– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні.
– Значить, буду дурною.
– Через нього?
Катя мовчки застібнула рюкзак.
– Через мертвого чоловіка ти ламаєш собі життя, – тихіше сказала мама. – Це вже не любов, це… хвороба.
– Не смій так про нього.
– А як? Він тобі хто був? Рятівник? Наречений? Дорослий дядько, який роками тримав біля себе дитину.
Катя різко обернулася.
– Він мене не чіпав.
– О, тепер для вас це вже критерій порядності?
У кімнаті стало тихо.
– Мам.
– Що "мам"? Він приходив, приносив подарунки, писав тобі, годував надією, поки ти палили собі волосся, щоб бути схожою на його блондинок. І всі навколо сюсюкали: "ой, який милий, твій наречений". Нам було смішно. Тобі – ні.
– Ти теж так казала. "Твій наречений".
– Казала. І тепер гидко це згадувати.
Катя схопила документи зі столу.
– Пізно згадала.
– А ти рано подорослішала? Коли в одинадцять витягла з води майже дорослого хлопця, який поліз топитися через дівчину? Це був твій перший дзвіночок, Катю. Нормальний сімнадцятирічний не висить потім роками на шиї в дитини, яку він зробив своєю рятівницею.
– Ти б краще дякувала, що я його тоді врятувала.
– Я дякувала. А тепер думаю: може, даремно.
Катя зблідла.
– Ти це зараз сказала?
– Так. Бо якби він тоді або подорослішав, або зник з твого життя, ти зараз не викидала б себе за ним у яму.
– У яку ще яму?
– У його життя. У його маршрути. У його тінь.
Катя стиснула щелепи.
– Я їду туди, де він був.
– Я так і знала.
– Він лишав там моє ім'я.
– Це не романтика, Катю. Це повідець.
– Це пам'ять.
– Це зручно. Для нього. Ти завжди була поруч, завжди чекала, завжди захоплювалась. Без претензій. Без рівності. Без ризику, що йому скажуть "ні".
Катя вдарила долонею по столу.
– Він мене любив.
– Коли? Коли тобі було одинадцять? Чотирнадцять? Сімнадцять? Коли саме дорослий чоловік "правильно" любить дівчинку, яка на нього молиться?
– Коли мені мало виповнитись вісімнадцять, він відвертав очі. Бо боявся. Бо був нормальний.
– Нормальний не чекає на день народження дитини як на зняття пломби.
Катя завмерла.
Цю фразу почула тітка Ліда, яка саме зайшла без стуку з пирогом у руках.
– Та ви що тут… – почала вона й осіклася.
– Дуже вчасно, – сухо сказала мама. – Можеш теж послухати, як у нас "велике кохання".
– Не треба при чужих, – прошипіла Катя.
– А чого соромитися? – мама вже говорила голосно. – Усі ж розчулювалися. Усі бачили, як дорослий мужик роками вирощував собі вірну дівчинку.
– Галино! – ахнула тітка Ліда. – Людина померла.
– І що? Від смерті вчинки не стають святими.
Катя зробила крок до дверей.
– Я не буду це слухати.
– Будеш. Бо ти хочеш зробити з нього ікону, а з себе – вдову без шлюбу.
– Краще вдова без шлюбу, ніж жива жінка без совісті.
Тітка Ліда поставила пиріг на тумбу.
– Катрусю, ну не можна ж так. Мама ж переживає.
– За що? За мене? Ні. За свої плани. Вона вже всім розказала, що я вступлю на біологію, що в мене буде "нормальне життя", я "рятуватиму людей". Красиво звучить. А те, що я десять років жила з людиною в голові, – це їй не за планом.
Мама гірко всміхнулась.
– З людиною? З фантазією. Він тобі зручно недоговорював рівно стільки, щоб ти не пішла. Це найогидніший вид егоїзму: нічого не обіцяти вголос, але брати все, що тобі дають.
– Він нічого не брав!
– Та невже? Твою відданість – брав. Твоє дитинство – брав. Твоє право закохатися в когось рівного – теж брав.
– Ти б воліла, щоб я закохалась у якогось ідіота з класу, який просить фотки в душі?
– Я б воліла, щоб ти не присвячувала життя чоловіку, який спочатку мало не втопився через одну дівчину, а потім зробив сенс із іншої, бо та його обожнювала.
У дверях з'явився батько. За ним – сусідка Ніна, яку, схоже, теж покликав підвищений голос.
– Що тут коїться?
– Нічого, – відрізала Катя. – Просто мама вирішила брудом облити мертвого.
– Просто донька вирішила поховати себе слідом, – відповіла мама.
– Та годі вам, – втрутився батько. – Хлопець загинув. Дівчині боляче.
– Боляче? – мама розвернулась до нього. – Їй боляче, а мені дивитися, як усі роками називали це "милою дружбою", – не боляче? Ви всі бачили. Ніхто не сказав ні слова. Бо ж він "хороший", "інтелігентний", "вдячний". У нас дорослому чоловіку пробачають усе, якщо він говорить тихо і дарує магнітики.
Сусідка Ніна ніяково переступила з ноги на ногу.
– Ну, він справді завжди був ввічливий…
– Саме! – мама різко кивнула. – Якщо хижак посміхається, людям незручно називати його хижаком.
– Замовкни! – крикнула Катя так, що всі здригнулися. – Ти не маєш права називати його так.
– А ти маєш право їхати по його слідах, наче за заповітом? Ти хоч себе чуєш?
Катя витягла з рюкзака старий конверт, фото, складені аркуші.
– Бачиш це? Це його листи. Це фото. Ось дерево. Ось камінь. Ось стіна на станції. Там усюди моє ім'я. Моє. Не Марини. Не чиєсь іще.
Мама навіть не глянула.
– Саме тому ти йому й була зручна.
– А ти просто заздриш.
У кухні стало зовсім тихо.
– Чому? – дуже спокійно спитала мама.
– Бо тебе ніхто так не любив.
Тітка Ліда прикрила рот рукою. Батько тихо сказав:
– Катю…
Мама повільно сіла на стілець.
– Оце ти зараз сказала.
– Так. Бо якби любив, ти б не говорила про це так легко.
– Легко? – мама засміялась коротко, без радості. – Я дивилась, як моя дитина вчиться для іншої дівчини, фарбується під чужий смак, чекає повідомлень від чоловіка, який завжди приходив рівно настільки близько, щоб її не відпустило. І мовчала. Оце було легко?
Катя витерла сльози рукавом.
– Він хоча б бачив мене.
– Ні, – сказала мама. – Він бачив того, хто врятував його від сорому. І весь цей час платив тобі увагою, як борг. А ти назвала це коханням.
Катя підійшла ближче.
– Навіть якщо так. Це все одно більше, ніж дали мені ви всі.
– Ми не робили з тебе поклонницю.
– Ви робили гірше. Ви сміялись.
Батько опустив очі. Тітка Ліда тихо вийшла в коридор. Сусідка Ніна бурмотіла щось про чай, але ніхто не слухав.
Мама підвелася.
– Добре. Їдь. Шукай дерева, каміння, його подряпини на світі. Тільки не називай це мрією. Назви як є: ти їдеш збирати докази, що тебе любили.
Катя ковтнула повітря.
– А якщо любили?
– Тоді це ще гірше.
Катя схопила валізу.
– Чому?
Мама подивилась просто в очі.
– Бо дорослий чоловік, який "любить", але роками тримає біля себе дівчинку, не кращий за того, хто просто бере силою. Перший ще й хоче, щоб його за це жаліли.
– Замовкни! – Катя змахнула рукою, і конверт із фотографіями розлетівся по підлозі.
Одна світлина ковзнула до ніг батька. Він підняв її, глянув і насупився.
– Це що за дата?
Катя вихопила фото, але пізно.
– Дай сюди, – мама простягнула руку.
– Не чіпай.
– Це фото з експедиції? Тут рік написаний. Це ж тоді, коли він казав, що був без зв'язку?
Катя мовчала.
Мама вирвала з її рук ще один знімок. На звороті – те саме місце і жіночий почерк: "Наше літо. Я й малий".
– "Я й малий"? – тихо перепитав батько.
– Віддай! – Катя кинулась, але мама вже тримала третє фото.
На ньому камінь, на ньому фарбою виведено: "Катя".
Нижче, майже стерте, але видиме: інше ім'я. Затерте поверх.
Мама підняла очі.
– Твоє ім'я він теж комусь переписав?
Катя важко дихала.
– Це нічого не значить.
– Або значить усе, – сказала мама.
Катя стояла кілька секунд, ніби зараз упаде. Потім різко засунула фото назад у конверт, застебнула валізу і пішла до дверей.
– Куди ти? – кинувся батько.
Катя не озирнулась.
– Перевірю, скільки там ще було "моїх" імен.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
