Життя для себе або існування заради дітей – важке для батьків питання, яке складно врегулювати. Ще гірше, коли тати і мами здобували все своєю працею, а їх спадкоємці тільки і мріють прийти на все готовеньке.
У романі «Ідіот» Федір Достоєвський згадує таке поняття, як «нахабство наївності». У ситуації, яку ми опишемо в нашому матеріалі, діти наївно вважають, ніби батьки одразу пожертвують заради них комфортом. Навряд чи в цьому випадку можна знайти правих і винних, є лише низка думок. А конфлікт батьків і дітей полягав в наступному.
Життя для себе
«У батьків величезна трикімнатна квартира, а наша однокімнатна дуже тісна. Спочатку місця вистачало, але діти росли, вільна територія все зменшувалася. Ми планували виділити кожній дитині зону особистого простору, але приміщення стало настільки затиснутим, що ми почали проходити між меблями боком.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Квартира дісталася нам за хорошою ціною, з самого початку життя окремо від батьків здавалася мрією. Тепер же дітям абсолютно немає де розгулятися! Батько, коли гостював у нас, помітив тісноту і незручності, запропонував переїхати до них, а цю квартиру здавати за гроші. Мати відповіла рішучою відмовою і згадала про “життя для себе “.
Розсудити без образ
Сперечатися я не став, адже батьків не перевиховаєш, як вони вирішили, так і буде. Але чому ж вони не розглядають варіант обміну квартирами? Нам з дітьми було б дуже комфортно в трикімнатній квартирі, а батько з матір’ю могли б переїхати в однокімнатну.
При цьому вони удають, що натяків абсолютно не розуміють. Взагалі не розумію всю суть цього “життя для себе”. Інші батьки якраз живуть-таки заради дітей і онуків, намагаються спростити їм життя і від цього стають тільки щасливішими.
Що в підсумку
Після цієї розмови я прийняв рішення накопичити грошенят і обміняти нашу однокімнатну на більш простору квартиру. Поки що можна ще потерпіти. І все ж життя в тісноті робить сім’ю більш згуртованою. Сподіваюся, що в майбутньому вийде здійснити задумане і нам нарешті дістанеться гарне гніздечко».
Хоча з боку ці пропозиції обміну квартир здаються комічними, а «життя для себе» в сучасному суспільстві стає трендом, існує все ж певний мінімум, який батьки можуть дати дітям. Йдеться про гідне виховання, освіту і, по можливості, допомогу з працевлаштуванням. Купівля окремої квартири – це вже приємний бонус, але далеко не обов’язок.
Звичайно, відпускати дитину на всі чотири сторони після досягнення нею 18 років занадто жорстоко, але і задаровувати її квартирами і жертвувати своїм комфортом теж не комільфо. Втім, у кожного знайдеться своя думка з цього приводу. Головне – бути батьком в повному сенсі цього слова, а не тільки ним називатися.
А що ви думаєте з приводу цієї ситуації?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
