного разу можете не встигнути.
Після того, як швидка поїхала, Таня сіла просто на землю біля хвіртки. Соня спала, важко дихаючи.
Телефон світився в руці.
Вона набрала номер.
– Я згодна, – сказала вона. – Але тільки поки доньку лікують.
– Приїду зранку.
– І ще. Я не ваша служниця.
– Ні. Ти мати, яка запізнилася з гордістю рівно настільки, наскільки вистачило хворобі.
Вона скинула виклик.
* * *
– Це Таня. А це Соня, – сказав Іван Петрович.
Стас сидів біля вікна, не повертаючи голови.
– Можеш не грати господаря, тату. Я зрозумів. Це моя нова реабілітація.
– Стас…
– Скільки ти їй пообіцяв?
Таня завмерла.
Іван Петрович відповів спокійно:
– Достатньо, щоб вона не тягала дитину по держлікарнях.
Стас повільно повернувся до неї.
– То ви теж вирішили, що я ще на щось згоджуся, якщо правильно загорнути?
– Я вирішила, що моя дитина має шанс, – відрізала Таня.
– О, чудово. Хоч хтось тут не бреше.
Іван Петрович стисло сказав:
– Завтра вечеря з родиною. Про деталі поговоримо потім.
– Які "деталі"? – Стас усміхнувся кутиком рота. – Назвемо це як є. Батько купив мені дружину, а їй – лікування дитини.
– Замовкни, – кинув Іван Петрович.
– А чому? Неприємно чути правду без упаковки?
Соня несміливо сховалась за мамину спину.
Таня це побачила.
– При дитині можна без цього?
Стас подивився на Соню, і в погляді щось здригнулось.
– Можна. Вибач.
* * *
За вечерею мовчали всі, окрім Івана Петровича.
– Таня чудово готує, до речі.
– Я не кухарка, – спокійно сказала вона.
Лариса, сестра Івана Петровича, поклала виделку.
– Ой, почалося. Іване, ти привіз людину з характером.
– Краще з характером, ніж із апетитом до спадку, – кинув Стас.
– На що ти натякаєш? – Лариса випросталась.
– На те, що ти три роки вмовляєш батька переписати частину бізнесу "щоб не пропало".
– А ти сім років просто сидиш і чекаєш, поки всі навколо тебе обслуговуватимуть!
Іван Петрович гримнув долонею по столу.
– Досить.
Соня здригнулась.
Лариса глянула на дівчинку й солодким тоном сказала:
– Не лякайся, золото. У дорослих свої справи.
Таня підняла очі.
– Не говоріть до неї так.
– Як "так"?
– Наче її тут нема.
Лариса всміхнулась.
– А вона тут через що? Через велике й чисте кохання?
Стас сухо засміявся.
– Тітко, якщо вже принижувати, то всіх чесно. Я тут теж не через кохання. Я тут як сімейний проєкт "витягнемо хлопчика з темряви".
– А ти вдячний узагалі комусь? – різко спитав Іван Петрович.
– За що? За те, що мене не спитали, чи хочу я жити виставковим експонатом? За те, що тепер у цьому домі навіть жалість подають на фарфорі?
Таня тихо сказала:
– Я теж не просила, щоб мене виставляли за столом як вдячну бідну.
У кімнаті стало глухо.
Іван Петрович подивився спочатку на сина, потім на неї.
– Добре. Все чесно. Значить, слухайте обидва. Я роблю брудну справу, бо у вас двох надто чисті руки для реального життя.
* * *
Вночі Соня почала задихатися знову.
– Швидку! – крикнула Таня.
Стас уже набирає номер.
Приїхали не районні – приватна бригада.
Лікар оглянув дитину, попросив попередні аналізи, довго щось читав у планшеті.
– Є підозра на наслідок пологової травми. Треба терміново дообстеження. Не "колись". Завтра.
Таня сіла на підлогу біля ліжка.
– Це лікується?
– Якщо вчасно – так.
Іван Петрович, який стояв у дверях, коротко сказав:
– Завтра вилітаєте.
– Ми? – перепитала Таня.
– Ти й Соня.
– А я? – тихо спитав Стас.
Батько навіть не глянув на нього.
– А ти поки вирішиш, хочеш жити чи далі карати всіх тим, що тобі боляче.
Стас зблід.
– Сильно. Дуже по-батьківськи.
– По-батьківськи – це коли тебе сім років витягують. А ти плюєш у кожну руку.
Таня різко підвелась.
– Досить! Не при дитині!
Іван Петрович повернувся до неї:
– А ти не захищай його тільки тому, що він не ходить. Каліцтво не робить людину кращою.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як пищить апарат.
Таня дивилася на Івана Петровича, ніби той щойно вдарив когось при всіх.
Стас всміхнувся без радості.
– Оце вже чесно.
* * *
Після операції Соня вперше за довгий час заснула спокійно.
Стас дзвонив щодня.
– Як вона?
– Спить.
– А ти?
– Нормально.
– Не бреши.
– А ти?
– Сьогодні встав у ходунки.
Тиша.
– Для кого? – спитала Таня.
– Для себе хотів би сказати. Але ні. Для неї. Вона на мене так дивиться, ніби я супергерой. Неприємно розчаровувати єдину людину в домі.
– Я теж дивлюся.
– Ти – як бухгалтер. Наче зводиш, окупився я чи ні.
Вона пирхнула.
– Якби я так зводила, давно поїхала б.
– То чому не їдеш?
Таня довго мовчала.
– Бо коли людину купують, це ще не означає, що вона вся продається.
* * *
Повернулися через місяць.
Стас справді стояв у ходунках.
Соня з порога кинулась до нього.
– Ти ходиш!
– Поки що тільки смішно пересуваюсь.
– Ні, ти ходиш!
І вона обійняла його за коліна.
Таня відвернулась, щоб не видно було очей.
Іван Петрович це помітив.
– Я ж казав: було б заради кого.
– Не треба, – тихо сказала вона.
– Чого "не треба"?
– Робити вигляд, що це була гарна ідея.
– Вона спрацювала.
– Рабство теж колись "працювало".
Він різко поставив чашку.
– Не перегинай.
– А ви не називайте торгівлю людьми "допомогою".
– Я врятував твою дитину.
– Ви купили доступ до неї.
– А ти продала.
Стас, який зайшов саме в цей момент, завмер у дверях.
Соня теж.
Таня повільно обернулась.
– Скажіть це ще раз.
– Скільки завгодно разів. Я не святий. Але й ти не мучениця. Ти взяла угоду. Не любов. Не жертовність. Угоду.
– Бо в мене не було вибору!
– У всіх є вибір. Просто бідним він дорожчий.
Стас вдарив ходунками об підлогу.
– Досить.
Іван Петрович не замовк:
– Ні, не досить. Бо всі тут люблять красиві слова. Вона – "мама, яка рятує дитину". Ти – "скривджений син". А по факту я один роблю те, на що у вас не вистачає ні грошей, ні сміливості, ні мерзоти.
– Замовкніть! – крикнула Таня.
Соня заплакала.
Іван Петрович глянув на неї й сухо кинув:
– От бачиш? Дитині погано не від правди. Дитині погано від дорослих, які хочуть лишитися хорошими за будь-яку ціну.
* * *
На сімейну вечерю зібрали всіх – Ларису, двох партнерів, хрещених, якусь двоюрідну рідню.
– За здоров'я Сонечки, – підняв келих Іван Петрович.
– За Соню! – підхопили всі.
Соня усміхнулась.
Таня мовчала.
Один із партнерів нахилився до Стаса:
– Ну що, дружина тебе на ноги поставила?
Стас відповів рівно:
– Ні. На ноги мене поставило усвідомлення, що навіть за гроші не всі готові мене терпіти.
За столом хтось нервово засміявся.
Лариса докинула:
– Та ну, не драматизуй. Тетяна ж у нас жінка практична.
Соня підвела голову.
– Маму не чіпайте.
– А хто тебе питає? – автоматично кинула Лариса.
І в ту ж секунду Стас різко відсунув стілець.
– Вибачся перед дитиною.
– Що?
– Вибачся. Перед. Дитиною.
– Ти мені наказуватимеш?
– Ні. Я просто вперше встану не для себе.
Він, тримаючись за край столу, піднявся. Без ходунків. Нерівно. Важко. Але сам.
Усі завмерли.
Лариса теж.
– Стасику, сядь, не роби цирк.
Таня різко сказала:
– Це ви робите цирк. Вже давно.
Іван Петрович підвівся.
– Досить ганебної сцени.
Стас подивився на батька.
– Ганебна сцена була того дня, коли ти вирішив, що мені потрібна не правда, а жінка "за контрактом".
Гості заворушились.
– Стас… – прошипів Іван Петрович.
– Ні, тату. Досить. Скажи при всіх. Ти ж у нас любиш чесність. Скажи, за що ти заплатив.
Тиша луснула.
Лариса повільно поставила келих.
– Так от чому вона тут.
Хтось тихо сказав: "Боже…"
Таня встала.
– Так. За лікування моєї дитини.
Одна з жінок при столі прикрила рота долонею.
Партнер Івана Петровича відвів очі.
Іван Петрович сказав глухо:
– Я рятував свого сина.
– Ні, – відповіла Таня. – Ви рятували себе від безсилля. За мій рахунок.
– А ти не рятувала себе за його? – він показав на Стаса.
Стас засміявся коротко і зло.
– Браво. Ось тепер у нас справді сімейна вечеря.
Соня, не розуміючи всього, але відчуваючи тон, міцно вчепилася в мамину руку.
Лариса фиркнула:
– І після цього ти ще сидиш за цим столом?
Таня повернулась до неї:
– Я сиджу за столом, за яким ваша родина давно їсть одне одного. Просто сьогодні без серветок.
* * *
Після вечері Таня мовчки складала речі.
Стас стояв у дверях, тримаючись за косяк.
– Це через мене?
– Ні.
– Через батька?
– Ні.
– Через те, що про нас тепер говоритимуть?
– Про нас і так говорили б. Люди люблять рахувати чужу ціну.
Він підійшов ближче.
– Тоді чому?
Вона застібнула сумку.
– Бо я не можу жити там, де мене спочатку купили, а потім ще й дорікнули, що я виявилась не безкоштовною.
– А якщо я попрошу залишитися не як "угоду"?
– А як хто?
Він довго дивився на неї.
– Як людина, яку я люблю.
Таня заплющила очі на секунду.
– Любити мене після такого – теж трохи егоїзм.
– А піти, коли я нарешті встав, – не егоїзм?
Вона взяла сумку.
– Ось бачиш. Ми обоє вже вміємо говорити красиво, коли хочемо виглядати правими.
З коридору долинув голос Івана Петровича:
– Водій готовий.
Стас не обернувся.
– Я не просив водія.
– Це не тобі, – відрізав батько.
Таня вийшла з кімнати, Соня – за нею, в обіймах із плюшевим ведмедем.
Біля дверей Іван Петрович простягнув конверт.
– Тут гроші. Більше, ніж було в договорі.
Таня не взяла.
– Залиште собі.
– Це не подарунок. Це борг.
– Ваш борг не грошима міряється.
Він поклав конверт на тумбу.
– А твоя гордість, бачу, знову подешевшала рівно до тієї межі, де дитині потрібен наступний курс.
Соня перевела погляд із нього на маму.
Таня повільно взяла конверт.
І Стас, який усе це чув, тихо сказав:
– Та ну, серйозно?..
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
