Майстри гарно попрацювали. Поставили додаткові двері в будинку. Тепер кожен мав свій ґанок, велике спільне подвір’я, яке не стали розділяти парканом.
Три роки тому я вийшла заміж за Олега. Він тоді жив у своєму домі, а я прийняла усі його умови проживання. Я знала, що його подвір’я наполовину належить сестрі Наталі, яка жила в іншій половині будинку. Та вона чомусь вирішила, що має повне право розпоряджатися подвір’ям сама, наче лише вона там господиня. Сварки були за те чи сіяти траву чи квіти, чи ставити басейн і це при тому, що мова йшла за нашу частину.
Її сильно заділо, що ми поставили у себе мангал, дерев’яну альтанку і дитячу гойдалку. Наталя сперечалася з нами, хоча коли сама щось робила на своєму подвір’ї, то нашої згоди не питала. Одного разу вона перенесла сміття після свого ремонту на наш бік. Чоловік спочатку терпів, але коли минув місяць, то не витримав і наказав його забрати.
Взагалі сварки між нами виникали дуже часто, навіть через якісь несуттєві речі. Наприклад, коли почався дощ, а я вирішила зібрати їхні речі з вулиці й занесла до свого додому, то почула замість подяки звинувачення у тому, що я грабіжниця і взагалі наводжу між ними ворожнечу. Що після моєї появи вони з братом тільки те і роблять, що сваряться. Мені було образливо чути такі слова, але у відповідь я нічого не сказала.
І свекруха часто підливала масла у вогонь. Стверджувала, раз сестра старша, то я мала б дослухатися до неї. Але по праву, я у невістках, тому маю тихенько сидіти й ні кого не обурюватись, пильнувати чоловіка і порядок в домі. Таке їхнє ставлення мені не подобалось. Та і чоловік часто через це сварився з ними. Самим смішним було те, що я нібито налаштовувала чоловіка проти них.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Відповіді на питання, чим я заслужила в них таке ставлення у мене не було. Тож я вирішила прислухатися до поради сестри й більше не лізти у їхні справи. Це спрацювало, я мала чистий спокій, поки не трапилася одна ситуація.
Наталя коли виходила з подвір’я, то не закрила за собою хвіртку. З часом через дверцята забрели сусідські кури, а за ними побіг і собака. На нашій частині не було ні грядок, ні квітів, а на частині Наталі були. Якраз достигала полуниця і рясніли пишні чорнобривці. Собака так ганяла за курми, що все потоптала. Пес не шкодив нікому раніше, але гратися обожнював. А я дивлячись на це, вирішила не втручатися. Я мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, не хотіла знову бути винною. Коли Наталя повернулася додому, то не повірила своїм очам. На її грядках заснув чужий собака, а ягоди були зіпсовані. Вона миттю забігла до нашого будинку і почала викрикати до мене, чому я не спинила пса і не вберегла її грядки. На її вурчання я відповіла, що не втручалася, так я вона і просила. Чоловік стояв поруч і усе чув. Лице Наталі почервоніло як та полуниця, але на цей раз вона вже нічого не відповіла.
Чи заслуговувала невістка таке ставлення до себе? Що б ви зробили на її місці?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
