Щосуботи ми з чоловіком їзди на закупи у гіпермаркет. Там більший вибір продуктів та дешеві ціни. Інколи ми брали з собою наших матусь, щоб вони щось і собі купити.
З Оленою ця поїздка була обговорена ще минулого тижня. А моя мама подзвонила в суботу вранці і попросила відвезти її до тітки за місто. Я мамі пояснила, що якщо і вийде, то тільки ввечері.
– А що так? Мені не треба ввечері, мені зараз треба.
– Ми з Оленою ще кілька днів тому домовилися, що поїдемо в магазин.
– Ой, я теж хочу! І мене в магазин візьміть! – зраділа мама. – А до сестри потім з’їжджу.
Заїхали з чоловіком за його мамою, потім за моєю. По дорозі в гіпермаркет мама говорила без угаву. Хвалилася обновками – золотим колечком і набором супер-мега ножів, який вона замовила через інтернет.
Добралися. Взяли два візки. Я пішла з мамою, чоловік – з Оленою.
Спочатку мама трохи соромилася, пославшись на маленьку кількість вільних фінансів. Але варто було нам перетнутися з візком Олени, як мама пішла в рознос: червона риба, дорога ковбаса, великий шматок м’яса, цілий пакет фаршу, сир. Грубо кажучи, вона склала у свій візок те ж саме, що лежало в «візку-конкуренті». Тільки набагато дорожче.
– Ми на касу. У машині будемо чекати, – зателефонував чоловік.
– Що там? – відразу запитала мама.
Варто було заїкнутися про касу, як вона розгорнула візок і щодуху помчала на касу. З тридцяти кас, половина з яких була закрита, вона припаркувала свої покупки за моїм чоловіком і його мамою.
Перший візок вийшов на дві тисячі. Олена сама розплатилася, чоловік розфасував все по пакетах, і склав їх в корзину, щоб довезти до машини.
– Нас почекайте! Навіщо два візки ганяти! – крикнула мама.
– Пакети можуть переплутати в одному візку.
– Я інші візьму! Маленькі! – мама почала обривати тонкі пакети біля каси.
За мамин кошик касир попросив чотири тисячі.
– Скільки? – здивувалася вона і почала плескати по кишенях. – Ой, я гаманець вдома забула! Доню, ти оплати, я тобі потім поверну.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ми з чоловіком переглянулися. Він похитав головою, що його гаманець залишився вдома. Я дістала свій. Пара тисяч готівкою і кредитна карта. Запропонувала дві тисячі мамі:
– Вибач, більше немає.
– А карта? У тебе ж є карта! Я бачила!
– Мама, вона кредитна, лежить на всякий випадок.
– Так нею розплатися, настав цей всякий випадок!
Я подивилася на чоловіка. Він взагалі був проти кредитки, коли я вирішила її оформити. Всі помітно напружилися.
Обстановку розрядила Олена, простягнувши свою банківську карту:
– Я оплачу. З поверненням.
– Звичайно-звичайно, все поверну, до копієчки! – посміхнулася мама, забравши чек у касира.
Мамині пакети перекочували в візок, ми вирушили на вихід. Поки я думала, як шепнути чоловікові, що гроші його мамі доведеться повертати нам – моя мати ніколи нічого не віддає, Олена взяла мою маму під ручку:
– Ми зараз все одно через тебе поїдемо. Син тобі з пакетами допоможе, я з вами піднімуся. Ти ж гаманець вдома забула? Ось і віддаси гроші.
Мамине обличчя моментально змінило вираз.
– Навіщо? Я сама все донесу. А гроші при наступній зустрічі віддам, ми ж не чужі! Ти втомилася, напевно, діти додому хочуть. Потім як-небудь…
– Нам не важко. Так синку? – Олена обдарувала мою маму люб’язною посмішкою.
Поки ми їхали до маминого будинку, вона ще пару раз намагалася уникнути підйому кого-небудь до неї у квартиру. Але не вийшло. Олена ввічливо посміхалася, але була наполеглива.
Зі мною мама навіть не попрощалася. Мало того, ще й дверима машини грюкнула так, що я мало не підстрибнула. Вони втрьох пішли, чоловік ніс пакети.
Чоловік і його мама повернулися з грошима. Моя мати, нікого не соромлячись, прямо при них дістала купюри з кишені того одягу, в якому їздила з нами в магазин!
Коли ми доїхали до будинку свекрухи, вона витягла з пакета величезну шоколадку і вручила її мені, міцно обнявши:
– Дякую, що звозили. Що час витратили.
Чоловік взяв покупки Олени, вони зникли в під’їзді.
Повернувся чоловік з грошима:
– Мама двісті гривень в кишеню засунула. Сказала, що на бензин. Я їй назад віддавати, вона не взяла. Сказала, якщо не візьму, то буде на таксі в гіпермаркет їздити.
Увечері мами подзвонили. Моя – стогнала і лаялася, що тепер їй жити нема на що. А ще її невдячна дочка не може собі дозволити мамині покупки оплатити, оскільки вийшла заміж за неробу. І якщо я негайно не дам їй грошей, то немає у мене більше матері.
А Олена запросила нас у неділю на рибний пиріг, ще раз подякувавши за те, що ми знайшли час звозити її в магазин.
От мама на мене сердиться, бо я свою свекруху люблю більше. А до неї навіть у гості не заїжджаю. Але на відміну від неї, пані Олена про мене турбується та не завдає клопотів. Хочу бути такою ж чудовою свекрухою, як Олена!
Дівчина вчинила правильно? А що б ви зробили на її місці?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
