Я ніколи не любив свою дружину, хоч сотню разів їй про це казав. Її провини у тому не було – жили ми гарно. Вона ніколи не сварилася зі мною, не пиляла – була доброю і лагідною. Одна біда в стосунках – кохання не видно.
Кожного разу я лягав і прокидався з думкою про те, що хочу нарешті від неї піти. Знайти ту жінку, яку зможу покохати.
Але чи мені це вдасться? Біля Ірини мені комфортно. Окрім відмінних навичок ведення домашнього господарства, моя дружина наділена ще й неймовірною вродою. Всі друзі мені заздрять по сьогоднішній день і втямити не можуть, як же мені так пощастило в житті. А я й сам не знаю, за що ця жінка мене покохала.
Я звичайний чоловік, який нічим не виділяється серед сотень інших. А вона кохає… Дивна якась…
Її любов та відданість і не давали мені спокою. А ще більше – врода Ірини. Я ж прекрасно розумів: як тільки переступлю поріг цього дому, розірвавши з дружиною усі стосунки і зв’язки – одразу з’явиться новий кандидат на її серце. Багатший, вродливіший і успішніший.
Як уявлю, що її за плечі обіймає хтось інший – мало з розуму не сходжу. Ірина моя, хоч у мене немає до неї ніяких почуттів. Та й ніколи не було. Одружився з нею, бо мені лестило те, що поруч зі мною буде така красива дівчина.
Але ж не можна жити все життя з некоханою? Я думав, що у мене все вийде, але помилявся.
– Треба завтра ж їй про все розповісти, – подумав я про себе і нарешті заснув.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Вранці за сніданком наважився на відверту розмову:
– Іринко, присядь. Мені треба тобі щось сказати.
– Я слухаю, коханий.
– Уяви собі ситуацію: ми з тобою розлучаємося, роз’їжджаємося по різних куточках міста.
Ірина засміялася:
– Дуже дивна ситуація… Це якась гра така?
– Дослухай до кінця. Це важливо для нас обох.
– Ну, добре. Я уявила.
– Скажи чесно, після того, як я піду з сім’ї – ти знайдеш собі когось нового?
– Дмитро, та що з тобою сталося? З якого дива ти маєш йти з сім’ї?
– Бо я тебе не кохаю і ніколи не кохав.
– Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію…
– Я хочу від тебе піти, але не можу цього зробити, бо мені боляче уявляти, що ти будеш іще з кимось.
Тоді Іра замовкла на кілька хвилин, подумала, а потім сказала:
– Кращого за тебе мені точно не знайти, тож можеш йти і не боятися, що я буду іще з кимось, окрім тебе.
– Обіцяєш?
– Ну, звісно, – запевнила мене Іра.
– Чекай, а куди ж я піду?
– А хіба тобі нікуди йти?
– Ні, ми ж усе життя разом. То, мабуть, таки і доживати разом доведеться, – із сумом сказав я.
– Та ні, про це не хвилюйся. Після того, як нас розлучать – розміняємо квартиру на 2 однокімнатні.
– Справді?? Нічого собі, я не очікував, що ти так мені допомагатимеш. Чому ти це робиш?
– Бо я тебе кохаю, а коли ти відчуваєш таке до людини, то не можеш силоміць тримати її біля себе.
Минуло кілька місяців, і нас таки розлучили. Через кілька тижнів я дізнався, що Іра не дотримала своєї обіцянки і таки знайшла собі іншого чоловіка. Та й розмінювати квартиру, яка дісталася їй у спадок від бабусі, вона ніколи не збиралася.
Залишився я ні з чим – самотній, як перст. Як після цього довіряти жінкам? Гадки не маю…
Що можете сказати про Дмитра?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
