# Пам’ятник Інна дивилася на чорний граніт і відчувала, як щось стискається в грудях. Великий пам’ятник. Дорогий. Борис усміхається з фотографії, ніби знущається.

# Пам'ятник

Інна дивилася на чорний граніт і відчувала, як щось стискається в грудях.

Великий пам'ятник. Дорогий. Борис усміхається з фотографії, ніби знущається.

А внизу золотими літерами:

**"Я любитиму тебе вічно. Марія"**

– Це хто? – подруга нахилилася ближче.

– Коханка, – сухо сказала Інна.

– Яка коханка?

– Та, з якою він п'ять років трахався.

Подруги переглянулися.

– Постій, – Олена зморщила лоба, – ти ж за ним доглядала? Цілий рік? Коли він помирав?

– Доглядала.

– А вона де була?

Інна усміхнулася кутиком губ:

– Приходила. Раз на тиждень. На годину. Плакала над ним, цілувала. Потім йшла.

– І ти це терпіла?!

– А що мені було робити? Виганяти? Він її кликав. Просив, щоб я пустила.

Тиша.

– Інно, – обережно почала Світлана, – а чому ти тоді взагалі не розлучилася? Ну, коли дізналася про неї?

Інна мовчала.

– Через гроші? – прямо запитала Олена.

– Не тільки.

– А ще?

– Мені було сорок два. Хотіла дітей? Ні. Хотіла знову шукати? Теж ні. Просто… не хотіла програти.

– Кому?

– Їй. Цій Марії. Якби пішла – вона б виграла.

Подруги знову мовчали.

Світлана першою не витримала:

– Слухай, ну це ж… це ж цинізм, Інно.

– Цинізм – це коли він мене обманював? Чи коли я залишилась? – Інна повернулася до неї. – Скажи мені, будь ласка, що я мала робити? Піти ні з чим у сорок п'ять? Знайти іншого? Кого?

– Ну, не знаю, але…

– Ти не знаєш, бо ти заміж вийшла в двадцять вісім, – обірвала її Інна. – А я чекала "правильного". І от дочекалась.

Олена присіла на лавку біля могили:

– Значить, ти спеціально не розлучалася? Щоб успадкувати?

– Я доглядала за ним, – твердо сказала Інна. – Рік. Кожен день. Міняла памперси, годувала, мила. Де була Марія? Любила вічно по годині на тиждень?

– Але ж ти сама казала, що не любиш його, – тихо сказала Світлана.

– Не люблю. Але я – дружина. Законна. Я мала право.

– Право на що? На його гроші?

Інна різко обернулася:

– На компенсацію. За п'ять років приниження. За те, що він приводив її до нашого дому. За те, що я терпіла.

– Ти ж могла піти…

– **Могла. Не пішла. Моє рішення. Мої гроші.**

Повисла напружена тиша.

Олена дивилася на пам'ятник:

– Вона ж його любила, схоже.

– Любила, – кивнула Інна. – Молодця. Нехай любить. Безкоштовно.

– Інно, але ж…

– Що "але"? – Інна ступила ближче. – Вона ж знала, що він одружений! Лізла в чужу сім'ю! А тепер що, я маю їй ще й співчувати?

Світлана обережно:

– Та ні, просто… ну пам'ятник поставила. Гарний. Дорогий напевно…

– За мої гроші могла б і краще поставити, – сухо кинула Інна.

Подруги здригнулися.

– Що ти маєш на увазі? – Олена підвелася.

Інна витягла телефон, знайшла щось і показала:

– Дивіться. Виписка. Борис переказав їй двісті тисяч за два тижні до смерті. Коли вже ледь говорив.

– Звідки ти…

– Я дружина. Мала доступ до всього. От дивлюся зараз і думаю – а чи не можна це оскаржити? Юрист каже, можна спробувати. Був неадекватним, під ліками…

Світлана вигукнула:

– Та ти що, серйозно?! Хочеш забрати у неї ці гроші?!

– Чому "забрати"? Повернути те, що моє.

– Вона на пам'ятник витратилася!

– Я не просила.

Олена різко:

– Інно, ну це ж… це ж низько.

Інна холодно глянула на неї:

– Низько – це спати з чужим чоловіком. Низько – це цілуватися з ним, поки дружина бере чергову зміну біля ліжка. А я просто хочу те, що мені належить **по праву**.

– По якому праву?! – Світлана аж затряслася. – Ти ж сама кажеш, що не любила!

– **А хто сказав, що любов – це валюта?** – тихо, але чітко сказала Інна. – Я була дружиною. Я доглядала. Я маю право. Вона – ніхто. Коханка. Шльондра, яка грілася біля чужого чоловіка.

Тиша була оглушливою.

Потім Олена:

– Знаєш що… Я, здається, розумію, чому Борис до неї пішов.

Інна всміхнулася:

– Розумію. Бо вона молода і красива. Не треба мені тут казок про душу.

– Ні, – Олена дивилася просто в очі. – Бо ти – холодна. Як цей граніт.

– Може, й холодна, – Інна поправила сумку на плечі. – Але з квартирою, машиною і грошима. А вона – тепла. З пам'ятником.

Світлана ледь чутно:

– Господи, Інно…

– Що "Господи"? Я вас про щось прошу? – Інна обвела їх поглядом. – Ви мене засуджуєте? Легко. Ви замужні. Забезпечені. А я що мала? Нічого. І я взяла своє.

– Не своє, – тихо сказала Олена. – Ти взяла чуже життя і перетворила на гроші.

Інна усміхнулася:

– П'ять років мого життя теж щось коштують.

Вона розвернулася і пішла.

Біля виходу з кладовища обернулася:

– До речі, юрист каже, шанси хороші. Так що, дівчата, не хвилюйтеся – **справедливість восторжествує**.

Подруги стояли біля могили і мовчали.

А за спиною Інни, на лавці, сиділа молода жінка в чорному.

Марія.

Вона все чула.

І плакала – тихо, без звуку.

Інна побачила її, зупинилася на мить.

Їхні погляди зустрілися.

Потім Інна пішла далі, діставши телефон:

– Алло, Петре Васильовичу? Це Інна. Так, щодо тієї суми… Давайте зустрінемось. Я хочу подавати.

Valera

Популярне