# Пам'ятник
Інна дивилася на чорний граніт і відчувала, як щось стискається в грудях.
Великий пам'ятник. Дорогий. Борис усміхається з фотографії, ніби знущається.
А внизу золотими літерами:
**"Я любитиму тебе вічно. Марія"**
– Це хто? – подруга нахилилася ближче.
– Коханка, – сухо сказала Інна.
– Яка коханка?
– Та, з якою він п'ять років трахався.
Подруги переглянулися.
– Постій, – Олена зморщила лоба, – ти ж за ним доглядала? Цілий рік? Коли він помирав?
– Доглядала.
– А вона де була?
Інна усміхнулася кутиком губ:
– Приходила. Раз на тиждень. На годину. Плакала над ним, цілувала. Потім йшла.
– І ти це терпіла?!
– А що мені було робити? Виганяти? Він її кликав. Просив, щоб я пустила.
Тиша.
– Інно, – обережно почала Світлана, – а чому ти тоді взагалі не розлучилася? Ну, коли дізналася про неї?
Інна мовчала.
– Через гроші? – прямо запитала Олена.
– Не тільки.
– А ще?
– Мені було сорок два. Хотіла дітей? Ні. Хотіла знову шукати? Теж ні. Просто… не хотіла програти.
– Кому?
– Їй. Цій Марії. Якби пішла – вона б виграла.
Подруги знову мовчали.
Світлана першою не витримала:
– Слухай, ну це ж… це ж цинізм, Інно.
– Цинізм – це коли він мене обманював? Чи коли я залишилась? – Інна повернулася до неї. – Скажи мені, будь ласка, що я мала робити? Піти ні з чим у сорок п'ять? Знайти іншого? Кого?
– Ну, не знаю, але…
– Ти не знаєш, бо ти заміж вийшла в двадцять вісім, – обірвала її Інна. – А я чекала "правильного". І от дочекалась.
Олена присіла на лавку біля могили:
– Значить, ти спеціально не розлучалася? Щоб успадкувати?
– Я доглядала за ним, – твердо сказала Інна. – Рік. Кожен день. Міняла памперси, годувала, мила. Де була Марія? Любила вічно по годині на тиждень?
– Але ж ти сама казала, що не любиш його, – тихо сказала Світлана.
– Не люблю. Але я – дружина. Законна. Я мала право.
– Право на що? На його гроші?
Інна різко обернулася:
– На компенсацію. За п'ять років приниження. За те, що він приводив її до нашого дому. За те, що я терпіла.
– Ти ж могла піти…
– **Могла. Не пішла. Моє рішення. Мої гроші.**
Повисла напружена тиша.
Олена дивилася на пам'ятник:
– Вона ж його любила, схоже.
– Любила, – кивнула Інна. – Молодця. Нехай любить. Безкоштовно.
– Інно, але ж…
– Що "але"? – Інна ступила ближче. – Вона ж знала, що він одружений! Лізла в чужу сім'ю! А тепер що, я маю їй ще й співчувати?
Світлана обережно:
– Та ні, просто… ну пам'ятник поставила. Гарний. Дорогий напевно…
– За мої гроші могла б і краще поставити, – сухо кинула Інна.
Подруги здригнулися.
– Що ти маєш на увазі? – Олена підвелася.
Інна витягла телефон, знайшла щось і показала:
– Дивіться. Виписка. Борис переказав їй двісті тисяч за два тижні до смерті. Коли вже ледь говорив.
– Звідки ти…
– Я дружина. Мала доступ до всього. От дивлюся зараз і думаю – а чи не можна це оскаржити? Юрист каже, можна спробувати. Був неадекватним, під ліками…
Світлана вигукнула:
– Та ти що, серйозно?! Хочеш забрати у неї ці гроші?!
– Чому "забрати"? Повернути те, що моє.
– Вона на пам'ятник витратилася!
– Я не просила.
Олена різко:
– Інно, ну це ж… це ж низько.
Інна холодно глянула на неї:
– Низько – це спати з чужим чоловіком. Низько – це цілуватися з ним, поки дружина бере чергову зміну біля ліжка. А я просто хочу те, що мені належить **по праву**.
– По якому праву?! – Світлана аж затряслася. – Ти ж сама кажеш, що не любила!
– **А хто сказав, що любов – це валюта?** – тихо, але чітко сказала Інна. – Я була дружиною. Я доглядала. Я маю право. Вона – ніхто. Коханка. Шльондра, яка грілася біля чужого чоловіка.
Тиша була оглушливою.
Потім Олена:
– Знаєш що… Я, здається, розумію, чому Борис до неї пішов.
Інна всміхнулася:
– Розумію. Бо вона молода і красива. Не треба мені тут казок про душу.
– Ні, – Олена дивилася просто в очі. – Бо ти – холодна. Як цей граніт.
– Може, й холодна, – Інна поправила сумку на плечі. – Але з квартирою, машиною і грошима. А вона – тепла. З пам'ятником.
Світлана ледь чутно:
– Господи, Інно…
– Що "Господи"? Я вас про щось прошу? – Інна обвела їх поглядом. – Ви мене засуджуєте? Легко. Ви замужні. Забезпечені. А я що мала? Нічого. І я взяла своє.
– Не своє, – тихо сказала Олена. – Ти взяла чуже життя і перетворила на гроші.
Інна усміхнулася:
– П'ять років мого життя теж щось коштують.
Вона розвернулася і пішла.
Біля виходу з кладовища обернулася:
– До речі, юрист каже, шанси хороші. Так що, дівчата, не хвилюйтеся – **справедливість восторжествує**.
Подруги стояли біля могили і мовчали.
А за спиною Інни, на лавці, сиділа молода жінка в чорному.
Марія.
Вона все чула.
І плакала – тихо, без звуку.
Інна побачила її, зупинилася на мить.
Їхні погляди зустрілися.
Потім Інна пішла далі, діставши телефон:
– Алло, Петре Васильовичу? Це Інна. Так, щодо тієї суми… Давайте зустрінемось. Я хочу подавати.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
36 неперевершених ідей французького манікюру – зберігайте, щоб не загубити!
