# Історія
Олег і Микола ділили все – картоплю на двох, підготовку до іспитів, останні гроші перед стипендією.
На дискотеці Юлю першим побачив Микола. Але до неї підійшов Олег.
Після танцю Олег не відпускав її руку до кінця вечора. Микола стояв біля стіни і дивився.
– Ти чого насуплений? – запитав Олег, коли вони поверталися додому.
– Та нічого.
– Вона класна, правда?
Микола промовчав.
Через місяць Олег оголосив:
– Одружуємося.
– Ти взагалі нормальний? Хоч би довчився. Вона теж студентка.
– Говориш, як моя мама. У нас кохання. Ми самі вирішуємо.
На скромну реєстрацію Микола не прийшов. Коли Олег забирав речі з їхньої квартири, Микола обійняв його:
– Бережи її. Вона справжній скарб.
Олег кивнув і вийшов.
Через три роки в них народилася дочка. Микола приїхав із подарунками. Вже тоді він працював у великій фірмі, носив годинник, який коштував як Олегова зарплата за рік.
Юля погарнішала після пологів. Микола це помітив.
Олег помітив, як Микола це помітив.
– Як робота? – запитав Микола.
– Нормально, – буркнув Олег, хоча вже третій місяць сидів без зарплати.
Ще через п'ять років Микола одружився. Не запросив ні Олега, ні Юлю. Світлана була схожа на Юлю, як сестра-близнюк – блакитні очі, тонкі зап'ястя, тихий голос.
Світлана народила двох дочок. Микола купив квартиру в центрі. Олег переїхав у район, де навіть таксисти не любили їздити.
– Микола пропонує тобі роботу, – сказала Юля за вечерею. – Дзвонив вітати з річницею.
Олег випростався:
– Він тобі дзвонить?
– Щодо дати нашого весілля. Ти ж забув.
– А робота в нього… Там пахати треба від зорі до зорі. І я не хочу від нього залежати. Він успішний, процвітаючий, а ми перед ним – ніхто. Навіщо це тобі?
– Можна було б спробувати…
– Самі впораємося!
– Все життя тільки й пораємося, – голос Юлі зламався. – Як я втомилася.
– А я не втомився?! Чого тоді за мене вийшла?! Треба було перебігти до нього! Він же тебе обожнює!
– Не говори дурниці, – Юля погладила його по плечу. – Я тебе люблю.
Олег відсунув її руку.
У Миколи теж щось зламалося. Світлана – тиха, слухняна, завжди з обідом о сьомій – стала йому нестерпною. Як тихе болото.
Єдине, що тримало – дві дочки, які вибігали до дверей:
– Тату приїхав!
Світлана стояла осторонь. Чекала своєї черги після дітей.
– Завтра зайду до Олега з Юлею, – сказав Микола. – Там тесть помер. Не чекай мене.
На кухні в Олега Микола намагався не дивитися на Юлю. Але бачив заплакані очі. І коли прощався, обійняв її, погладив по спині.
Олег вийшов за ним у під'їзд.
– Ти що її обіймаєш? – процідив крізь зуби. – Знайшов час?
– Ти що, зовсім? Я від щирого серця.
– Відчепись від моєї дружини.
Микола зупинився на сходах. Повернувся.
– У мене своя дружина-красуня. А твою… Ти її такою сумною зробив. Вона не така, як ти. Вона краща. Поважай, якщо любити нормально не можеш.
Олег сів на сходи. Микола пішов.
Більше вони не бачилися.
Олег почав пити частіше. Останній рік свого життя майже не виходив з дому. Жив на утриманні у Юлі-медика.
Микола розлучився зі Світланою. Зустрів модель Яну – молоду, яскраву. Залишив Світлані квартиру, платив на дочок, навідувався.
Світлана звикла. Яна не ревнувала – розумна була.
Через десять років Яна пішла до іншого бізнесмена.
Коли Олег помер, Микола прийшов.
– Як ти тепер? – запитав у Юлі.
– А що я? Дочка, онучка. А він… ніби не хотів більше жити.
– Я теж один лишився.
– Хіба таких кидають?
– І не таких кидають. Чим я кращий?
Микола дав старшій дочці конверт:
– Це мамі. Вона сама не зателефонує.
Потім попросив Юлю провести його.
В парку, серед опалого листя, сказав:
– Ми вже майже пенсіонери. Але я завжди мріяв так з тобою пройтися. Будь-коли поклич – і я прийду. Ти не одна, Юлечко.
Він пішов.
Юля сіла на лавку:
– Поклич і я прийду… Що ж ти раніше мене не покликав? Можливо, я б і прийшла. А зараз я так втомилася. І пізно.
Микола не з'являвся. Але надсилав квіти, гастрономічні кошики.
Юля дзвонила, дорікала:
– Я ще в змозі сама про себе подбати. У мене є дочка. А у тебе дві плюс онуки. Це негарно.
– Як би я дочекався твого дзвінка? – сміявся Микола. – Мене все життя оточують чудові жінки. Тепер і ти прийми.
Наступного дня після дня народження він прийшов сам. З дев'яноста дев'ятьма трояндами.
– Не турбував вчора, бо розумів – у тебе свої. Хотів віч-на-віч.
– Це не занадто? За кількістю моїх років? – засміялася Юля.
– Це щоб не менше цієї кількості прожила.
Він дістав коробочку. Каблучка з камінчиком.
– Юлю, виходь за мене.
Юля заціпеніла.
– Можеш поки не відповідати… – голос Миколи затремтів.
Вона глянула на нього. Краплі поту на чолі. Тремтячі губи.
Кинула букет. Посадила на диван, поклала подушку, побігла за вологим рушником. Розстебнула комір, виміряла тиск, дала пігулку.
– Чого так розхвилювався? Теж мені, наречений…
– То ти згодна? – слабким голосом.
– Куди ж я від тебе тепер подінуся. Тільки тримайся, живи.
Вона говорила, як мати. Він не випускав її руки.
Юля дивилася у вікно. Микола лежав із закритими очима.
– Знаєш, – сказала вона тихо, – Олег теж так само лежав. Останній місяць. Я теж йому руку тримала.
Микола розплющив очі.
– Я тоді подумала, – продовжила Юля, – що більше ніколи нікому руку тримати не буду. Втомилася. А тепер знову.
Вона усміхнулася.
– Але ти ж згодна? – прошепотів Микола.
– А що мені ще залишається? – відповіла Юля.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
36 неперевершених ідей французького манікюру – зберігайте, щоб не загубити!
