Сьогодні бабці Параскевії виповнилось 92 роки. Зібралась уся найближча родина.
Хоча два роки тому на ювілей позбирались діти, внуки та правнуки зі всіх куточків України.
Баба Параска уже й праправнуків мала. Правнучка Олена привезла їх з собою. Потішити бабусю.
Подумати тільки у хаті старенької п’ять поколінь зібралось. Бабця була дуже задоволена. Нафотографувалась з усією родиною. Вона була ще дуже жвавою. Не лежала цілий день на ліжку. І до курей подивилась, і їсти наготувала. Дочка приходить допомагає, живе від неї через дві хати. Хоч і Наталці 70 уже стукнуло, теж сили не як у молодої.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Посиділи гарненько, пообіцяли на наступний рік зібратись теж і розійшлись.
Олена наступний ранок почала, як зазвичай. З настанов дітям. Зараз з ними вже легше сину 10, а доньці 12.
– Юрчику, після школи прийдеш розігрієш обід у мікрохвильовці, Даринки ще не буде, вона до подружки піде.
– Мамо, ну що ти мені постійно одне й те саме повторюєш. Я знаю. Вже немаленький – говорив син.
– Немаленький.. Минуло тижня цукерок об’ївся і живіт кого болів?
Олена відправила дітей на навчання і сама пішла на роботу.
Юра повернувся додому в обід, наробив собі канапок з ковбасою і сів гратись за комп’ютер. Та до нього зателефонував друг, кликав гуляти.
– Ти куди вчора зник? Не відписував.. – спитав друг, коли вони зустрілись.
– Та я в селі був. Там якась моя дуже стара бабуся день народження мала. Уявляєш, вона вже прожила 9 моїх життів. Мені 10, а їй уже цілих 90.
– І що там було цікавого?
– Та нудьга повна! Навіть поговорити ні з ким. Усі люди там якісь древні були. Я хіба там полуницю їв, прямо з городу. Я бачив, як вона росте.
– Ну гаразд, Юрко. Давай до інших підемо на річку.
Олену на роботі зустрілась зі співробітницями. Вони почали обговорювати хо як провів вихідні.
– І як минули твої? – спитала Оксана.
– Та добре. Їздили до прабабусі день народження святкувати.
– До бабусі ти хотіла сказати?
– Ні, ні. Моїм дітям вона вже прапрабабуся. У нас велика родина. Усіх в одній хаті і не збереш.
– А ще хто був?
– Та з молодих тільки я з чоловіком. Батьки були, бабуся з дідусем, ну і малеча моя.
Світлана Василівна, внучка баби Параски теж хвалилась дівчатам на роботі святкуванням дня народження. Вона працювала на заводі головним бухгалтером. Там же працював і її чоловіком начальником складу. Жінці було 48 років.
Дівчата дивувались цій новині.
– Світлано Василівно, а у вас ще бабуся жива?
– Жива. 92 роки виповнилось. Вона ще той живчик. Думаю столітній ювілей справить такий, що вся Україна говоритиме. Уявляєте, бабця п’ять поколінь зібрала в своєму домі.
В селі до дочки Наталки теж підходили, розпитували про здоров’я мами. Якраз нагрянула сусідка Галина.
– Як там Параска? Дихає ще?
– Не дочекаєтесь, тітко Галино. Вона вас точно ще переживе! – жартували жінки.
– А хто був то?
– Та з дорослих тільки я зі Семеном. Решту всі молоді..
– А Свєтка твоя де зараз? Довго ще їй до пенсії?
– Та от 50 тільки стукнути має через два роки. Кажу ж молода ще. Вона у місті з чоловіком на заводі працюють.
А бабця Параскевія сиділа у хаті за столом і з приємністю згадувала, як усі внуки та правнуки її вітали.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– А я ще не стара. От доживу до 100, тоді точно усю родину зберу..
От як по-різному сприймається вік у різний період нашого життя. Для когось усі надто дорослі, для інших усі надто молоді. Та потрібно цінувати кожен момент прожитого нами життя.
А скільки найбільше поколінь збиралось у вашому домі?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
