– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні.

– Значить, буду дурною.

– Через нього?

Катя мовчки застібнула рюкзак.

– Через мертвого чоловіка ти ламаєш собі життя, – тихіше сказала мама. – Це вже не любов, це… хвороба.

– Не смій так про нього.

– А як? Він тобі хто був? Рятівник? Наречений? Дорослий дядько, який роками тримав біля себе дитину.

Катя різко обернулася.

– Він мене не чіпав.

– О, тепер для вас це вже критерій порядності?

У кімнаті стало тихо.

– Мам.

– Що "мам"? Він приходив, приносив подарунки, писав тобі, годував надією, поки ти палили собі волосся, щоб бути схожою на його блондинок. І всі навколо сюсюкали: "ой, який милий, твій наречений". Нам було смішно. Тобі – ні.

– Ти теж так казала. "Твій наречений".

– Казала. І тепер гидко це згадувати.

Катя схопила документи зі столу.

– Пізно згадала.

– А ти рано подорослішала? Коли в одинадцять витягла з води майже дорослого хлопця, який поліз топитися через дівчину? Це був твій перший дзвіночок, Катю. Нормальний сімнадцятирічний не висить потім роками на шиї в дитини, яку він зробив своєю рятівницею.

– Ти б краще дякувала, що я його тоді врятувала.

– Я дякувала. А тепер думаю: може, даремно.

Катя зблідла.

– Ти це зараз сказала?

– Так. Бо якби він тоді або подорослішав, або зник з твого життя, ти зараз не викидала б себе за ним у яму.

– У яку ще яму?

– У його життя. У його маршрути. У його тінь.

Катя стиснула щелепи.

– Я їду туди, де він був.

– Я так і знала.

– Він лишав там моє ім'я.

– Це не романтика, Катю. Це повідець.

– Це пам'ять.

– Це зручно. Для нього. Ти завжди була поруч, завжди чекала, завжди захоплювалась. Без претензій. Без рівності. Без ризику, що йому скажуть "ні".

Катя вдарила долонею по столу.

– Він мене любив.

– Коли? Коли тобі було одинадцять? Чотирнадцять? Сімнадцять? Коли саме дорослий чоловік "правильно" любить дівчинку, яка на нього молиться?

– Коли мені мало виповнитись вісімнадцять, він відвертав очі. Бо боявся. Бо був нормальний.

– Нормальний не чекає на день народження дитини як на зняття пломби.

Катя завмерла.

Цю фразу почула тітка Ліда, яка саме зайшла без стуку з пирогом у руках.

– Та ви що тут… – почала вона й осіклася.

– Дуже вчасно, – сухо сказала мама. – Можеш теж послухати, як у нас "велике кохання".

– Не треба при чужих, – прошипіла Катя.

– А чого соромитися? – мама вже говорила голосно. – Усі ж розчулювалися. Усі бачили, як дорослий мужик роками вирощував собі вірну дівчинку.

– Галино! – ахнула тітка Ліда. – Людина померла.

– І що? Від смерті вчинки не стають святими.

Катя зробила крок до дверей.

– Я не буду це слухати.

– Будеш. Бо ти хочеш зробити з нього ікону, а з себе – вдову без шлюбу.

– Краще вдова без шлюбу, ніж жива жінка без совісті.

Тітка Ліда поставила пиріг на тумбу.

– Катрусю, ну не можна ж так. Мама ж переживає.

– За що? За мене? Ні. За свої плани. Вона вже всім розказала, що я вступлю на біологію, що в мене буде "нормальне життя", я "рятуватиму людей". Красиво звучить. А те, що я десять років жила з людиною в голові, – це їй не за планом.

Мама гірко всміхнулась.

– З людиною? З фантазією. Він тобі зручно недоговорював рівно стільки, щоб ти не пішла. Це найогидніший вид егоїзму: нічого не обіцяти вголос, але брати все, що тобі дають.

– Він нічого не брав!

– Та невже? Твою відданість – брав. Твоє дитинство – брав. Твоє право закохатися в когось рівного – теж брав.

– Ти б воліла, щоб я закохалась у якогось ідіота з класу, який просить фотки в душі?

– Я б воліла, щоб ти не присвячувала життя чоловіку, який спочатку мало не втопився через одну дівчину, а потім зробив сенс із іншої, бо та його обожнювала.

У дверях з'явився батько. За ним – сусідка Ніна, яку, схоже, теж покликав підвищений голос.

– Що тут коїться?

– Нічого, – відрізала Катя. – Просто мама вирішила брудом облити мертвого.

– Просто донька вирішила поховати себе слідом, – відповіла мама.

– Та годі вам, – втрутився батько. – Хлопець загинув. Дівчині боляче.

– Боляче? – мама розвернулась до нього. – Їй боляче, а мені дивитися, як усі роками називали це "милою дружбою", – не боляче? Ви всі бачили. Ніхто не сказав ні слова. Бо ж він "хороший", "інтелігентний", "вдячний". У нас дорослому чоловіку пробачають усе, якщо він говорить тихо і дарує магнітики.

Сусідка Ніна ніяково переступила з ноги на ногу.

– Ну, він справді завжди був ввічливий…

– Саме! – мама різко кивнула. – Якщо хижак посміхається, людям незручно називати його хижаком.

– Замовкни! – крикнула Катя так, що всі здригнулися. – Ти не маєш права називати його так.

– А ти маєш право їхати по його слідах, наче за заповітом? Ти хоч себе чуєш?

Катя витягла з рюкзака старий конверт, фото, складені аркуші.

– Бачиш це? Це його листи. Це фото. Ось дерево. Ось камінь. Ось стіна на станції. Там усюди моє ім'я. Моє. Не Марини. Не чиєсь іще.

Мама навіть не глянула.

– Саме тому ти йому й була зручна.

– А ти просто заздриш.

У кухні стало зовсім тихо.

– Чому? – дуже спокійно спитала мама.

– Бо тебе ніхто так не любив.

Тітка Ліда прикрила рот рукою. Батько тихо сказав:

– Катю…

Мама повільно сіла на стілець.

– Оце ти зараз сказала.

– Так. Бо якби любив, ти б не говорила про це так легко.

– Легко? – мама засміялась коротко, без радості. – Я дивилась, як моя дитина вчиться для іншої дівчини, фарбується під чужий смак, чекає повідомлень від чоловіка, який завжди приходив рівно настільки близько, щоб її не відпустило. І мовчала. Оце було легко?

Катя витерла сльози рукавом.

– Він хоча б бачив мене.

– Ні, – сказала мама. – Він бачив того, хто врятував його від сорому. І весь цей час платив тобі увагою, як борг. А ти назвала це коханням.

Катя підійшла ближче.

– Навіть якщо так. Це все одно більше, ніж дали мені ви всі.

– Ми не робили з тебе поклонницю.

– Ви робили гірше. Ви сміялись.

Батько опустив очі. Тітка Ліда тихо вийшла в коридор. Сусідка Ніна бурмотіла щось про чай, але ніхто не слухав.

Мама підвелася.

– Добре. Їдь. Шукай дерева, каміння, його подряпини на світі. Тільки не називай це мрією. Назви як є: ти їдеш збирати докази, що тебе любили.

Катя ковтнула повітря.

– А якщо любили?

– Тоді це ще гірше.

Катя схопила валізу.

– Чому?

Мама подивилась просто в очі.

– Бо дорослий чоловік, який "любить", але роками тримає біля себе дівчинку, не кращий за того, хто просто бере силою. Перший ще й хоче, щоб його за це жаліли.

– Замовкни! – Катя змахнула рукою, і конверт із фотографіями розлетівся по підлозі.

Одна світлина ковзнула до ніг батька. Він підняв її, глянув і насупився.

– Це що за дата?

Катя вихопила фото, але пізно.

– Дай сюди, – мама простягнула руку.

– Не чіпай.

– Це фото з експедиції? Тут рік написаний. Це ж тоді, коли він казав, що був без зв'язку?

Катя мовчала.

Мама вирвала з її рук ще один знімок. На звороті – те саме місце і жіночий почерк: "Наше літо. Я й малий".

– "Я й малий"? – тихо перепитав батько.

– Віддай! – Катя кинулась, але мама вже тримала третє фото.

На ньому камінь, на ньому фарбою виведено: "Катя".

Нижче, майже стерте, але видиме: інше ім'я. Затерте поверх.

Мама підняла очі.

– Твоє ім'я він теж комусь переписав?

Катя важко дихала.

– Це нічого не значить.

– Або значить усе, – сказала мама.

Катя стояла кілька секунд, ніби зараз упаде. Потім різко засунула фото назад у конверт, застебнула валізу і пішла до дверей.

– Куди ти? – кинувся батько.

Катя не озирнулась.

– Перевірю, скільки там ще було "моїх" імен.

Valera

Популярне