– Ти звідки так рано? – Володимир різко сів на дивані, геймпад мало не впав.
– А ти чого вдома? – Віра поставила пакет на підлогу. – Я з роботи відпросилась. Температура.
– Я… теж не дуже.
– Серйозно? Тоді дзвоню лікарю. І тобі теж оформимо лікарняний.
– Мені не треба. Мені вже краще.
Він усміхнувся занадто швидко. Віра це запам'ятала.
Через три дні вона вийшла в магазин. Біля під'їзду сусідка сперлася на поручні й примружилась:
– Ну що, твій Володя знайшов уже щось нормальне?
– У сенсі?
– Такий молодий, а два місяці по двору тиняється, ніби пенсіонер. Вранці вийде, через годину вже назад. Увечері знов кудись шастає. Я думала, ви, може, посварились, а ти не знаєш.
– Він працює.
– Ага. Видно.
Ввечері Віра чекала його на кухні.
– Сідай.
– Що сталося?
– Ти де працюєш?
– Ти ж знаєш.
– Не знаю. Сусідка каже, ти два місяці вдома.
Володимир мовчав.
– Я ще раз питаю: ти де працюєш?
– Ніде.
– Ніде?
– Мене скоротили.
– Коли?
– Два місяці тому.
– І ти два місяці брешеш мені в очі?
– Я не брехав. Я просто…
– Просто що?
– Не хотів починати це ниття.
– Яке ще ниття?
– Оце. Паніку. Докори. "Де гроші, що далі, коли діти". Мені й без того вистачало.
– Зарплата звідки бралась?
Він подивився в чашку.
– Бабуся залишила мені гроші.
– Скільки?
– Достатньо.
– Скільки, Володю?
– Достатньо, щоб пожити спокійно.
– "Пожити"? Ти серйозно?
– А що не так? Це бабусині гроші. Вона мені віддала. Мені. Не "нам".
– Нам вона квартиру віддала. Жити пустила також нас двох. Коли в тебе нічого не було.
– Не перекручуй. Вона пустила мене. Ти була зі мною.
– О, тобто я тут безплатним додатком ішла?
– Не починай.
– Це я не починай? Я працюю, тягну дім, доглядала твою бабусю, коли ти "не витримував" і йшов курити на балкон, а ти сидиш на її грошах і навіть не сказав мені?
– Я не сиджу. Я відпочиваю.
– Від чого? Від життя?
– Від того, що я поховав батьків, потім бабусю, а потім одразу мав стати тобі банкоматом і сперматозоїдом за графіком?
Віра різко встала.
– Повтори.
– Ти чула.
– Я тебе про дитину навіть пів року не чіпала.
– Зате дивилась так, ніби я зламався. Наче чоловік без зарплати – уже бракований.
– А чоловік, який бреше дружині, – нормальний?
– А дружина, яка вже подумки розпиляла бабусину квартиру на "іпотеку і дитячу", – свята?
Віра зблідла.
– Тобі не соромно так говорити про людину, яка тебе врятувала?
– Мені соромно, що всі навколо так красиво люблять чужу старість, поки є що успадкувати.
Вона замахнулась, але не вдарила.
– Це низько.
– Правда часто виглядає низько, коли нею б'ють не по тих.
На вихідних вони поїхали до Віриної матері. Віра сама сказала:
– Скажемо все при мамі. Бо ти зі мною крутиш.
За столом було тихо, поки Віра не поклала виделку.
– Мамо, Володя два місяці не працює. І брехав мені. Живе на гроші, які йому залишила бабуся.
Мати Віри повільно підняла очі.
– Це правда?
– Правда, – сказав Володимир. – І я не бачу в цьому злочину.
– А в брехні?
– А в тому, що я вперше в житті не хочу бігти кудись лише щоб не виглядати ледарем перед сусідами й тещею?
– Перед дружиною, – відрізала Віра. – Перед дружиною, якій ти казав, що у нас спільне життя.
– Спільне життя – не означає спільний доступ до всього, що мені лишили мої мертві.
– Володю! – ахнула мати. – Ти хоч думай, що кажеш.
– А що не так? Коли ваші батьки щось лишають дочці – це "підтримка родини". Коли мені лишили мені – одразу "чому не вклав у сім'ю".
– Бо сім'я – це не готель, де ти просто живеш! – Віра вже майже кричала. – Це відповідальність!
– О, відповідальність. Тобто я маю заробляти, планувати дитину, тягнути іпотеку й усміхатись, бо так виглядає "дорослий чоловік"? А якщо жінка скаже "я вигоріла, я хочу паузу" – їй несуть чай і ковдру. Чоловік каже те саме – він паразит.
За сусіднім столом у кафе при магазині, куди вони зайшли "просто поговорити", вже почали озиратися.
Мати Віри стишила голос:
– Ти зараз не про справедливість. Ти зараз виправдовуєш егоїзм.
– Ні, – сказав він. – Я просто єдиний тут чесно визнав, що не хочу жити за чужим "треба".
– Чесно? – Віра засміялась коротко й зло. – Після двох місяців брехні?
– Так. Бо ви обидві не злитесь, що я не працюю. Ви злитесь, що я вирішив це сам, без вашого дозволу.
Мати Віри відсунула чашку.
– Якщо чоловік ховає гроші від дружини, він не чоловік. Він квартирант.
– А якщо дружина вважає чужу спадщину "нашими планами", то вона теж не дружина. Вона інвестор.
– Вийди, – тихо сказала Віра.
– Що?
– Вийди звідси.
– Це і є твоя доросла розмова?
– Вийди, поки я не сказала те, після чого тебе зненавиджу.
Він підвівся, дістав з кишені ключі від квартири й покрутив на пальці.
– До речі, про дорослі розмови. Квартира оформлена на мене. Якщо подаси на розлучення – збирай речі заздалегідь. Щоб без сцени.
За сусіднім столом хтось ледь не вдавився кавою.
Віра дивилась на нього так, ніби вперше бачила.
– Тобто ти серйозно зараз мене виганяєш?
– Я серйозно зараз захищаю те, що моє.
– Після всього, що я для твоєї бабусі зробила?
– Ти робила це не за метри. Якщо за метри – тоді ми з тобою обидва значно гірші, ніж здаємось.
Віра взяла склянку з водою і вилила йому в обличчя.
У кафе запала мертва тиша.
Володимир витер лице серветкою, кинув ключі на стіл перед Вірою і сказав:
– Живи до кінця місяця. А потім заїде моя двоюрідна сестра з дитиною. Їм після обстрілу нема куди.
І пішов.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
