– Ти звідки так рано? – Володимир різко сів на дивані, геймпад мало не впав.

– А ти чого вдома? – Віра поставила пакет на підлогу. – Я з роботи відпросилась. Температура.

– Я… теж не дуже.

– Серйозно? Тоді дзвоню лікарю. І тобі теж оформимо лікарняний.

– Мені не треба. Мені вже краще.

Він усміхнувся занадто швидко. Віра це запам'ятала.

Через три дні вона вийшла в магазин. Біля під'їзду сусідка сперлася на поручні й примружилась:

– Ну що, твій Володя знайшов уже щось нормальне?

– У сенсі?

– Такий молодий, а два місяці по двору тиняється, ніби пенсіонер. Вранці вийде, через годину вже назад. Увечері знов кудись шастає. Я думала, ви, може, посварились, а ти не знаєш.

– Він працює.

– Ага. Видно.

Ввечері Віра чекала його на кухні.

– Сідай.

– Що сталося?

– Ти де працюєш?

– Ти ж знаєш.

– Не знаю. Сусідка каже, ти два місяці вдома.

Володимир мовчав.

– Я ще раз питаю: ти де працюєш?

– Ніде.

– Ніде?

– Мене скоротили.

– Коли?

– Два місяці тому.

– І ти два місяці брешеш мені в очі?

– Я не брехав. Я просто…

– Просто що?

– Не хотів починати це ниття.

– Яке ще ниття?

– Оце. Паніку. Докори. "Де гроші, що далі, коли діти". Мені й без того вистачало.

– Зарплата звідки бралась?

Він подивився в чашку.

– Бабуся залишила мені гроші.

– Скільки?

– Достатньо.

– Скільки, Володю?

– Достатньо, щоб пожити спокійно.

– "Пожити"? Ти серйозно?

– А що не так? Це бабусині гроші. Вона мені віддала. Мені. Не "нам".

– Нам вона квартиру віддала. Жити пустила також нас двох. Коли в тебе нічого не було.

– Не перекручуй. Вона пустила мене. Ти була зі мною.

– О, тобто я тут безплатним додатком ішла?

– Не починай.

– Це я не починай? Я працюю, тягну дім, доглядала твою бабусю, коли ти "не витримував" і йшов курити на балкон, а ти сидиш на її грошах і навіть не сказав мені?

– Я не сиджу. Я відпочиваю.

– Від чого? Від життя?

– Від того, що я поховав батьків, потім бабусю, а потім одразу мав стати тобі банкоматом і сперматозоїдом за графіком?

Віра різко встала.

– Повтори.

– Ти чула.

– Я тебе про дитину навіть пів року не чіпала.

– Зате дивилась так, ніби я зламався. Наче чоловік без зарплати – уже бракований.

– А чоловік, який бреше дружині, – нормальний?

– А дружина, яка вже подумки розпиляла бабусину квартиру на "іпотеку і дитячу", – свята?

Віра зблідла.

– Тобі не соромно так говорити про людину, яка тебе врятувала?

– Мені соромно, що всі навколо так красиво люблять чужу старість, поки є що успадкувати.

Вона замахнулась, але не вдарила.

– Це низько.

– Правда часто виглядає низько, коли нею б'ють не по тих.

На вихідних вони поїхали до Віриної матері. Віра сама сказала:

– Скажемо все при мамі. Бо ти зі мною крутиш.

За столом було тихо, поки Віра не поклала виделку.

– Мамо, Володя два місяці не працює. І брехав мені. Живе на гроші, які йому залишила бабуся.

Мати Віри повільно підняла очі.

– Це правда?

– Правда, – сказав Володимир. – І я не бачу в цьому злочину.

– А в брехні?

– А в тому, що я вперше в житті не хочу бігти кудись лише щоб не виглядати ледарем перед сусідами й тещею?

– Перед дружиною, – відрізала Віра. – Перед дружиною, якій ти казав, що у нас спільне життя.

– Спільне життя – не означає спільний доступ до всього, що мені лишили мої мертві.

– Володю! – ахнула мати. – Ти хоч думай, що кажеш.

– А що не так? Коли ваші батьки щось лишають дочці – це "підтримка родини". Коли мені лишили мені – одразу "чому не вклав у сім'ю".

– Бо сім'я – це не готель, де ти просто живеш! – Віра вже майже кричала. – Це відповідальність!

– О, відповідальність. Тобто я маю заробляти, планувати дитину, тягнути іпотеку й усміхатись, бо так виглядає "дорослий чоловік"? А якщо жінка скаже "я вигоріла, я хочу паузу" – їй несуть чай і ковдру. Чоловік каже те саме – він паразит.

За сусіднім столом у кафе при магазині, куди вони зайшли "просто поговорити", вже почали озиратися.

Мати Віри стишила голос:

– Ти зараз не про справедливість. Ти зараз виправдовуєш егоїзм.

– Ні, – сказав він. – Я просто єдиний тут чесно визнав, що не хочу жити за чужим "треба".

– Чесно? – Віра засміялась коротко й зло. – Після двох місяців брехні?

– Так. Бо ви обидві не злитесь, що я не працюю. Ви злитесь, що я вирішив це сам, без вашого дозволу.

Мати Віри відсунула чашку.

– Якщо чоловік ховає гроші від дружини, він не чоловік. Він квартирант.

– А якщо дружина вважає чужу спадщину "нашими планами", то вона теж не дружина. Вона інвестор.

– Вийди, – тихо сказала Віра.

– Що?

– Вийди звідси.

– Це і є твоя доросла розмова?

– Вийди, поки я не сказала те, після чого тебе зненавиджу.

Він підвівся, дістав з кишені ключі від квартири й покрутив на пальці.

– До речі, про дорослі розмови. Квартира оформлена на мене. Якщо подаси на розлучення – збирай речі заздалегідь. Щоб без сцени.

За сусіднім столом хтось ледь не вдавився кавою.

Віра дивилась на нього так, ніби вперше бачила.

– Тобто ти серйозно зараз мене виганяєш?

– Я серйозно зараз захищаю те, що моє.

– Після всього, що я для твоєї бабусі зробила?

– Ти робила це не за метри. Якщо за метри – тоді ми з тобою обидва значно гірші, ніж здаємось.

Віра взяла склянку з водою і вилила йому в обличчя.

У кафе запала мертва тиша.

Володимир витер лице серветкою, кинув ключі на стіл перед Вірою і сказав:

– Живи до кінця місяця. А потім заїде моя двоюрідна сестра з дитиною. Їм після обстрілу нема куди.

І пішов.

Valera

Популярне