Руде сонце майже сховалося за горою. Восьмирічна Світлана прилипла до вікна, торкаючись кінчиком носа скла, сподіваючись першою побачити батьківську вантажівку. І ось на сільській вулиці з-за повороту виринув самоскид, що підстрибував на вибоїнах.
– Татко, татко їде! – Світлана зістрибує з табуретки і біжить на вулицю, її світлі косички підстрибують по худеньких плечах.
– Ой, Світланко! – господар вантажівки схопив дочку сильними руками, які важко працюють весь день, піднімає над своєю головою, від чого Світлана заливається радісним сміхом. Потім, трохи опустивши, тримає її на руках. Вона притискається до лиця, відчуваючи щокою відрослу за день щетину.
– Гайда, покажу, що я тобі привіз.
Світлана вже здогадується, але мовчить, підігруючи батькові. Він кладе на стіл сумку, більше схожу на невеликий мішок, витягує з неї щось загорнуте в рудий папір. Розгортає, і Світланка бачить два печива.
– Ось, подарунок від зайчика, – каже, посміхаючись, батько. – Їду вздовж поля, дивлюся, вухатий біжить, зупинився, а він мені й підкинув гостинець, – для Світланки, каже.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– А він сіренький?
– Сіренький і вушка довгі, – одним словом, вухатий.
Світлана здогадувалася, що печиво, разом з іншою їжею, поклала рано вранці мама, – батько весь день на роботі, додому повертається ввечері. Але татко так переконливо розповідав про зайця, що їй і самій вірилося, що простенький гостинець передав саме сірий зайчик.
– А ось ще дивись, – батько засунув свою широку долоню в мішок і дістав звідти пакет, згорнутий з газети. Він тримав пакетик в руках, а Світлана розгортала: в пакеті лежали ягоди суниці, – ароматні, з бордовими боками.
– Ой, татку, а це звідки?
– А це, доню, тобі теж вухатий передав, це подарунок від зайчика.
І тут уже Світлана зовсім не сумнівалася, що кожен день, батько привозить гостинці то від зайчика, то від білочки, то від лисички.
– Ну, давайте вечеряти, – квапить сім’ю мама.
– Ой, а мені ще треба санітарну сумку зшити, мене ж санінструктором в класі вибрали, тепер я повинна ходити з білою сумочкою, а на ній червоний хрестик, як ніби я лікар.
– Ах, ти, моя розумниця, вітаю! – батько поцілував дочку в щічку. – Таку тобі відповідальну справу довірили.
– У вихідний і пошию, – сказала мама.
– Мені завтра треба.
– А до завтра я не встигну, мені Віталіка покупати треба, обід на завтра приготувати.
– Нічого, займайся справами, а я допоможу доньці з сумкою санінструктора, – пообіцяв татко.
Батько попросив шматок старого білого простирадла, яке була ще досить міцним, дістав ножиці, нитки з голкою. Світлана спостерігала, як заворожена, – зазвичай з шиттям поралася мама, а тут татко своїми великими ручищами просмикує нитку в голку. Але спочатку він олівцем розкреслив майбутню санітарну сумку, потім акуратно вирізав.
– Ну, доню, без машинки пошию; так пошию, що стібок до стібка, – ніхто і не зрозуміє, що руками шив.
– А лямку? Ну, щоб через плече носити.
– Буде і лямка.
Світлана приміряла готову сумку, – на ній не вистачало тільки червоного медичного хреста. І татко вирізав його з червоної кишені старого халата, який вже пішов на ганчірки.
Світлана крутилася перед дзеркалом, щаслива від того, що завтра на свою коричневу форму одягне білу сумочку, для якої знайшли бинт, йод і вату.
– Татко, – Світлана знову повисла на шиї у батька, – а ти все-все можеш, все вмієш?
– Ні Світланко, не все, але ось сумочку зшити тобі вийшло.
– Татко, а казку розкажеш?
– Світлана, лягай вже спати, ти батька сьогодні втомила, він же з роботи, відпочивати йому треба.
– Нічого, встигну, відпочину, – і він підхопив майже сонну доньку на руки, а потім сидів біля її ліжка і майже пошепки, щоб не розбудити молодшого сина, розповідав казку.
На другий день Світлана прийшла додому задоволена, – її санітарну сумку приміряли всі дівчата в класі. Поївши, вона знову прилипла до вікна: знову чекала татка. Матері чомусь вдома не було, братика теж. Потім увійшла, зітхаючи бабуся, яка жила на іншому кінці села, обняла внучку і тихо заплакала: – Дитятко ти моє.
– Ба, а татко скоро приїде?
– Не доїхав татко, в лікарню везуть його.
Світлана дивилася на бабусю і не могла зрозуміти, що трапилося і чому вона так говорить. Двері відчинилися і увійшла мама Світлани, бліда і розпатлана, – майже впала на стілець, закривши обличчя руками. Бабуся ахнула.
– Не довезли до лікарні, – тільки й змогла сказати мама.
Через багато років, коли Світлана закінчила медінститут і вже працювала в лікарні, чомусь часто приходило їй на розум: чи змогла б вона врятувати батька після аварії, якби це сталося зараз? Тепер, стоячи біля операційного столу, вона рятує інші життя, – життя чиїхось батьків, матерів, дітей.
А вдома у неї, разом з фотографіями, в окремому пакетику акуратно складена та сама санітарна сумочка, яку зшив їй тоді її татко.
Дуже зворушлива історія, до сліз…Чи не так?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Я ж тобі казала: не буде із неї господині! – не вмовкала свекруха, але і я стояла на своєму: “Де ж таке бачено, щоб гості мили за собою посуд?”
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Якщо ви отримуєте ці знаки від Всесвіту, краще зупинитися просто зараз
3 важливі уроки кохання, які більшість жінок засвоює занадто пізно
– Ми з чоловіком жили в маленькій кімнатці, яка мала 8 квадратних метрів, – розповідає 34-річна Світлана. Я ще ніколи не жила в гірших умовах, хоча мені доводилося і раніше винаймати квартиру
14 звіряток, які більш емоційні, ніж гримаси Емілії Кларк
Просто жити: 11 способів припинити все ускладнювати
7 фільмів, заснованих на реальних подіях, в які складно повірити
Бохо-кежуал: чудові літні образи для жінок 45+
5 способів зацікавити чоловіка
Неприємності почалися через місяць після новосілля. У квіткових вазонах з’явилися недопалки від сигарет
