Не встиг я переступити поріг батьківської хати в селі, як одразу на мою бідолашну голову посипалися сотні запитань:
– Ну то як там? Привіз?
– Що привіз, батьку, – перепитую я, хоч вже знаю, що почую у відповідь.
– Не “що”, а “кого”… Невістку мені хто обіцяв привести ще минулого року?
Я мовчки зітхнув і махнув рукою.
– Добре вже, добре. Не мучитиму тебе. Ти й так рідко додому приїжджаєш. Ходімо обідати. Татусь тобі голубців накрутив. Була б жива твоя мати – ото б сміялася з мене. Я ж тепер в домогосподарі записався.
Ми обнялися і пішли до хати.
– Синку, ти ж у мене такий красень, ще й добрий, працьовитий. 30 років – а все ще парубок. Серце мене болить.
– Ой, тату. Та хіба дівчата зараз дивляться на людські якості. Їх лише зелені купюри цікавлять – оце й усе. А ти мене знаєш – ласим до грошей я ніколи не був.
– Ех, зле я тебе виховав. Надто ти м’який для цього світу. От якби ми були персонажами давніх казок – я б гримнув по столу кулаком і сказав грізно: “Перша жінка, яка переступить поріг цього дому, стане тобі за дружину!”
Я розреготався і заледве зміг витиснути з себе кілька слів:
– Як добре, що ми не в казці живемо.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Не минуло й кількох хвилин, як за велінням мого батька на порозі таки з’явилася чарівна пані. Щоправда, 80-тирічного віку. Я розреготався іще дужче. Батько теж не міг стриматися.
– Чого регочете, дурні. Шо я знову вдягла спідницю навиворіт? – схвильовано питала баба Слава.
– Та ні, пані Славцю, всьо є файно, – швидко промовив тато, поки я намагався втамувати сміх.
Я нахилився до нього і прошепотів:
– То пропозицію бабуні Славі робити вже, чи потягнемо до літа?
Старий знову мало не порснув і відказав:
– З такою невісткою онуків не діждешся. Славуню, ти чого прийшла?
– Та я, Петре, хтіла, щобись ти мені поміг, але бачу, що вже не зможеш.
– А то чого? – ображено перепитав батько, який завжди готовий був останню сорочку з себе зняти, аби односельцям підсобити.
– Та племінниця до мене приїхала, а спати ніде. Синочок мій почав дах ремонтувати – доводиться тепер ночувати під зоряним небом. Перед Надійкою якось соромно. Міська дівка молода, незаміжня – не зрозуміє такої пригоди. Але он твій Ромко приїхав, то кімната буде зайнята.
– Ні, ні. Не буде. Він каже мені, що дуже скучив за ночами на сіннику. Тож, йому тільки в радість буде зробити послугу вашій племінниці.
– Що?! Батьку, та у нас сіна вже сто років нема, самі лише бетонні плити! – почав перечити я.
– Ой, погляньте на нього! А коса тобі нащо? Береш її, йдеш на поле і готуєш собі гніздечко для нічлігу. Приводи, Іванівна, свою племінницю. Поможемо.
Я вже хотів був сваритися з батьком за його витівки, але коли на порозі опинилася Надійка – мені дар мови відняло.
Вона була такою вродливою, що заради неї я готовий був спати хоч на даху, хоч на бетоні.
Батько поглянув на моє обличчя і тихо сказав:
– То що? Нагадати тобі, де коса лежить?
– Ні, ні, я пам’ятаю, біжу на поле, а Ви, Надійко, влаштовуйтеся.
Батько підскочив з лавки і, обнявши дівчину, взявся показувати їй кімнату.
– Сподіваюся, люба, твій брат ремонтуватиме дах дуже довго. Бо то справа відповідальна. Треба ж дощинка до дощинки. Терплячість і вміння чекати – то є якості, які корисні не лише в ремонті, але в любовних справах…
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
