Подорожі – моя пристрасть. Мені завжди було дуже цікаво, як люди живуть в інших країнах, чим відрізняються від моїх земляків.
Я побувала в багатьох куточках планети, тому ніколи не думала, що поїздка в Естонію зможе мене так здивувати. Місцеві звичаї і традиції надзвичайно цікаві та оригінальні, тож я вирішила поділитися ними з вами.
Якщо Ви навідалися в гості до естонця і залишили на тарілці бодай крихту того, чим він Вас пригощав, тоді на другий гостинний візит до цієї домівки можете навіть не розраховувати. Чому? Бо ви образили господаря.
Зовсім по-іншому в Литві. Якщо господиня помітить за столом гостя з порожньою тарілкою, то поспішить на кухню за додатковою порцією, бо ж для неї це сигнал, що ви не проти посмакувати стравою іще.
Технології
В Естонії роботи-кур’єри – давно вже не суперпрогресивний і новітній винахід, який здається людям чимось космічним. Це звичайна буденність, яка робить їхнє життя простішим і якіснішим. Для нашого суспільства така ідея більш схожа на фантастичну вигадку. Варто зазначити, що жоден робот за увесь час своєї “кар’єри” не постраждав. Естонці дуже обережно і турботливо ставляться до чужого майна.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ставлення до тварин
Якось, прогулюючись Таллінном з друзями, я помітила справжнісінький качиний будиночок. Його на ставку побудували власники ресторану, що знаходиться неподалік. Люди навіть потурбувалися про вивіску, на якій чітко зазначено, щоб туристи уникали спокуси нагодувати каченят усім, що попадеться під руку.
Вуличні туалети
Чистота, гігієна і стерильність – ось, що можна сказати про вуличні туалети в Естонії. Деякі з них, звісно ж, платні, але ці гроші виправдовують себе. Тим паче вони у місті трапляються практично на кожному кроці. Нам про таке залишається лише мріяти і бігати від кафе до кафе у пошуках доступної вбиральні.
Загалом, в Естонії чисті навіть вулиці. Про це щодня дбають працівники, які займаються прибиранням. Тож мешканці не чекають дощу, аби асфальт під їхнім будинком став охайним.
Естетика країни
Усе в Естонії змушує туристів і місцевих зворушуватися від того, наскільки мило та оригінально тут оформлено навіть найбанальніші речі. Так, до прикладу, обмежувачі пішохідної зони – це не просто стовпи, а великі кам’яні птиці, які виглядають наче справжній витвір мистецтва. В центрі столиці стоїть красивий і великий будинок. Як стоїть? Дуже просто – на металевих конструкціях у вигляді ніг Баби Яги.
“Краса в деталях”, – ось саме той девіз, яким керуються естонці, коли прикрашають свої міста. Вони, крім цього, дуже сентиментальні – люблять усе персоналізувати. Кожен трамвайчик навіть має своє ім’я.
Якщо поспішаєте на побачення і хочете повідомити своєму кавалеру, біля якої зупинки вас чекати – просто назвіть ім’я трамвайчика, в якому знаходитеся – Ваш обранець одразу знатиме увесь його маршрут.
В Естонії не лише дуже гарно, але й дуже смачно. Одні лише булочки з корицею чого тільки варті. А ближче до Різдва – очі на ярмарку взагалі розбігаються, стільки всіляких смаколиків.
Усім рекомендую навідатися до цієї Європейської країни. Впевнена, що поїду туди іще не один раз.
В яких країнах бували Ви? Що Вас там зачарувало?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
