Не встиг я переступити поріг батьківської хати в селі, як одразу на мою бідолашну голову посипалися сотні запитань:
– Ну то як там? Привіз?
– Що привіз, батьку, – перепитую я, хоч вже знаю, що почую у відповідь.
– Не “що”, а “кого”… Невістку мені хто обіцяв привести ще минулого року?
Я мовчки зітхнув і махнув рукою.
– Добре вже, добре. Не мучитиму тебе. Ти й так рідко додому приїжджаєш. Ходімо обідати. Татусь тобі голубців накрутив. Була б жива твоя мати – ото б сміялася з мене. Я ж тепер в домогосподарі записався.
Ми обнялися і пішли до хати.
– Синку, ти ж у мене такий красень, ще й добрий, працьовитий. 30 років – а все ще парубок. Серце мене болить.
– Ой, тату. Та хіба дівчата зараз дивляться на людські якості. Їх лише зелені купюри цікавлять – оце й усе. А ти мене знаєш – ласим до грошей я ніколи не був.
– Ех, зле я тебе виховав. Надто ти м’який для цього світу. От якби ми були персонажами давніх казок – я б гримнув по столу кулаком і сказав грізно: “Перша жінка, яка переступить поріг цього дому, стане тобі за дружину!”
Я розреготався і заледве зміг витиснути з себе кілька слів:
– Як добре, що ми не в казці живемо.
Не минуло й кількох хвилин, як за велінням мого батька на порозі таки з’явилася чарівна пані. Щоправда, 80-тирічного віку. Я розреготався іще дужче. Батько теж не міг стриматися.
– Чого регочете, дурні. Шо я знову вдягла спідницю навиворіт? – схвильовано питала баба Слава.
– Та ні, пані Славцю, всьо є файно, – швидко промовив тато, поки я намагався втамувати сміх.
Я нахилився до нього і прошепотів:
– То пропозицію бабуні Славі робити вже, чи потягнемо до літа?
Старий знову мало не порснув і відказав:
– З такою невісткою онуків не діждешся. Славуню, ти чого прийшла?
– Та я, Петре, хтіла, щобись ти мені поміг, але бачу, що вже не зможеш.
– А то чого? – ображено перепитав батько, який завжди готовий був останню сорочку з себе зняти, аби односельцям підсобити.
– Та племінниця до мене приїхала, а спати ніде. Синочок мій почав дах ремонтувати – доводиться тепер ночувати під зоряним небом. Перед Надійкою якось соромно. Міська дівка молода, незаміжня – не зрозуміє такої пригоди. Але он твій Ромко приїхав, то кімната буде зайнята.
– Ні, ні. Не буде. Він каже мені, що дуже скучив за ночами на сіннику. Тож, йому тільки в радість буде зробити послугу вашій племінниці.
– Що?! Батьку, та у нас сіна вже сто років нема, самі лише бетонні плити! – почав перечити я.
– Ой, погляньте на нього! А коса тобі нащо? Береш її, йдеш на поле і готуєш собі гніздечко для нічлігу. Приводи, Іванівна, свою племінницю. Поможемо.
Я вже хотів був сваритися з батьком за його витівки, але коли на порозі опинилася Надійка – мені дар мови відняло.
Вона була такою вродливою, що заради неї я готовий був спати хоч на даху, хоч на бетоні.
Батько поглянув на моє обличчя і тихо сказав:
– То що? Нагадати тобі, де коса лежить?
– Ні, ні, я пам’ятаю, біжу на поле, а Ви, Надійко, влаштовуйтеся.
Батько підскочив з лавки і, обнявши дівчину, взявся показувати їй кімнату.
– Сподіваюся, люба, твій брат ремонтуватиме дах дуже довго. Бо то справа відповідальна. Треба ж дощинка до дощинки. Терплячість і вміння чекати – то є якості, які корисні не лише в ремонті, але в любовних справах…
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел