– Ти собі уявити не можеш навіть. Моя внучка намалювала їй красиву листівку, вибрала собі сукню на свято, кожного дня чекає, коли ж ми навідаємося до бабусі Галини, щоб привітати…А ми не йдемо, – слізно говорила мені Олена, моя сусідка та шкільна подруга.
У Галини Миколаївни та Дмитра Павловича було дві донечки. Після закінчення школи, молодша Олена записалася одразу на курси манікюру, довгий проміжок часу працювала в салоні, а паралельно навчалася на заочному, на п’ятому курсі познайомилася з хлопцем, за якого згодом вийшла заміж, народила донечку, тепер приймає клієнтів лише у себе вдома. Старша Оксана довго та старанно навчалася, отримала дві вищі освіти і хорошу посаду у вищому навчальному закладі. Вийшла заміж в 28 років, розмови про дитину почалися одразу, але потім виявилося, що не все так просто. Два викидні, завмерла вагітність, кілька років безуспішного лікування і навіть дві спроби штучного запліднення. Олена намагалася підтримувати та заспокоювати сестру. Але відчувала, що дана ситуація віддаляє їх одна від одної.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Може вона образилася на мене, бо я запропонувала їй взяти дитинку з дитячого будинку? – думала Олена, – Розумієш, вона більше не хоче відвідувати свого психолога, всі переживання тепер тримає в собі. Я тепер лише чую у відповідь: “Тобі не зрозуміти мене, у тебе не було таких проблем”. Я вже не можу дивитися на те, як вона страждає щодня. Я б точно на її місці усиновила дитину та відпустила ситуацію.
Віддалятися від Олени почала не лише старша сестра, але й їх мама. Галина Миколаївна тепер взагалі не відходила від старшої дочки.
– З мамою тепер теж важко знайти спільну мову, – сумно говорить Олена, – про внучку нічого не запитує, а все чекає онуків від Оксани. Як тільки я до неї зателефоную, то одразу розпочинається розмова виключно про Оксану. Добре, що мій тато про внучку пам’ятає.
Скоро у пані Галини буде ювілей. Замовили ресторан, запросили багато гостей. Святкування буде досить гучне, але Олену та її сім’ю не запросили. Чому? Бо вона чекає на другу дитину, живіт вже не приховаєш.
– Ми завжди хотіли мати двох дітей. Моя Світланка скоро піде в перший клас, якраз хороша різниця між дітьми, – Про мою вагітність мама дізналася зовсім випадково, вона мене зустріла в медичному центрі, я якраз вийшла з кабінету УЗД. Вона за нас навіть не зраділа, лише ненависно сказала: “Не говори Оксані”.
За місяць до дня народження мами, Олена зателефонувала до неї, щоб запитатися, що їй подарувати та вислухати побажання.
Галина Миколаївна озвучила всі свої побажання і сказала, що Олені не варто приходити на святкування, а всі подарунки можна привезти після дня народження.
– Розповіла мені, що Оксана стала менше думати про свої проблеми, бо почала активну підготовку до свята мами. Вона не хоче, щоб в Оксани пропав настрій, коли та побачить живіт Олени. Я прекрасно усвідомлюю те, що вона трясеться над своєю донькою, але хіба я не її дочка теж? Я не винна в тому, що Оксана не може завагітніти. Тепер мене сприймають як якогось ворога. Я дуже хочу повернути ті відносини, які були раніше. Як мені з цим впоратися?
Моя життєва ситуація дуже важка. Допоможіть мені добрим словом. Що ви можете мені порадити?
А що б ви робили в даній ситуації?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
