Чоловік брів по нічному місту, помітно було, як він сильно хитається. Звичайно, після такої порції спиртного. І куди він забрів? Відповідь на це питання його точно зараз не хвилювала. Його думки були зайняті іншим:
– І чому до мене життя таке несправедливе? Мені вже двадцять вісім. В моїх ровесників вже діти в школу йдуть, а я навіть нормальні відносини з жінкою побудувати не можу. Що зі мною не так? Єдине, що мені вдалося в житті – це побудувати бізнес. Звичайно, я не мільйонер, але дуже навіть забезпечений.
Раптом зупинився, схопився за голову, з очей полилися сльози:
– Боже, стільки я грошей віддав цьому лікарю, а він мені лише сказав: “Нічим не можу допомогти. Хіба поїдете в Київ до мого колеги, але не факт, що там будуть позитивні результати”.
Пішов він дальше, не поспішаючи по мості і помітив дуже молоду жінку, яка міцно притулила до себе маленьку дитину. Вона стояла і невпинно продовжувала дивитися на воду. За декілька хвилин перелізла через перила мосту і… Микита кинувся одразу до неї. За лічені секунди він встиг схопити її за талію і потягнути на себе. Одразу заплакала дитина.
– Ти з глузду з’їхала? – кричав на неї Микита.
– А тобі що до того? Не лізь не у свої справи! – і заревіла.
– Тобі точно ще рано вмирати. А твоїй дитині тим більше! Давай піднімайся і йди додому!
– У мене немає нікого! І квартири теж немає!
– Ось це так і пригода мені сьогодні випала на мою голову. Гаразд, йдемо зі мною.
– А раптом ти якийсь маніяк?
– Топитися – це в будь-який час, будь ласка! А з маніяком – це страшно? – смикнув за руку. – Пішли!
Вони спокійно прогулювалися містом, а дитина продовжувала несамовито плакати Нарешті, Микита не витримав:
– Чому він у тебе весь час реве?
– Він дуже голодний – жінка пригорнула дитину до грудей.
– Накорми його молоком.
– У мене нічого немає…
– І мізків – теж, – чоловік озирнувся. – Гаразд, йдемо в магазин, купимо все необхідне.
Підійшли вони до потрібного відділу:
– Давай, бери те, яке тобі підходить – наказав Микита.
– Ось це, – взяла один пакетик.
– Лише один пакетик? Бери більше! Тепер кажи, що ще потрібно?
– Памперси.
– Що це взагалі таке?
– Ось вони на сусідній поличці лежать.
– Бери!
– А вологі серветки можна?
– Так!
Вони зайшли в квартиру. Жінка все почала оглядати. А Микита зняв черевики та одразу побіг кормити кота.
– Дивись, ночувати будеш ось в цій дальній кімнаті, – показав пальцем. – користуйся кухнею, туалетом та ванною. Я йду спати.
І попрямував в іншу кімнату. Зупинився, повернувся:
– Як тебе звати?
– Оксана.
– Мене – Микита.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
“Точно не маніяк” – Оксана тихенько зайшла на кухню, помила пляшечку для молока, нагодувала малюка, поміняла памперси, поклала спати. Сама пішла одразу в душ, привела себе в порядок. Знову зайшла на кухню. І тут згадала, що давно не їла. Відкрила холодильник. Рука одразу ж потягнулася до сиру, відрізала собі декілька кусочків та жадібно заштовхала в рот. Пішла в кімнату до малюка і теж заснула.
Зранку Оксана проснулася і зрозуміла, що пора збирати свої речі. “Така доброта точно не може тривати вічно” – подумки про себе говорила жінка.
Він, щось робив біля плити. Швидко помилася, зайшла на кухню.
– Сідай! – кивнув він на стілець. – Зараз поснідаємо.
– Краще ти присядь, а я все приготую, – сказала жінка.
Після сніданку, жінка затамувала подих:
“Все, зараз вижене!”
– Оксано, мені потрібно їхати на тиждень в Київ. Ти можеш залишатися жити в мене. Головне – це годуй кота. В мій кабінет не заходь, всіма кімнатами можеш вільно користуватися. Тут раптом заплакала дитина. Оксана одразу кинулася до неї.
Хвилин через п’ять вона повернулася з дитиною на руках. На столі лежали гроші.
– Я залишу тобі гроші, цього на тиждень вистачить, все папа.
Микита почав взуватися, як тут раптом малюк почав простягати до нього свої ручки. Микита на секунду завмер, а його серце защеміло.
– Оксана, а можна мені його потримати на руках? – сказав він.
– Так, звичайно! – дала йому дитину, а на обличчі одразу з’явилася усмішка.
Маленька дитина почала видавати якісь веселі звуки. А Микита радісно поглядав на нього.
“Шкода, що я не можу мати дітей”, – його обличчя стало похмурим, він віддав дитину матері.
І пішов.
Через тиждень, Микита з сумом повертався додому. Навіть лікар з Києва нічим йому не може допомогти.
Зайшов в квартиру, а там ідеальна чистота і пахне смачною їжею, а малюк одразу потягнувся до нього…
А вам сподобалася історія?
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
